Володимир Багненко – психолог, автор тематичного ютуб-каналу про психологію та українську літературу, херсонець, що наразі живе у Києві, працює у військовому шпиталі, пише книги та волонтерить – допомагає Херсонщині.Говоримо з ним про міфи і страхи, пов’язані з поверненням ветеранів до цивільного життя, про звільнених з полону – що треба пам’ятати тим, хто їх оточує. А ще – про українську літературу, волонтерство та чому книжки – на часі.
КНИГИ НА ДЕОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ – ЦІЛЮЩА ПІДТРИМКА
- У нещодавньому інтерв’ю з херсонським політологом Дементієм Білим, який залишається у місті під обстрілами, ми говорили про те, що владі варто створити віртуальну громадську раду, щоб містяни, які через війну виїхали та допомагають рідному містові, також могли впливати на рішення місцевої влади. Яка твоя думка з приводу цього?
- Тепер дуже багато талановитих, активних херсонців виїхали, особливо ті, в кого діти. Використовувати цей ресурс – мудро. Так, ми виїхали, але ми тримаємося одне одного, кожного разу, коли є можливість, зустрічаємося. Дуже важливо ці зв’язки підтримувати і допомагати області.
- Не так давно ти зібрав кошти та придбав книги для Херсонщини, зокрема для Кочубеївської громади. У фейсбуці писав, що дізнався про потребу бібліотек Кочубеївщини і познайомився з одним із тамтешніх бібліотекарів завдяки публікації Укрінформу. Розкажи про цю свою місію.
- Коли я прочитав матеріал Укрінформу, то зрозумів, що за два роки (з часу деокупації правобережжя області, – ред.) нічого не було зроблено для забезпечення книгами, і що з бібліотеками – біда. Потім ще зв’язався з бібліотеками обласного центру – там така сама біда, як і в селах. Мене дуже вразили історії з громад, вони змушують вийти з «бульбашки»: коли приходить дитина у бібліотеку, а їй кажуть, що не можуть нічого запропонувати. Чи коли прийшла жінка у деокупованому селі в книгозбірню по Шевченка, а в них «Кобзар» – російською мовою. Це в голові не вкладається! У мене стільки злості було праведної, коли я чув такі історії! І було бажання виправити ситуацію.
Тому, маючи контакти з видавництвами, домовився про гарні знижки на класні книги українською мовою. Зібрав за тиждень 20 тис. грн, придбав близько 450 книг, розподілив їх на чотири локації. У три бібліотеки в Херсоні привіз літературу сам, а в Кочубеївську громаду передав через знайомого, який буває у цих селах як волонтер. Це твори світової, сучасної української літератури та дитячі книги.
Волонтерство важливе, я дійшов висновку, що кожен може знайти у цій справі свою нішу, взяти на себе шматочок відповідальності у сфері, в якій знається, зробити це частиною власного життя. Я от працюю у шпиталі – тому збираю на ліки для військових. Як людина, яка виросла у Херсоні, турбуюся про це місто. У літературі орієнтуюся – збираю гроші на книжки. Так людина, що розбирається у конкретній сфері, може, зібравши невеликі суми, використати їх ефективно.
У СВІТІ ЗНАЮТЬ СОЛЖЕНІЦИНА, БО ЙОГО ПРОСУВАЛА РОСІЙСЬКА «МАХІНА»
- Книги – це тепер на часі? Хтось скаже, що ліпше передати гроші на дрони, а книги можуть почекати.
- Дуже гарне питання, теж багато про це думаю. Насправді культура – це м’який вплив. Люди, якщо їм не дати українську книгу або українські новини, будуть читати… незрозуміло що. І ще про книги. На деокупованих територіях Херсонщини залишається багато людей похилого віку (у Херсонській громаді на листопад 2024 року більше ніж половина жителів – пенсіонери, – ред.), у яких немає можливості та сил побудувати нове життя деінде. Їм потрібна увага. Книга – це також річ, якої вони потребують, це цілюща підтримка. Я сфотографував у Херсоні бабусю, яка йде між габіонами, що ними убезпечений вхід у бібліотеку. Бібліотекар розповіла мені, що ця бабуся приходить до них, вибирає книжечку, йде додому, потім повертається – це в неї моціон, вона так відновлюється.
