Три роки тому Росія розпочала повномасштабну війну проти нашої країни. Для багатьох це було несподіванкою. Ніхто не міг уявити, що війна триватиме так довго. Увесь цей час “Вгору” була голосом херсонців, розповідаючи історії життя, боротьби та опору. Напередодні третьої річниці вторгнення ми зустрілися з героями наших публікацій, поговорили про те, якими для них були ці три роки, що змінилося, і що вони думають про майбутнє.
Працюємо на перемогу, а далі буде видно
Від початку бойових дій подружжя волонтерів Сергій та Настя Рибальченки допомагали херсонцям, організувавши у звичайному готелі цілодобовий пункт проживання з харчуванням для біженців з прифронтових сіл. За весь час волонтери допомогли більше, ніж п'ятьом тисячам людей. І після деокупації продовжували розвозити гуманітарну допомогу та допомагали із зашиттям вікон. Тепер Сергій захищає Україну в лавах ЗСУ, а Настя допомагає військовим.За словами волонтерки, всі три роки війни були дуже важкими, а особливо перші дев'ять місяців окупації. Вона відчуває, що травматичний досвід дається взнаки. Жити звичним життям, планувати щось не вдається. Настя переконана: після закінчення війни нас чекає важка праця, та все ж дивиться в майбутнє з оптимізмом. Вона каже:
"Хороше обов'язково буде, але тоді, коли ми повернемо все й усіх та переборемо власні наші конфлікти. Зараз скидаємо донати, працюємо на перемогу, а далі буде видно.
Сергій і Настя Рибальченки привезли гуманітарну допомогу до лікарні. Фото з архіву подружжя
Спротив – це інше ім'я Херсона
Волонтерка херсонської організації Товариства Червоного Хреста України Наталя Шатілова вважає пережиті роки складними, але й продуктивними. На її думку, херсонці змінилися – стали сильнішим, стійкішими, відкритішими до своїх, але більш жорстокими до кривдників.А в окупації від розпачу людей стримувала віра, що це ненадовго, що Херсон неодмінно звільнять, і Україна переможе.
"Одразу включилися всі наші колеги-друзі. Ми почали допомагати лікарням, збирали й розвозили медикаменти та одяг для поранених хлопців з Антонівського мосту, – згадує Наталія."
За її словами, така згуртованість, проявлена з перших днів, і спрямувала херсонців на подальший спротив.
"Ми знаємо, що спротив – це інше ім'я Херсона. Так і є. З перших днів і дотепер. Він справді незламний, нескорений, – каже Наталія."
За її спостереженнями, для її колег і людей, які роблять щось корисне для міста, цей період став часом особистого зростання. Вона сподівається, що по закінченню війни, херсонці, які виїздили до інших міст, інших країн, повернуться до Херсона, і всі разом будуть його відбудовувати.
Наталія Шатілова у безпечному просторі “Своє”. Фото Олександра Андрющенка/”Вгору”
Це був час випробувань
На питання, якими були ці три роки повномасштабної війни, директорка Херсонської обласної дитячої лікарні Інна Холодняк каже: це був час випробувань. Випробувань на людські цінності, на дружбу, на стійкість. Найстрашніше було те, що люди, з якими ти жив, працював, яким довіряв, виявилися зрадниками.За словами директорки, момент вторгнення припав на черговий спалах ковіду, і в лікарні перебувало близько 600 пацієнтів, зокрема, й у реанімаціях. Крім того, до лікарні приїхали родини лікарів і медсестер з маленькими дітьми. Вона каже:
"У перші дні війни ми всі були разом і підтримували одне одного."
За ці три роки лікарня не раз потерпала від обстрілів, один корпус майже повністю зруйнований. Натомість у підвалі іншого – облаштували підземну лікарню. Медикам довелося працювати за новими викликами. Зокрема, лікувати мінно-вибухові травми у дітей. Як розповіла директорка, у лікарні почали розвивати телемедицину, працювати виїзними бригадами в області й за потреби допомагати батькам маленьких пацієнтів.
Вона не втрачає віри, що Україна залишиться суверенною державою зі всіма територіями, але передбачає, наступні три роки легкими не будуть.
"Потрібно дуже і дуже багато працювати над відновленням, над розвитком. Потрібно повертати й залучати нові кадри. Але дуже хотілося, щоб наступні три роки були роками відновлення, розвитку й чогось світлого."
Інна Холодняк на своєму робочому місці. Фото Олександра Андрющенка/”Вгору”
Доки живий – радій з цього
Бариста Олексій Мельниченко, про якого розповідали в листопаді 2023 року, і сьогодні чекає херсонців на смачну каву. Він варить її у кав’ярні "PROSTIR.coffee" й каже: відвідувачів побільшало, часто бачить нові обличчя. Попри те, що кав’ярня вже потрапляла під обстріл, Олексій до всього ставиться по-філософськи, мовляв, доки живий – радій із цього. А в перші місяці після вторгнення, не приховує, було морально важко. За його словами, У перший же день повномасштабної війни, десь з 12 години місто спорожніло. Ніхто не знав, що буде завтра. Олексій каже:"Відчував напругу, коли бачив як російські військові роз'їжджають містом “як царі”, виламують двері, грабують магазини. "
В окупації кав’ярня не працювала. Залишки пастеризованого молока й кави він віддавав постійним покупцям. А після подій у Бучі вони з його дівчиною виїхали на підконтрольну Україні територію. Жили й працювали в Києві, аж раптом побачили відео, де херсонські хлопці грають у баскетбол. Зрозуміли, в рідному місті є життя, і повернулися, за словами Олексія, щоб підтримувати місцевих.
"Ми зайшли у свою рідну оселю, там все було так само як і до війни. Вперше нормально відпочили, коли повернулися в Херсон."
Олексій Мельниченко в кав’ярні PROSTIR.coffee. Фото Олександра Андрющенка/”Вгору”
Рано чи пізно перемога буде на нашому боці
"Антонівський міст, Бузковий парк, бої, обстріли – таке відчуття, що ти в якомусь страшному сні, – згадує перший рік війни херсонська архітекторка Лариса Цуріка."Найнеприємніші спогади залишилися в неї з окупації. Згадує, коли бачила в місті російських військових, боялася очі підняти. А найяскравішим і найщасливішим днем, про який вона завжди згадує зі слізьми, стало 11 листопада – день звільнення Херсона.
Лариса визнає, в Херсоні зараз дуже важко. Бувало так, що вона якихось 15 хвилин тому розмовляла з кимось, а невдовзі ця людина отримала поранення і загинула. Лариса через обстріли втратила частину руки, однак не зациклюються на цьому й намагається жити повним життям. Взяла участь у фотопроєкті “Скульптурні”, ходить на улюблену роботу, пробувала навіть в’язати.
Лариса Цуріка випробовує свій біонічний протез. Фото з архіву героїні
"Головне, щоб у нас в державі настав мир. І всі хлопці й дівчата, які нас боронять, повернулися до своїх рідних. Коли дивимося, як вони нас захищають, в яких умовах живуть, віддав би все, – каже Лариса."
Вона переконана, що рано чи пізно перемога буде на нашому боці. Що потроху все відбудується, налагодиться, і люди знову почнуть мріяти й будуть щасливими. Бо в нас цього не відняти.
Ганна Щидловська, Вгору