Історію порятунку родини опублікувала на своїй сторінці у Фейсбуці заступниця міського голови Черкас Марина Гаркава.
- Коли почалась війна нашим двійняткам було 13 днів від народження. Війна для нас почалася дзвінком від тьоті, – розповідає мама Олена з Херсону. – "Війна, діти! Рятуйтесь!"
Жінка з чоловіком Олександром миттєво зібрали речі і так до кінця дня просиділи на сумках перед ТБ, не наважуючись рушити з близнятами. Їм казали, що машини дорогою розстрілюють.
- Авіанальоти ми перечікували у підвалі дому, поки нас не запевнили, що у разі попадання, – то братська могила. У сусідній школі підвал був зовсім не обладнаний: пліснява, сирість та багато бездомних котів. Хвилювались за своїх немовлят, - розповідає Олена.
Вона говорить, що херсонці твердо вірять в Україну. Численні мітинги та знаменитий прапор України на орському танку в Херсоні родина бачила в Інтернеті. З дому не виходили, адже двійнятка вимагали щогодинної турботи.
- Боротись за майбутнє дітей – це вивезти їх. То ж ми рушили на власному авто власний ризик. Всього проїхали 29 ворожих блок постів. Кожна перевірка – це рулетка. Пустять, чи ні?! Кожна в пам’яті. Особливо – четвертий блок пост. Нас та інших зупинили. Утворилась п’ятикілометрова черга. Буряти армії рф тримали нас 5 годин. Навіть те, що чоловік пішов показав свідоцтва про народження дітей (груднічки ж, двійко!) – не вплинули на окупанта. «У всєх дєті, ідіте абратно». Через 5 годин очікування всім оголосили, що проїзду не буде, щоб всі машини повертались назад. Хто ослухається – грозились розстрілювати, або переїхати БТРами, - розповідає Олена.
На блокпостах пропускали тільки вагітних та інвалідів.
- Коли до нас підійшли та наставили зброю, в мене, – згадує Олена, – почалась істерика, я плакала, просила пустити. Малюки зморені, вода та молоко закінчувалось. Ми категорично не хотіли назад. Бурят побачив в мене на руках маля потім заглянув вглиб салону а там ще маля: «ладно, етіх тоже прапусті». Нас випустили.
Дорога у сім'ї зайняла 2 дні. Два дні страху і молитов.
- У дощ та погану видимість ми заблукали і випадково заїхали на якусь стоянку (чи базу) техніки рф, відразу зрозуміли куди втрапили, непоміченими виїхали і мчали звідти на максимальній швидкості, - згадує жінка.
30-тий блокпост по дорозі родини виявився вже українським.
- Військовий подивився документи, заглянув у вікно і каже: "Проїжджайте!", ми рушили, і тут я кажу чоловіку: "Проїжджайте" – це ж українською. Зупинились. "Хлопці, кричу, ви ж українські?", "Так", – відповіли вони. Ми повиходили з машини, почали кричати "Ура!" і "Слава Україні!", обніматись, радіти. Нам вдалося – ми врятовані! - розповідає Олена.
До Черкас їхали вже через наші блок пости.
- Військові бачили, що номера з Херсону, що груднички в машині – швидко пропускали, давали воду, допомагали. А на якомусь з блок постів навіть поклали в машину цілий пакет запашних яблук, - говорить вона.
Так, 28-річна молода мама міняла памперси малюкам, підбирала візочки та дитяче харчування і розказувала працівникам Гуманітарного центру ЧМР свою історію.
- Ось розказую, – посміхається мама, – і наче про когось цей блокбастер. Не віриться що це трапилось з нами... Черкаси – привітні, на відміну від Херсону, тут все відкрито, люди гуляють. Різка різниця. Нас прихистили знайомі, сюди вже приїхала мама. Будемо чекати Перемоги і повертатись до рідного українського Херсону!
provce.ck.ua