Дорога 14-річної Анжели з окупованого Херсона до безпечної Польщі, де вона зараз перебуває, зайняла п'ять діб. Обстріли, десятки ворожих блокпостів, принизливі допити та обшуки… Складність була ще й у тому, що Анжела їхала одна. Без батьків та будь-кого з інших дорослих родичів. Як їй це вдалося і як зараз живе окупований Херсон, школярка розповіла «ФАКТАМ».«На блокпосту раптом почула український суржик. „Ви що, наші?“ — запитала. „Ваші“, — відповіли військові. Тієї ж миті я розплакалася»
— 24 лютого, коли почалася війна, я була у Херсоні з татом, а бабуся з дідусем перебували у селі на Херсонщині, — каже Анжела. — Після вибуху в аеропорту ми з татом поїхали до села Степанівка на дачу. Вирішили, що так буде безпечніше. Ми просиділи там два тижні, а потім змушені були повертатися до Херсона, бо у нас закінчилися продукти й ми не мали де їх взяти. Виїжджаючи з села, побачили російський блокпост і те, як окупанти окопалися в полях неподалік… А за кілька днів після цього нашу Степанівку розбомбили.Окупований Херсон було не впізнати. Не працювали ні магазини, ні банки. Продукти можна було знайти тільки на стихійному ринку, причому кримські й за нечуваними цінами. Практично всі, хто жив у місті, залишилися без роботи та без грошей. Спочатку я боялася навіть вийти на вулицю. Побачити там російських військових, повз них проходити… Знаю випадки, коли в селах росіяни забирали людей прямо з їхніх будинків і відвозили у невідомому напрямку.
Залишатися у Херсоні було страшно. Але і їхати теж — ми вже чули стільки історій про те, як росіяни б'ють тих, хто намагається виїхати, як розстрілюють машини. А мій тато не міг виїхати ще й тому, що тут залишалися бабуся з дідусем, два наші коти та два собаки. Він не міг їх покинути. А мені було страшно залишати його. Та і як виїхати самій, коли мені лише 14 років, я теж не знала. У Польщі живе моя мама, і, звичайно, вона сильно переживала та дуже на мене чекала.
Анжела зважилася на від'їзд після того, як поряд з їхнім будинком у Херсоні стався вибух:
— Розмовляючи з подружкою, я підійшла до вікна та побачила, як прямо над нашим будинком летить винищувач. Не встиг він відлетіти, як пролунав сильний вибух. Це було дуже близько — наче в сусідньому дворі. Підштовхнули до від'їзду ще й чутки про те, що росіяни вже почали викрадати людей і у самому Херсоні. І в нас уже зник зв'язок.
— Як ти виїхала?
— На машині зі знайомими моїх знайомих, які теж зважилися виїжджати. У нас зібралася повна машина людей, з нами їхали друзі друзів, яких я раніше навіть не бачила. Але на всіх блокпостах ми впевнено відповідали, що ми родичі. Казали, що їдемо до Запоріжжя до наших рідних, щоб у такій тяжкій ситуації бути разом. Ми заздалегідь продумали, що говоритимемо, щоб не викликали в окупантів зайвих підозр.
Загалом ми проїхали 38 блокпостів. На кожному нас зупиняли, допитували, оглядали речі. Ми знали, що насамперед окупантів цікавлять телефони. Тому ретельно їх почистили, щоби не було ні фотографій, ні повідомлень. Незадовго до цього намагалася виїхати до Кривого Рогу моя подруга разом зі своїми батьками. У її мами росіяни знайшли у телефоні якусь фотографію, пов'язану з Україною. Розбили її телефон, а батька прямо на блокпосту почали бити. Ми боялися, щоб з нами не сталося те саме.
Було страшно. Але більше я боялася не за себе, а за тата, який залишився в Херсоні. Я розуміла, що якщо пощастить, то зможу виїхати й буду в безпеці. А він залишиться в окупації.