- Як автор подкасту, ти розповідаєш про українську літературу. Яка твоя улюблена тема?
- У нас дуже недооцінена українська література, особливо наші 20-ті роки минулого століття, Розстріляне відродження. Ми не знаємо авторів того періоду не тому що вони погано писали, а тому що їх вбивали, тому що їх забороняли і їм не давали можливості розвиватися. І Підмогильний, і Хвильовий – це наші Гемінґвеї. Вони жили в один час, тільки Гемінґвей – у Парижі, США, робив що хотів, їздив куди хотів, написав 8–9 книжок класних – і отримав Нобелівку, а цим українським письменникам все забороняли, вони написали перші книги – і їх системно знищували. Такою була реальність української інтелігенції, але те, що вони написали навіть в таких умовах за такий короткий час… «Місто» Підмогильного – реально дуже талановитий і класний роман, його треба знати. А в нас просували «толстоєвських, пушкіних» і все інше російською. За кордоном наших авторів не перекладали, не просували. Тому в світі не відомий Багряний, зате там знають Солженіцина, якого проштовхувала велика російська «махіна».
- На твою думку, які п’ять найкращих книг обов’язково має прочитати українець? Крім Шевченка та інших відомих широкому загалу імен.
- От я вже згадав «Місто» Підмогильного, Хвильового – будь-що, Багряного. Обов’язково Винниченка, він дуже крутий. Майк Йогансен – наш неймовірний харківський письменник, з класним почуттям гумору. Взагалі треба вивчити наші 20-ті роки минулого століття, бо це – космос.
ДІАГНОЗ «ПТСР»СТАВИТЬ ПСИХІАТР
- Сьогодні багато кажуть про посттравматичний стресовий розлад. Чи всі, що повернулися з війни, пройшли полон, будуть із ПТСР? Загалом багато хто з українців пережив травматичні події, ми живемо в умовах війни, зазнаємо втрат, щодня читаємо чи дивимося страшні відео – це на нас впливає так чи інакше, то чи є загроза також отримати такий діагноз?
У цивільних, які дивляться новини про війну, не може бути ПТСР, навіть від перегляду відео про розстріл українського військового
- Почнемо з того, що ПТСР – діагноз, який ставить психіатр. Психологи і просто пересічні люди діагнозів таких не ставлять. ПТСР виникає, коли є загроза життю, сильний стрес, наприклад, приліт поруч, обстріл з дрона, загибель побратима, зґвалтування, зайшов терорист і погрожує тобі автоматом. Має бути набір симптомів, після яких психіатр ставить цей діагноз. Перший – флешбеки або нав’язливі спогади, коли людина знову і знову згадує травматичну подію, яку пережила. Другий – уникнення, це коли людина уникає будь-яких згадок про цю подію. Третій – негативний внутрішній стан загалом і поганий сон. Четверте – неконструктивні стратегії поведінки: напитися, вжити психоактивні речовини. От що із цього в тебе є? Бо ПТСР – це коли всі чотири симптоми, а не один.
Щодо статистики, то по Україні даних немає, але є приблизні цифри по США: більше ніж 70% військових, які пережили травматичну подію, опрацюють цю травму і не зазнають наслідків, а 8–12% матимуть серйозний ПТСР. Але і з ним можна працювати.
Спочатку в людини виникає гостра реакція на стрес – це перші 48 годин, коли дуже «ковбасить». Але поступово психіка опрацює травматичну подію. Якщо за кілька днів не опрацювала – тоді це гострий стресовий розлад. Якщо не опрацювала за місяць, то психіатр може поставити діагноз ПТСР, призначити лікування.
