Євгеній застав початок війни по дорозі додому. Понад місяць чоловік прожив у тимчасово окупованому Херсоні. Цей час присвятив волонтерству, допомозі тим, хто цього потребував найбільше. Своєю історією Євгеній поділився із Суспільним.Як і більшість українців, я бачив небезпечну ескалацію конфлікту з боку Росії, але хотілось думати, що повномасштабна війна таки не почнеться. Мій особистий вплив на ситуацію був мізерним, тому я вирішив жити як жив, водночас тримаючи небезпеку у голові. Зокрема, навіть у нетривалу подорож не вирушав без теки з основними документами і певного запасу готівки.
Я увімкнув телефон і у чаті з близькими друзями побачив повідомлення, що росіяни обстріляли Київ і атакували Україну з кількох напрямків.
23 лютого я вирушив з Києва у Вінницьку область по роботі, звідти мав їхати в Херсон - щойно помер дідусь, мав допомогти залагодити кілька формальностей. Тож у ніч початку вторгнення я їхав у потязі. Добре спав. Прокинувшись, помітив, що люди сильно знервовані. Тоді я увімкнув телефон і у чаті з близькими друзями побачив повідомлення, що росіяни обстріляли Київ і атакували Україну з кількох напрямків. Направду, мене це не шокувало. Зателефонував додому, мамі. Другу, який працював у Чорнобаївській військовій частині, куди теж прилетіли ракети рано вранці: на щастя, він був цілий, хоч і у шоці.
Одразу, щойно вступив на платформу залізничного вокзалу у Херсоні, вирішив, що допомагатиму та лишатимусь у місті як волонтер. Генштаб повідомляв, що сутички точаться біля адмінмежі з Кримом, тому було враження, що ми маємо час і, якщо буде потреба і нас про це попередять, зможемо організовано виїхати. Але, коли я вирушив провідати бабусю і ще трохи запастись готівкою, то біля Дніпра побачив великі клуби диму десь за Олешками. Це був орієнтовно південь, а ввечері бої були вже на Антонівському мосту і передмісті Херсона. Я відповідав на десятки повідомлень друзів, які питали «що там Херсон?», «тримаєтесь?», «як обстановка?». Через звуки прильотів і поглинання новин заснути вдалося лише близько 2 ночі.
Створилась ініціатива під назвою «Котики-патріотики»: ми намагались забезпечити ліками поранених та вразливі верстви.
Мобілізуватись у місті можливості майже не було, якби ти навіть і хотів. У другий день війни, за словами людей, які приходили з речами, у військкоматі вже нікого не було. Ми з моїм другом Костею пішли здати кров, у процесі дізнались, що знайомі волонтери збирають речі, їжу, медикаменти для поранених військових і вирішили долучитись.
Створилась ініціатива під назвою «Котики-патріотики»: ми намагались забезпечити ліками поранених та вразливі верстви. Наші волонтери виїжджали під аптеку, ставали у черги та викуповували необхідні ліки — тоді це були переважно сильні знеболювальні, кровоспинні, перев’язувальні матеріали тощо. Якось ми купували ліки та у черзі почали гримати на нас, що ми скуповуємо аптеку. Чемно пояснили, що беремо ліки пораненим солдатам. Тоді люди прямо в черзі зібрали кілька тисяч гривень готівкою і віддали нам.Тисячі херсонців тягнулись на центральний волонтерський пункт з ліками, їжею, одягом і цигарками для військових.
Коли місто оголосило про організацію муніципальних патрулів для підтримання порядку, під міську раду прийшло кількасот людей, багато хто питав - чи дасте ви зброю. Вони хотіли боротись з окупантами. Взагалі, місто вразило мене своєю безкомпромісністю - очікував більшої полярності і лояльності росіянам серед жителів, утім прихильники «руzкого міра» залягли на дно. А в центрі міста в колонках грало «Батько наш Бандера».
Той день я не виходив на вулицю і більшість часу провів у коридорі, поміж двох стін, і у ванній.
Утім були тривожні новини з фронтів - наші захисники відступили, а окупанти методично оточували місто. 28 лютого оголосили, що місто блокується на 2 дні, а у перший день весни у нього увійшли російські військові.
Той день я не виходив на вулицю і більшість часу провів у коридорі, поміж двох стін, і у ванній. Весь день ми чули вибухи, тріскотіли автомати і кулемети. Ми бачили відео, як росіяни обстріляли житловий будинок і школу. На іншому окупанти ходили прямо поруч зі школою, де я вчився, десь у 300 м від будинку. Ми лягали спати у фактично окупованому місті.
