«Як грім грянув» ? так описує рішення свого сина Любомира піти на війну генічеський підприємець Віктор Драчук. Із початком збройного конфлікту на сході України він узяв позику й купив для Любомира бронежилет і всю необхідну амуніцію. За два роки, проведених у розлуці, батько намагався будь-яким способом побачитися з сином. Допомогли місцеві волонтери, які продовжують провозити допомогу українським військовим на фронт.
Про те, як війна вплинула на жителів Генічеського району Херсонської області, що межує з тимчасово окупованою територією Кримського півострова, цікавиться кореспондент Крим.Реалії.
За результатами соціологічного дослідження настроїв Приазов'я (регіону, куди був віднесений і Генічеський район), проведеного 2016 року експертами Української Миротворчої Школи, приблизно 50 відсотків респондентів мали чітке уявлення про війну, однак серед інших 50 відсотків спостерігалася «ретрансляція думки з екранів телевізорів, налаштованих на російські канали», «хаотичні й нестійкі уявлення». Наприклад, 14,5 відсотка висловлювали переконання, що на Донбасі йде громадянська війна, 28,2 відсотка ? боротьба Донецька й Луганська за незалежність від України. При цьому 16,5 відсотка підтримували зближення з Росією як основний напрямок зовнішньої політики України.
«Батько боровся за незалежність, а син тепер її відстоює»
«Хотілося би, щоб Генічеськ був більш патріотично налаштований. Як можна жити в Україні й дивитись у бік Росії, яка не принесе нічого хорошого? Знаючи наслідки в Придністров'ї, Абхазії, Грузії», ? каже Віктор Драчук.
До подій 2014 року генічанин займався бізнесом. Мав продуктовий магазин, який приносив прибуток, в основному, в курортний сезон. Але на початку бойових дій на сході України потік відпочивальників у Генічеському районі різко знизився, і магазин довелося закрити. Віктор поїхав працювати до Польщі.
Його син Любомир ? випускник військової академії, офіцер, за своєю спеціалізацією перебував за 50 кілометрів від фронту. З переконанням, що «батьківщину треба захищати», написав рапорт про бажання вирушити на фронт.
«Виховання було таке, він не міг відсидітись у тилу. Можна сказати, батько боровся за незалежність, а син тепер її відстоює», ? розповідає Віктор, який ще в радянські часи активно займався суспільно-політичною діяльністю.
Любомир Драчук
На питання, які почуття він відчув, дізнавшись про рішення сина, Віктор відповідає, що одна справа, коли теоретично знаєш, що війна десь іде, а інша справа ? «коли твоя дитина йде на війну, це зовсім інше».
«Почуття суперечливі: як батько хотів, щоб він був удома, але я це ніколи йому не скажу. Я пам'ятаю цей день, коли він написав повідомлення, що його відправляють у Дебальцеве. Ми, звісно, купили все, що потрібно. Ще час був такий, узяли позику, купили йому бронежилет, окуляри, каску, аж до ножа, нічого такого не видавали. У Дебальцеве, слава Богу, не потрапив, його перекомандирували, потім у Бахмуті захищали збройові склади, майже рік уже під Авдіївкою. Кожного дня молимося», ? розповідає батько воїна АТО.
Віктор згадує, як одного разу намагався привітати сина з днем народження: Любомир пішов воювати в 23 роки, 2016 року йому виповнилося 25.
«Напевно, це залишиться в пам'яті на все життя. 17 серпня я телефонував йому з Польщі, хотів привітати з днем народження. А він каже: тату, мені зараз не до того, у мене на руках помер мій солдат, ? згадує Віктор. ? Це було саме тоді, коли йому виповнилося 25 років».
Генічанин розповідає, що за ці два роки шукав першу-ліпшу можливість побачитися з сином, але йому говорили, «там блок-пости, тебе не пропустять».
Із надією батько українського воїна звернувся до місцевих волонтерів.
Зустріч батька й сина під обстрілами
Відгукнулися представники громадської організації «Волонтер» у Генічеську, які збиралися везти медикаменти в район Авдіївки. До того ж волонтери зібрали продукти, листи від учнів місцевих шкіл, гостинці, предмети першої необхідності. Взяли з собою й Віктора.
Він згадує: виїжджали рано, о четвертій годині ранку рушили в бік Донецької області. Перед зустріччю з сином у нього було відчуття «свята, що наближається».
«І чим ближче під'їжджали до місця зустрічі, тим було більше хвилювання. І раптом, проїхавши кілька блокпостів, ми побачили підірваний міст, залізничний, прямо через трасу, яка веде на Донецьк. Чотирьохсмугова траса, дуже хорошої якості, і раптом, наче обухом по голові, побачили цей підірваний міст. І тоді ейфорія від свята трохи потьмяніла, ми зрозуміли, що їдемо на війну. Не в плані того, що було страшно, ні, звичайно, тому що я їхав до сина, а в тому, що ось, війна стала перед очима дуже явно. Одна справа, коли дивишся по телевізору й бачиш ці жахи, а інша справа, коли побачиш це наяву, це дуже різні речі. Скажімо так: вражає негативно. Проїхали ми цей міст, і ще кілька блокпостів було, і як би засвітило яскраве сонечко, коли я у вікні мікроавтобуса побачив сина. Мікроавтобус ще не зупинився, а я вже вискочив назустріч синові. Він теж хотів побігти, але стримав себе ? там були його підлеглі», ? розповідає Віктор.
Родина Драчук
«Хоча Любомир ? командир роти, капітан, йому всього лише 25 років. Я його не бачив два роки, й мені здалося, що йому вже набагато більше, ніж 25. Через його очі, через його стримані емоції. Ми спілкувалися, спілкувалися дуже недовго, тому що розпочався обстріл, і син весь час поглядав на годинник, а потім каже: напевно, мені пора, і вам уже пора, обстріл усе ближче і ближче наближався. Але як їхати? Мені хотілося залишитися, захистити його, може, чимось допомогти», ? додає генічанин.
«Ще довго будуть заліковувати душевні рани»
Віктор розповідає, що кожну бесіду з сином ? коли виходить йому додзвонитися ? він закінчує словами «повертайся живим». І так упродовж двох років.
Однак, вважає генічанин, війну вдасться закінчити тільки тоді, коли вона стане особистою справою кожного.
«Для мене треба, щоб війна закінчилася ще вчора, і закінчилася швидше. Щоб не було більше тривожних повідомлень із фронту. Щоб ми не хвилювалися з дружиною про те, що син на фронті. Коли почуємо, що хтось загинув, ми одразу в інтернеті дивимося, хто загинув і де загинув... Це дуже страшно», ? зізнається Віктор.
«Звісно, війна закінчиться, але який ще слід вона залишить і в державі, і в моїй дитині. І ще довго будуть заліковувати душевні рани...», ? додає він.