Що стосується цивільних, які дивляться новини про війну, то в них не може бути ПТСР, навіть від перегляду відео, наприклад, про розстріл українського військового. Так, це стресово, це боляче, ти будеш згадувати цей сюжет, але це не ПТСР, тому що ця подія не загрожувала твоєму життю.
У СПОЖИВАННІ НОВИН ПОТРІБНА «ДІЄТА»
- Як давати собі раду сучасній людині, що постійно у соцмережах, стежить за повідомленнями у телеграм-каналах? Відмовитися від перегляду новин – напевне, неправильно, та й нереально в сучасному світі.
- Передусім треба зрозуміти, навіщо ми читаємо новини. Мені здається, люди це роблять, бо хочуть контролювати хоч якось реальність. Звісно, насправді цим ми її не контролюємо. Але уникати новин ми теж не можемо. На мій погляд, потрібна «дієта». По-перше, можна відмовитися від повідомлень, що постійно «вискакують» у телефоні, почистити підписку, подбавши про інформаційну гігієну. І заходити у соцмережі на певний час – наприклад, зранку прочитав хвилин двадцять і ввечері. Якщо такий інформаційний детокс провести протягом тижня, то основні новини ти й так дізнаєшся – через своє оточення. Тобі розкажуть, що Путін «помахав своїм орєшніком», і ти побачиш у своїй «бульбашці» купу мемів на цю тему.
Бажання контролювати зумовлює бажання постійно скролити стрічку, і це провокує стрес. А хронічний стрес дуже погано впливає на здоров’я. Менше телефона – більше прогулянок, спорту, книжок, спілкування з важливими і теплими людьми.
- Ти розпочинав працювати з військовими у шпиталі як психолог-волонтер, нині одягнув білий халат. У чому різниця?
- У принципі, я роблю те саме, різниці у методиках немає, але коли ти у білому халаті й офіційно працюєш у шпиталі, до тебе більше довіри. Я кажу військовому: зроби оце домашнє завдання, наступного тижня зустрінемося, – тобто я можу це планувати. У шпиталі ніхто не змушує проходити психолога, все добровільно. Ми опрацьовуємо травму, яка є у військового, або хоча б даємо йому можливість відпочити, вчимо саморегуляції. Людина взагалі може приїхати лише задля відновлення – їсти, спати... І це теж добре, бо стрес, який вони переживають на лінії зіткнення, дуже інтенсивний, і відновлення дуже важливе для психіки. Це святе – ніхто не турбує людину, яка спить у шпиталі.
ДЛЯ ЗВІЛЬНЕНИХ ІЗ ПОЛОНУ ВАЖЛИВА МАКСИМАЛЬНА ПОВАГА ДО ЇХНІХ КОРДОНІВ
- А є ж пацієнти у шпиталі, яким конче потрібен психолог, а вони не хочуть приходити на зустріч. Що тоді робити?
- Усім треба, але усім дано право вибору. Порушувати це право неетично. І особливо якщо це ще й людина, звільнена з полону. Тут взагалі важлива максимальна повага до кордонів. У мене була історія, коли така людина запитала, чи сьогодні працюємо. Відповідаю, що так. Приходжу на зустріч, у відповідь чую: «Передумав». Наступного дня те саме. Відчуття, що людина тебе перевіряє. Це прямо дратує всередині – з одного боку. А з іншого – я розумію, чому так.
Звільнені з полону були позбавлені свободи дуже довгий час, це страшно, ми не переживали це і не зрозуміємо їх. Така людина починає перевіряти цей світ: що мені можна, а що ні, як можна взаємодіяти. І дуже важливо поважати свободу вибору людини, дати їй право казати «ні», не тиснути на неї, навіть якщо це дуже потрібно. Коли людина буде готова – вона до тебе прийде. Або не прийде – це теж нормально, це її вибір, її життя, її відповідальність.