Одна знайома сказала, що місто відкинули назад років на 100. Це дуже точна характеристика. Усе місто покрилося чергами. Люди стояли у великі супермаркети, сподіваючись запастись тим, що лишалось. Стояли усюди, де хоч щось працювало. Ринок усе більше ставав єдиним містом, де можна було щось дістати з продуктів, а це значило, що потрібно багато готівки, якої не було у місті у достатку. В якийсь момент на весь Херсон працювало кілька банкоматів. Жителі займали там черги з ночі, ігноруючи комендантську годину. Один з цих банкоматів, на щастя, був прямо напроти нашого будинку. Ми перший раз стояли у черзі кілька годин позмінно.
Виявилось, зв’язок заглушили окупанти, щоб безперешкодно зняти пропагандистський ролик про роздачу гуманітарки.
4 березня у місті вперше вимкнули телефонний зв‘язок. Я був на вулиці, прямо посеред ринку з призначеною зустріччю щодо ліків. Мій знайомий не відповідав, бо в усіх абонентів Vodafone та Київстар, зник зв’язок та мобільний інтернет. Я попрямував додому. Домашній інтернет і моя мережа «Лайф» працювали. Швидко повідомив друзів, дав номери домашнього телефону - на всяк випадок. Виявилось, зв’язок заглушили окупанти, щоб безперешкодно зняти пропагандистський ролик про роздачу гуманітарки, але кількадесят херсонців змогли скоординуватись і вийти на мітинг.
А наступного дня відбулася величезна маніфестація - світлини і відео з неї ви точно бачили у роликах в новинарних сюжетах. 13 березня відбувся ще один мітинг, за відчуттями більш масовий. Через посилення репресій окупантів згодом такі акції прямої дії стали менш масовими. Але те, що Херсон - це Україна стало зрозуміло усім.
Щодня намагався писати хоча б коротенький пост в ФБ, щоб усі знали, що я ок.
Ми з волонтерами закуповували ліки і діставали продукти для тих, хто цього потребує. Регулярно збирали кошти під це, щоранку йшли в аптеки і весь день проводили в чергах. Щодня намагався писати хоча б коротенький пост в ФБ, щоб усі знали, що я ок. Іноді просив коштів на наші волонтерські ініціативи, іноді просто сипав подробицями з повсякденного життя. Писав, що боліло: як ми цілий день намагались дістати ліки хворій жінці на прохання її онука і коли, нарешті, приїхав волонтер, виявилось, що вона померла менш як годину тому. Писав на початку кожного поста «Херсон тут!». Згодом багато друзів і знайомих зізнавались, що чекали ці пости і раді були знати, що зі мною все добре.
Ліків у місті ставало усе менше - іноді ми мали йти у 10 аптек, але могли зібрати лише половину замовлень. Волонтерити ставало усе складніше, оскільки такі спільноти ставали усе більш небажані для окупантів. Ті, очевидно, прагнуть створити умови гуманітарної катастрофи, щоб потім усіх врятувати. Зусиллями волонтерів люди отримували ліки і продукти і без «визволителів». Я виходив на вулицю з резервним, «чистим» телефоном на випадок перевірок. Ми уникали локацій, де розміщувались блокпости.
Було важко. Але я пишаюсь тим, що по справжньому жив.
Було важко. Але я пишаюсь тим, що по справжньому жив. Ми пекли пиріжки, влаштовували посиденьки з друзями і рідними. Святкували День народження. Влаштовували квартирники. Одного разу навіть примудрились вирватись на пікнік. Тоді весь день тривали артилерійські дуелі, і ми відпочивали під звуки вибухів. Але відчували, що нам це було потрібно. Це був початок квітня.
Так сталось, що за кілька днів я покинув місто. З другої половини березня я відчував, що мій ресурс перебування тут вичерпується, до того ж наростав градус терору від окупантів. Ми їхали через Снігурівку, пройшли 7 ворожих блокпостів. Домовились, що дивимось по сторонах і повідомляємо усе, що здаватиметься дивним.
Поки їхали уздовж зрошувального каналу зліва показався солдат з біноклем. Ми думали, що проїхали останній блокпост окупантів, тому це здорово нас напрягло. Утім трохи далі побачили солдата з синьо-жовтою нашивкою, який палив. І остаточно наші сумніви розвіяв їхній побратим. Він зупинив нас і спитав «Чого так повільно їдете». На автоматному рожку були полоски з синім і жовтим скотчем. Усе закінчилось, ми знову були серед своїх!
Суспільне Херсон