«ОКУПАНТИ ЗУПИНЯЛИ НА КОЖНОМУ БЛОКПОСТІ»
- Після школи я хотів учитись на фахівця готельно-ресторанного бізнесу. Але тоді ще допомагав батьку працювати на підприємстві «Пожежний сервіс» і зрозумів, що цей фах мені більше до душі, – розповідає Нікіта Флорецький.
Каже, служба у рятувальному загоні стала його мрією. Аби досягти її, думав спочатку здобути фах радіотехніка, податись на строкову службу у військо і після неї стати рятувальником. Але почалось повномасштабне вторгнення.
- Батько тоді був у теробороні. Коли їхав із побратимами на захист Херсону, потрапив у ДТП – в’їхали у колону ворожої техніки. Йому довелось із поламаними ребрами кілька місяців відновлюватись удома, в лікарні вже було небезпечно, – пригадує Нікіта.
Тоді в його рідну Нову Каховку зайшли окупанти. Каже, майже щодня велись активні обстріли, і його родина старалась триматись разом. У їхньому будинку жили 11 рідних людей. Щойно батьку Нікіти стало легше, усі вирішили виїжджати.
- Ми їхали двома авто. В машині з дітей був я і мій двоюрідний брат. Нас зупиняли на кожному блокпості, питали, куди їдемо і навіщо. То ми вигадали легенду, що до Херсону, а звідти – до Одеси, де живе мама. На одному з блокпостів батька оглядали на наявність татуювань. Уже коли переїжджали Антонівський міст, нас зупинили люди в чорній формі та балаклавах. Ймовірно, російський спецназ. Ми повторили свою легенду про Одесу. Тоді нам кинули: «Думаєте, там буде безпечніше і спокійніше? Ми і туди доберемось». Але пропустили, – каже співрозмовник.
Так родина Нікіти приїхала до Івано-Франківська. Діти знали, що тут живуть єдині родичі на підконтрольній Україні території. На той час росіяни окупували майже всю Херсонщину.
- Мама хотіла, щоб я виїхав ще раніше, але я не погоджувався. Розумів, що не зможу жити, знаючи, що мої найрідніші будуть у небезпеці. Важко було залишати рідний дім. Ми всі сподівались, що це – тимчасово, але й розуміли, що все буде нелегко, – додає сержант.
Уже в Івано-Франківську 18-річний Нікіта вирішив одразу податися до військкомату, але батько зупинив. Мовляв, він захищатиме країну, а сину потрібно йти до мети.
- Перший рік я відходив від окупації. Пішов працювати офіціантом, аби триматись на плаву, але думка про рятувальний загін не відпускала. Вдалося адаптуватись у новому місті, вивчив його, маю друзів і знайомих. Тобто вже не було так самотньо, як одразу по приїзду. Чи важко було через мову? Та ні, я спершу думав, що у Франківську всі говорять лише літературною українською, а потім зрозумів, що є діалекти. З часом я навчився їх розуміти і вже тараторив упевнено, – усміхається рятувальник.
- У моменті мені якось було соромно, що батько допомагає, але з ним я почувався впевненіше. Наполягав, що хочу стати пожежним рятувальником, та мені запропонували відділення забезпечення життєдіяльності. І я погодився, – пригадує він.
- Я тепер – сапер, і мене це ще більше мотивує на службі. Хвилювання трішки було, але більше за батьків, щоб вони не переживали, – зізнається Нікіта.
«НА ВІЙНІ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ ВИБУХОВІ ПРИСТРОЇ, ЯКІ ДОСІ НІХТО НЕ ЗАСТОСОВУВАВ»
Каже, що за рік роботи в ДСНС жодного разу не шкодував про свій вибір. Нещодавно повернувся з першої ротації у Херсонській області. Там сапери обстежували поля на предмет мінування та нерозірваних боєприпасів.
Зізнається, що на Прикарпатті йому понад усе подобаються гори, але він дуже сумує за морем і домівкою.
- Подяки від людей вже отримували?
-Так. Це було на Маковиці (гора в Українських Карпатах, – ред.). Місцеві нас дуже підтримували, коли ми знешкодили там боєприпаси часів Другої світової.
- А якими настановами керуєтесь під час роботи?
- Коли я лише прийшов на службу в ДСНС, мені наголосили, що тут усі шанують здоров’я і життя, ніхто не поспішає. І головне під час розмінування дотримуватись принципу: «Не знаєш – не чіпай, знаєш – тим паче не чіпай». Бо на війні тепер з’являються такі вибухові пристрої, які досі ніхто не застосовував. Військова техніка прогресує. Сапери постійно мають вдосконалюватись і вчитись. У нашій роботі найменша помилка може наражати на небезпеку тебе і тих, хто поряд.
- Чи не було у вас думки, аби шукати щастя за кордоном?
- Ні, але я міркував, чим би займався за кордоном, і якось не знаходив на це відповіді. А тому ці думки розвіялись. Я нікого не засуджую з тих, хто виїхав, але розумію, що люблю свою країну і хочу зробити свій внесок в її безпеку, успішність і перемогу.
Ірина Дружук, Укрінформ
Фото авторки та з архіву Нікіти Флорецького