І якщо ми кажемо про це, то важливі ще дві речі. Не героїзувати їх («ви наші герої»), бо це жахливий тягар, і друге – не жаліти («ви бідні-нещасні хлопчики, дівчатка»). Чому ми так інколи поводимося, коли спілкуємося з ними? Бо це ми не можемо дати раду собі: ой Боже, мені навіть страшно думати про те, що тебе там ґвалтували, катували… Чувак, розберися з собою, дай раду власним емоціям, а не лізь до цієї людини, бо це дуже злить. Але, на жаль, більшість цивільних людей лізе з оцим жалінням, а це спричинює агресію, ті, що пройшли через полон, закриваються.
Має бути щось посередині – рівне до рівного, поважне ставлення. Не хочеш – не треба, я поважаю твій вибір, але я тут, біля тебе – коли захочеш, то приходь.
- Чи є ще поради для оточення визволених із полону?
- По-перше, дуже важливо не називати їх «полонені», бо вони вже звільнені з полону. Висловлювати повагу до досвіду, отриманого в полоні. З повагою ставитись до тілесних, особистих та соціальних кордонів.
- Обійми – це погано? Ми якось звикли тепер обійматися.
- Обійми загалом – це добре, але лише якщо людина (це не лише про ветеранів і визволених із полону) дозволить. Тобто треба запитати: можна, я тебе обійму? Людина може сказати «ні» – і ти тоді не робиш цього.
Ще з важливого – залучати до планування діяльності (те, що ми вже казали). Завжди залишати за ними право вибору і давати час зробити цей вибір. Ці люди не звикли, що вони можуть робити що хочуть: і в туалет йдеш вільно, і їжу можеш обирати. Будь-який ваш інтерес до травматичного досвіду має бути професійним, а не особистим. Не питайте нічого з цікавості на кшталт «а як тебе катували» (знову-таки – це про те, що саме ви не можете витримати напругу всередині себе і виплескуєте її назовні). Коли людина буде готова, вона сама тобі розкаже. Може, і ніколи не буде готова – і це теж нормально, поважай це.
Проявляти емпатію і не бути байдужим. Інформувати про плани, зміни в часі та термінах виконання заздалегідь, пояснювати причини та результати змін: от змінилися плани – проговорюйте. Визнавати, що ви не маєте такого досвіду і не можете до кінця розуміти, що пережила людина. Говорити про симптоми, а не діагнози (той самий ПТСР) – це сприяє більшому порозумінню.
Поступово визволений з полону повернеться до нового життя і буде його розбудовувати. Варто стати для нього підтримкою, плечем, на яке він може спертися, коли це потрібно, а не п’ятим колесом або скалкою під шкірою, що спричинює негативні емоції.
- Що ти можеш сказати про досвід людей, звільнених із полону: як вони виживали, завдяки чому трималися?
- У полоні завдання – вижити і повернутися. Є колонії, де багато катують, є колонії, де з цим трохи легше, але скрізь – величезне обмеження свободи. Я не експерт у цьому питанні. Але є книги, розповіді тих, що пройшли полон і вижили. Валерія Суботіна (Карпиленко) з позивним «Нава» написала книгу про полон. Є книга австрійського психіатра, засновника логотерапії Віктора Франкла, який пройшов концтабір. От Франкл зазначав, що люди, які мали сенс поза концтабором, володіли й ресурсом пройти цей період. Він писав промови в голові, ночами, коли не міг спати через холод і голод, уявляв, що стоїть на кафедрі в теплій аудиторії університету і читає лекції. Франкл відновлював у голові рукопис книги, який знищили, коли його забирали у концтабір. І цю книгу він потім, на волі, написав і видав. Уяву в людини ніхто не може забрати. І як би не було важко, у нас ніхто не може забрати свободу – свободу обирати наше ставлення до будь-яких подій.