Для мене найскладнішим було нормально розмовляти з росіянами. Спокійно їм відповідати, не хамити, намагатися приховати, як їх ненавидиш і зневажаєш. Деякі навіть намагалися з нами розмовляти. Несли якусь нісенітницю про те, що «залишилося ще трохи й все буде добре». Доводилося ламати себе, щоб не накинутися на них і не сказати, що думаєш. Я розуміла, що, якщо не стримаюся, мене у кращому разі просто нікуди не випустять. У гіршому — страшно навіть уявити.
Коли ми близько полудня дісталися села Василівка, з'ясувалося, що там нам доведеться стояти п'ять годин, доки не почнуть перевіряти машини. Зібралося близько двохсот машин, але того дня пропустили лише перші сто. Нам пощастило опинитися серед них. Інші залишилися чекати ще добу… На щастя, у нас окупанти не знайшли нічого, на їхній погляд, підозрілого, і ми змогли проїхати далі. Потім було ще дуже багато блокпостів, багато оглядів та допитів.
Назавжди запам'ятаю, як ми, шалено втомлені та змучені, під'їхали до чергового блокпосту й вже були готові проходити черговий принизливий допит. Я навіть не подивилася, хто там стояв. Аж раптом почула український суржик. Не повірила своїм вухам. «Ви що, наші?» — запитала. «Ваші», — відповіли військові. Тієї ж миті я розплакалася. Яким щастям було після кількох місяців окупації почути українську мову! Тоді навіть сонце стало світити якось по-іншому, яскравіше. І вже було зовсім не страшно. Хоча мені ще треба було проїхати пів країни, я відчувала, що зі мною вже не може статися нічого поганого.
— У Запоріжжі Анжелу та інших підлітків зустріли волонтери нашого партнерського хаба «Христос є відповідь» та дали їм ночівлю, їжу, надали необхідну допомогу, — розповіли деталі порятунку дівчини у благодійній організації «Спасемо Україну». — Пізніше ми посадили Анжелу на евакуаційний потяг, яким вона доїхала до Львова.
— Загалом з Херсону до Запоріжжя ми добиралися 20 годин, — каже Анжела. — Волонтери нас погодували та відвели до будівлі дитячого садка, де ми змогли переночувати. Я розповіла, що мені лише 14 років і в мене на підконтрольній Україні території немає опікуна. Щоб відправити мене далі, волонтерам довелося окремо оформляти документи. Коли мені знайшли тимчасового опікуна, я змогла поїхати поїздом до Львова. У Львові зустріли батьки подруги моєї сестри. Вони відвезли мене на польський кордон, де на мене вже чекала мама. Ми з мамою перейшли кордон разом, і так я опинилась у Польщі.
«У Херсоні висять огидні плакати з написом „Херсон — це Росія“, від яких починає нудити»
Анжела зізнається: попри те, що зараз у безпеці, не відчуває полегшення. Адже рідне місто все ще перебуває в окупації.— У прифронтовому Запоріжжі, де, начебто, зараз небезпечно, люди, незважаючи ні на що, продовжують жити, — каже Анжела. — Там працюють магазини, люди ходять на роботу, гуляють… А мій рідний Херсон просто згас, у ньому немає життя. Люди в страху та безгрошів'ї сидять по хатах і бояться зайвий раз вийти надвір. У Запоріжжі висять плакати з російським кораблем та вказівкою напряму, в якому він має йти. А в Херсоні — огидні плакати з написом «Херсон — це Росія», від яких починає нудити. У Херсоні люди перебувають у в'язниці у своєму ж будинку. 1 червня окупанти влаштували там свято для дітей. Дітей привезли з Криму. На камеру подарували їм подарунки та відвезли цих дітей назад. Багатьом нема що їсти. Якщо хочеш зняти гроші з картки, шукай когось, хто за 20 відсотків від суми зможе якимось чином це зробити. Дехто змушений брати в окупантів гуманітарну допомогу, бо інакше просто не вижити. Але при цьому ніхто з моїх знайомих так і не взяв російського паспорта, хоча за нього окупанти обіцяють гроші. Жителі Херсона чекають на ВСУ. Усі розуміють, що деокупація — це активні бойові дії й буде дуже важко. Але ми все одно цього чекаємо. Віримо, що цей жах скоро закінчиться і Херсон буде українським.