Ця ініціатива об’єднує родини військових, які зникли безвісти під час спроби українського командування розвинути наступ на лівобережжі Херсонщини. Як родички бійців збирають інформацію та підтримують тих, кого вже повернули, Руденко докладніше розповіла в інтерв’ю.
«Нас об’єднало горе»
24 червня 2024 року Лідія Руденко отримала сповіщення: її чоловік Сергій зник безвісти під час виконання бойового завдання біля села Кринки на лівобережній Херсонщині.– Усіх нас (учасників ГО – ред.) до теми Кринок привело горе. Безвісти зник мій чоловік, і з того дня почалися активні пошуки, які згодом привели до створення нашої організації. Мій чоловік пішов служити добровільно з перших днів війни. Спочатку його розподілили до десантно-штурмових військ, згодом – до авіації. У подальшому його перевели в морську піхоту, і він і зник безвісти.
– Ми об'єднувалися у Viber-спільноті, шукали одна одну через Facebook, давали оголошення, ділилися інформацією, тому що, на жаль, ніхто більше не надав нам жодної інформації. Все, що ми маємо, ми знайшли самостійно або через побратимів, які були небайдужі до нашого горя і змогли з нами поділитися інформацією.
Спочатку спільнота нараховувала на понад 700 учасниць, але швидко стало зрозуміло, що потрібне вузьке коло активних та готових діяти учасниць, каже співрозмовниця.
З часом стало зрозуміло, що громадські організації мають більше можливостей, ніж звичайне об’єднання родин. Тоді жінки вирішили діяти на більш офіційному рівні.
– Найнявши хорошого юриста, ми створили громадську організацію і можемо тепер офіційно вирішувати низку питань, проблем, говорити про своїх рідних й вести пошуки. Ми назвали себе «Кринки. Шлях додому». Це дуже символічно, тому що на момент створення організації (27 січня 2025 року – ред.) у нас не було жодного військового з напрямку Кринків, звільненого з полону. І ми зрозуміли, що кращої назви, ніж «Кринки. Шлях додому», ми не знайдемо. Наших хлопців час було повертати.
«Щоб знали та чули в кожному місті»
Сьогодні ГО «Кринки. Шлях до дому» нараховує 200 найактивніших жінок. Вони ведуть пошуки зниклих родичів, надсилають запити в державні структури та організовують інформаційні кампанії, розповідає Лідія.– Ми відправляємо масові звернення в Арабські Емірати, в Катар, в Туреччину, в інші країни, які залучені до перемовин для того, щоб повернути наших рідних додому. Ми також ведемо декілька соціальних проєктів. Наприклад, «Кринки в кожне місто» – встановлюємо в кожному місті України банер. Ми хочемо, щоб коли повернуться наші хлопчики додому – вони бачили, що в кожному місті про них чують та говорять. Банери вже є в Одесі, Києві, Нововолинську, Полтаві, Вінниці.
Першу самостійну акцію жінки об’єднання влаштували у серпні 2024 року в Києві на майдані Незалежності. Пізніше родичі вирішили, що акцію треба не тільки масштабувати, але й конкретизувати.
– Це була дуже масштабна, велика акція, але вона, як нам на той період здалося, не несла нічого такого характерного, що могло б свідчити про Кринки. І вже взимку ми організували акцію у Вінниці з інсталяцією безвісти зниклих. Це були стільчики та речі наших рідних. Ми хотіли, щоб у нас була одна і та сама картинка, яка б запам'ятовувалася – це човен в річці Дніпро і на його тлі червоний напис «Кринки». З двох тисяч наших безвісти зниклих за весь час повернули лише шість тіл. Це – вкрай мала кількість. Ми розуміли: потрібно говорити голосніше.
Після проведення акції у Вінниці організація «Кринки. Шлях додому» почала розширювати географію своєї присутності, зокрема провели акцію на вокзалі в Одесі.
Повернення одночасно 11 бійців
Розголос допоміг, впевнена Лідія Руденко. Щоактивніше про організацію писала преса, тим більше інформації про зниклих військових з’являлося у рідних.
– Спочатку нам повернули трьох хлопців одночасно. Це на той період було найбільше, бо зазвичай нам повертали по одному полоненому. А тоді повернули трьох хлопчиків одночасно.
23 липня сталася подія, яку керівниця організації описує як свою найбільшу радість і гордість. З російського полону повернули одразу 11 українських військових – учасників боїв за Кринки.
– Це величезна перемога. Не тільки наша перемога, це велика робота нашої держави, це робота всіх, дотичних до обміну органів. Це насправді титанічний труд. Ми вдячні, що ми були почуті і ми скоро будемо вітати наших героїв, коли закінчиться карантин. Безмежно чекаємо цього часу, коли обіймемо кожного і кожному розкажемо, як ми за них боролися, як цей шлях відбувався і чим він завершився.
«Більшість тих, хто значиться зниклим, насправді живі»
Організація не припиняє пошуків, каже Лідія Руденко. Учасниці постійно бувають у шпиталях. Зокрема, й там, де проходять реабілітацію звільнені з полону.– Буквально кілька тижнів тому один зі звільнених упізнав нашого хлопця. Він зник ще в березні 2024 року, тривалий час усі вважали, що він загинув. Побратими говорили, що, ймовірно, не вижив. Навіть мама вже почала втрачати віру. Але потім з’являється така звістка.
Ще одна історія – обмін 23 липня, під час якого додому повернувся один із захисників, який брав участь в операції в Кринках. Його теж розпитували: чи бачив він інших, чи чув щось про них?
– І хоча він нікого не бачив, бо камерний тип утримання – він сказав, що чув: у полоні дуже багато з Кринок. Це важливо. Тому що офіційно підтверджених полонених серед них небагато. Отже, більшість тих, хто значиться зниклим, насправді живі. І це нас надихає ще сильніше: шукати так, як ще не шукали. Розробляти нові алгоритми, нові дії, нові методи. Бо ми не маємо права зупинитися. Це еліта, це морська піхота, це відважні люди, кожен з них просто достойний Героя України.
«Колонії, про які навіть ніхто не чув»
З кожним обміном, за словами Лідії Руденко, стає зрозуміло: у російському полоні утримують набагато більше українських захисників, ніж офіційно підтверджено.– Спочатку ми думали: може, 20% зниклих – живі. Але з часом побачили – їх набагато більше. Ворог має таку тактику: не підтверджувати, не визнавати, приховувати. Вивозять углиб Росії, у колонії, про які навіть ніхто не чув. А повертатися починають переважно ті, кого тримали в окупованих регіонах, де є доступ Червоного Хреста. Тому наших ще не впізнають. Але коли почнуть повертатися із тих далеких колоній – впізнають і наших, і тих, хто зник ще раніше.
Лідія переконана, що її чоловік теж живий, він – у російському полоні.
– Я хочу, щоб він знав: я його шукаю. Я його безмежно люблю. Він – моє повітря. І коли він зник, я перестала дихати. Але коли він повернеться – ми знову почнемо дихати разом.
У липні 2024 року стало відомо про відхід Сил оборони України від села Кринки, що на лівобережній Херсонщині. Плацдарм у цьому регіоні українські військові утримували з осені 2023 року. За останніми даними поліції, у Кринках за девʼять місяців військової операції зникли безвісти 788 військовослужбовців.
Дарина Довгопʼята