НАМ ТРЕБА ВЧИТИСЯ ВЗАЄМОДІЯТИ З ЛЮДЬМИ З ІНВАЛІДНІСТЮ
- Для мене важко визначитися, чи треба і як саме демонструвати вдячність незнайомому військовому, якого ти зустрічаєш десь в кафе, на вокзалі чи ще будь-де в публічному просторі. Як це робити, щоб не порушити його особистих кордонів, адже не всім подобається, можливо, така увага?
- Важлива щирість, на мій погляд. Я не чув історій, коли військові реагували б негативно… Ні, одну чув. Але у 99% військові нормально реагують. Думаю, можна підійти і сказати: «Я бачу, що ви у формі, розумію, що ви військовий, я би хотів (хотіла) вам подякувати (і пригостити вас кавою чи обійняти вас)».
Це робити треба. Ви так не лише підтримуєте військового, а й зменшуєте прірву, яка є між військовими і цивільними. Бо для військових все виглядає так, наче цивільні живуть і не думають про війну. А цивільні не розуміють, як взаємодіяти з військовими, особливо якщо в їхній «бульбашці» немає тих, хто служить.
- Якщо це ветеран з інвалідністю – чи не буде увага сторонньої людини, яка до нього підійде зі словами вдячності, обтяжливою?
- Так само, важлива щирість. Можна висловити вдячність словами, сказати про повагу, спитати, чи можна пригостити кавою. Це ввічливий, обережний спосіб наблизитися до його кордону. Треба, щоб він відчув саме повагу. Переважно ветерани відмовляються від того, щоб їх пригощали, – але спитати можна. Знову-таки – жаліти не треба, героїзувати не треба.
Звісно, зайва увага також неприємна. У ветеранів самоповага на гарному рівні – «я себе сам забезпечую, у мене є пенсія».
Згадав розповідь Ігоря – ветерана, бойового офіцера, героя мого подкасту, який втратив на війні нижні кінцівки. Він на кріслі колісному чекав на дружину, пив каву. І тут повз нього проходить хлопець і кидає в стаканчик Ігоря з кавою 10 гривень. Ветеран обурився і попросив хлопця викинути стаканчик і купити іншу каву.
Це реальність, з якою ветерани стикаються. Людина, яка зробила цей нерозумний вчинок, думала, що, кинувши гроші, допоможе. До речі, чому люди так роблять загалом – кидають гроші на вулицях? Вони так ту саму свою внутрішню тривожність намагаються зменшити – але це також не працює.
Той самий ветеран мав ще одну історію: якийсь дідусь на вулиці намагався дати йому 50 гривень – ні, не кинув, з повагою давав. Ігор пояснив старенькому, що він себе забезпечує, дідусь почав плакати. Військовий розчулився, та взяти гроші не міг, звісно…
Нам треба вчитися взаємодіяти з людьми з інвалідністю.
- Що важливо робити цивільним, щоб бути готовим оту прірву зменшувати?
- На мій погляд, цивільним треба зробити «домашнє завдання». Для початку вивчити, що таке ПТСР, які є симптоми, із чим стикаються військові, що таке травма, як працює мозок після травми. Тобто розібратися у базових речах – це нескладно. Можна почитати, подивитися відео на ютубі. І коли ти підготуєшся, то, побачивши людину у формі, яка дивно реагує, знатимеш, чому в неї така реакція. У тебе виникне емпатія, ти не будеш питати: чому ця людина до мене така агресивна? Вона не до тебе агресивна, її агресія взагалі не на тебе. Вона просто виснажена, погано спить.
Ось я сьогодні списувався з хлопцем, він каже, що не може спати чотири дні. Нам, цивільним, незрозуміло, як це – не спати чотири дні, а для них це – норма, вони не сплять, вони у напівдріманні. Він уже повернувся, місяць тут, а спати не може. Коли ти це розумієш, то стаєш більш емпатичним, уважним.
- Ветеран повертається з війни в родину. Які поради для рідних?
- Усе дуже індивідуально. Ця людина точно змінилася, хтось більше, хтось менше, вона ділить світ на «свій» і «чужий». І побратими – це свої. Якщо ти йому влаштовуєш скандали, його не розумієш, то стаєш для нього чужим. Нас змінює навіть подорож, а тут – зона бойових дій.
Один ветеран мені розповідав, що він тиснув на педаль і ганяв машиною, поки не зрозумів, що має потребу в надмірному ризику, в адреналіні. Тільки коли це усвідомив, проговорив, то зміг це змінити. У кожного – своя історія, свої прояви, просто треба бути поруч і питати: чим я можу бути тобі корисним (корисною)? Людина, яка була на війні, отримала у спадок ті симптоми, про які ми вже казали, оті всі зміни в тілі, в реакціях, вона сама вчиться із цим взаємодіяти. Ви можете стати її союзником на цьому тривалому етапі відновлення.
- Панічна атака – ми теж про таке вже чуємо. Як на неї реагувати, чим можна допомогти людині поряд?
- Військові, які повертаються в цивільне життя і потрапляють в натовп, часто розказують мені про неї. Панічна атака – це різкий напад страху та тривоги, зазвичай супроводжується інтенсивними фізичними симптомами, такими як запаморочення, задишка та пришвидшене серцебиття.
Панічні атаки не передбачувані. Важливо діяти швидко. Ви можете відчути, що у вас серцевий напад, що ви ось-ось знепритомнієте або навіть помрете. Це може бути страшним, але пам’ятайте, що напади паніки не є небезпечними і вони минуть. Частота панічних атак у кожного індивідуальна – в когось раз на кілька місяців чи років, у інших – кілька разів на день.
Якщо у вас панічна атака – допоможе сильний запах (ментол, кава, нашатир) або щось сильне на смак. Намагайтеся не вживати алкоголь чи сигарети. Зосередьтеся на своїх почуттях: спробуйте м’ятні цукерки, жувальну гумку або торкніться до чогось м’якого чи постискайте це.
Спробуйте розповісти про свої почуття людині поряд. Використовуйте заспокійливі дихальні вправи (вдих через ніс, видих через рот) або сконцентруйтеся на повільних вдихах і видихах, рахуючи до п’яти.
Якщо у людини поруч виникла панічна атака, залишайтеся з нею, допоможіть зрозуміти, що ви тут, щоб допомогти їй, що вона в безпеці, що панічна атака має тимчасовий характер і вона впорається із цим. Скажіть їй добрі слова, спілкування може допомогти відволікти людину від її стану.
Використовуйте методи заземлення. Коли людина втратила контроль над собою та своїм оточенням, методи заземлення можуть допомогти їй повернутися в теперішній момент. Для цього треба розслабитися в кріслі або сидячи упертись ногами в підлогу. Також можна зосередити увагу на тому, що навколо, наприклад, порахувати п’ять синіх предметів. Рахунок від одного до 10 не по порядку або виконання найпростіших математичних розрахунків дає ще одну можливість зосередитися.
І головне про панічну атаку. У цей момент видається, що це кінець. Але це не так. Вона закінчиться через 10–20 хвилин. І далі буде життя. Звісно, потрібно звернутись за спеціалізованою допомогою до лікарні, це вже наступний крок.
ВПО МАЮТЬ ПРИЙНЯТИ РЕАЛЬНІСТЬ І ЖИТИ ДАЛІ
- Підкажи, коли на часі йти до психолога?
- Коли не даєш собі ради з напругою.
Звісно, поруч із нами є друзі, рідні. Але іноді так буває, що й близькі у такому ж стані, як ми, і якщо ти вивалиш на них купу негативу, то це може їм нашкодити. Тому можеш взяти емоційний ресурс в іншому місці – у психолога.
Насправді сьогодні для профілактики потурбуватися про себе треба всім. Мати свого психолога – це має бути так само, як мати свого дантиста, перукаря. Бо якщо ти в гармонії зі собою, то в тебе все інше вибудовується.
Обирати психолога треба так, щоб тобі було комфортно з цією людиною, і також важливо звертати увагу на освіту, на сертифікати. Прийти на одну зустріч, щоб зрозуміти, чи не порушує психолог твої кордони. Карл Роджерс, засновник клієнт-центрованої терапії, казав, що на сесіях із психологом той має говорити максимум 20–30% часу.
- Як відновлюються психологи?
- У психологів є власна терапія, а також супервізор.
- У 2019 році в тебе вийшла перша книга – про твій досвід батьківства після народження доньки. Тепер пишеш нову – про що?
- Теперішня – на етапі редагування. Це художня книга про Херсон – щоденник хлопця, батько якого пропав безвісти. Я знаю родини, які переживають таку невизначену втрату. І в моєму житті є людина, що зникла безвісти, – я її дуже люблю, сумую за нею.
Пишу про це, бо дуже багато тепер втрат, у мене є досвід, як із цим працювати, і в мене є власний пошук, як краще з цим працювати. Але я хочу зібрати під однією обкладинкою різні втрати – не тільки смерть, але ще й втрату рідного дому, стабільності, відносин (розлучення, переїзд).
Ми стільки втрат переживаємо, це драматичні, важкі події. У тебе все було налагоджено у Херсоні, Маріуполі або в якомусь невеличкому селі, де ти жив, – і ти покинув все це. І люди роками можуть жити з думкою про те минуле – це теж невизначена втрата, емоційна присутність за фізичної відсутності. Я живу, ніби мій дім все ще там, у Херсоні чи в Голій Пристані, хоча його вже немає. Емоційно я все ще там, хоча фізично я вже, наприклад, в Києві. Ти не можеш це відпустити. Я хочу це описати, зібрати досвід різних людей, які це успішно проходили.
- Багато людей запитують у вимушених переселенців, чи цілий їхній будинок. Це наче емпатія, але важко, коли про це питають.
- Люди не вміють проявляти турботу, і свою цікавість вивантажують на тебе. Нам треба вчитися проявляти емпатію. Можна спитати: «Слухай, мені не все одно, що з тобою, можна я запитаю про твій будинок?». Ти тоді можеш сказати «так» або «ні, це для мене важка тема». Але люди так не роблять, вони питають: «А що там у твій будинок, прилетіло чи ні?». Важливо вчитися ставити кордони, це те, чого можна навчитися у будь-якому віці.
- Як жити тим, хто втратив дім і кому вже багато років – не 40 і не 50?
Усі поради – це пластир на рану, що загноїлася; бажано знайти нові сенси, тобто будувати нове життя, хоч як би це було складно
- Усі поради – це пластир на рану, що загноїлася. Порад немає. Є таке поняття як посттравматичний стресовий розлад, а є поняття посттравматичного зростання. Бажано знайти нові сенси, тобто будувати нове життя, хоч як би це було складно. Звісно, чим старша людина, тим складніше щось нове будувати. Але я бачу по моїй мамі, яка все життя прожила у Херсоні, а тепер у Києві будує нове життя (хоча їй 60 плюс), що так можна: вона освоює як ріелтор нове місто, нові виклики.
Треба звикати, що все, тут – мій новий дім.
- А це не зрада?
- Це розуміння реальності. Ти потім можеш повернутися, але реальність буде іншою, наприклад, згодом житимеш на два міста. Але сьогодні реальність така. Треба це прийняти, не ставити життя на паузу, тоді з травматичного твій досвід стає біографічним.
Ірина Староселець, Укрінформ
Фото Володимира Тарасова