Після окупації Голої Пристані військом РФ Ольга Бабич перебувала там разом з родиною ще майже місяць. За її словами, місцеві жителі були розгублені, шоковані, але продовжували жити, як жили.
– Я ще впродовж майже цілого місяця ходила на роботу. Чоловік також виконував свої обов'язки. Тому що окупанти не зайшли в саме місто – вони розташували свої блокпости на околиці, в лісосмугах, а в саме місто вони не заходили. Люди продовжували жити, бо ніхто не думав, що це буде так серйозно. Ми всі думали, що якщо ми покажемо свою позицію, якщо будемо виходити (на мітинги – ред.), окупанти побачать, що ми проти Росії, проти окупації, що нас більшість. Ми всі сподівалися, що з дня на день нас прийдуть звільняти, що наше військо нас захистить. Але з кожним днем все далі й далі відсувалася лінія фронту. Ми були просто заблоковані в нашому регіоні.
«Погрози з першого дня вторгнення»
Міського голову Голої Пристані Олександра Бабича викрали 28 березня 2022 року, розповіли свідки. Це сталося під час його телефонної розмови з дружиною. За словами Ольги, ще до цього один з місцевих народних депутатів зателефонував заступнику голови й сказав: «Передай своєму шефу, що його чекають».– Ми встигли виїхати за тиждень до його викрадення. Люди почали потихеньку сім'ями з дітьми виїжджати. Тому чоловік вмовив і мене виїхати. Він ще в перший день війни просив, щоб я виїхала з дітьми, тому що йому почали погрожувати з першого дня війни (повномасштабного вторгнення РФ – ред.). Ми всі були розгублені, я боялася залишити чоловіка в такому стані. І ми сподівалися, що все це мине. Але минув місяць, ми вже чули погрози, вже почали затримувати (окупанти – ред.) інших сільських старост і міських голів. Чоловік нам наказав терміново виїжджати, тому що він дуже хвилювався, що через родину буде чинитися вплив на нього для співпраці.
На думку жінки, окупанти погрожували її чоловіку, щоб переконати його співпрацювати.
– Він був впливовою людиною. Якби він погодився на співпрацю, очолив територіальну громаду – за ним пішло б багато людей. Він не хотів з ними співпрацювати, тому і були погрози. Погрожували не тільки йому, а всім, хто займав активну позицію. Не тільки мій чоловік був проукраїнський, це були і депутати, і сільські старости, і дуже багато людей, які відкрито висловлювали свої позиції. Всі, хто був незгодний з окупацією, всі, хто висловлювався відкрито, отримували погрози. Багато людей потрапляли «на підвал», зникали без будь-якої причини в невідомому напрямку. Деякі поверталися, а дехто досі утримується.
«Їх було багато, а він один»
Виїхати в безпечне місце було важко, шлях з окупованої Голої Пристані до Миколаєва зайняв три дні, згадує пані Ольга. Коли родина вже була в безпеці, вона звʼязалася з чоловіком, який залишався в окупації.– Це було, як я зараз пам'ятаю, 28 березня, о 8:03 він мені зателефонував і сказав: «Ну все, за мною пройшли». І розмова перервалася, більше я його не чула.
Як саме викрали чоловіка Ольга Бабич дізналася від сусідів, які бачили це на власні очі. За їхніми словами, вперше його затримали вдома. Потім працівники міськради розповіли, що озброєні люди привезли посадовця в міську раду вже зі звʼязаними руками, після цього посадили в автобус і повезли у невідомому напрямку.
– Нашу вулицю оточили з двох сторін майже 50 осіб озброєних, в чорних камуфляжах, у шоломах, масках. Вони через сусідні двори, через паркани перестрибували. Їх було так багато, а він один. Після затримання мій чоловік віддав ключі від будівлі моєму татові. І вже коли мій тато поїхав до нас додому, то сказав, що там був обшук. Були перевернуті всі речі, всі шафи розкриті. Ну там безлад страшний коївся. Вони там шукали, мабуть, зброю. Я не знаю, що вони там намагались знайти, але я так зрозуміла, що не знайшли нічого.
Жінці також стало відомо, що окупанти й у міськраді поводилися зухвало – виламували замки, двері, сейфи. Однак нічого цінного не знайшли.
«Знущалися і продовжують знущатися»
Дружина полоненого мера розповіла, що першу інформацію про свого чоловіка після викрадення вона отримала на початку серпня від людини, яка була разом з Олександром Бабичем у камері. Цей чоловік на умовах анонімності розповів тоді, що міський голова живий і перебуває у Сімферопольському СІЗО №1 анексованого Криму.– До цього я взагалі не знала, чи живий він, в якому стані, куди його вивезли. Спочатку казали, що його у Херсон відвезли. Інші казали, що його відразу до Криму відвезли. Мені повідомили, що він у жахливому стані, схуд, з нього знущались до цього і продовжують знущатися, піддають тортурам, насильству.
Протягом 2022–2023 років з Ольгою Бабич зв'язалося близько 6 людей, які повідомляли про її чоловіка, однак офіційно свідчити погодились 2-3 особи. Жінка вважає, що небажання свідчити повʼязане з залякуваннями окупантів. Російська сторона офіційно не визнає, що міський голова Голої Пристані перебував або перебуває досі у кримському СІЗО.
– Я не бачу логіки в діях Росії й російських загарбників. Як мені розповідають, у СІЗО, де перебуває мій чоловік, перебуває дві категорії людей. Всіх майже однаково затримували й піддавали тортурам. Але на одних вони відкривають справу через деякий час і інкримінують їм обвинувачення – чи в тероризмі, чи в шпіонажі. А інша категорія людей, таких, як мій чоловік – вони «заморожені». Про них ніхто не чує, не знає.
«Пів року без звісток»
Особам, проти яких порушили справи, надають адвокатів, іноді дозволяють зв'язуватися з родинами й отримувати посилки. Ті, кому справи не інкримінували, таких можливостей не мають, розповідає Ольга. За її словами, вже близько пів року вона не отримувала ніякої інформації про чоловіка.– Мабуть, у квітні 2023 року були останні новини. Вийшов чоловік (з Сімферопольського СІЗО – ред.), зателефонував мені й сказав, що у нього є від мого чоловіка звістка. Він був в одній камері довгий час з моїм чоловіком, багато розповідав про нього. Каже, що завдяки йому він вижив і виживали в камері інші люди, тому що він змушував їх займатися спортом і тренуватися, відволікатися. Я розумію, що вони, коли перебувають у камері, один одному розповідають про свою родину. Мені передали фотографію записки – там 100% почерк мого чоловіка, стиль написання, буквально 5-7 речень: «Тримайтеся, виховуй дітей гідними людьми. А я не знаю, що зі мною станеться. Я люблю тебе, Україну. Як захоче Бог, значить так і буде. Тримайтеся, живіть далі».
Безпосередньої комунікації з українською владою в Ольги Бабич немає.
– Ми робили багато звернень і в Офіс президента, і в СБУ, і в усі інстанції, куди можна звернутися, але реакції майже немає. У нас в Координаційному штабі відкритий особистий кабінет. Ми спілкуємося тільки через особистий кабінет, де тільки ми, рідні, можемо повідомити, в якому стані наші близькі, чи живі вони, чи здорові й таке інше. Я, наприклад, поки що не бачу дій. Нам завжди кажуть, що цивільних не обмінюють, згідно з Женевськими конвенціями – їх повинні безумовно відпустити. Я не розумію, як можуть ті, хто їх безумовно забрав, просто так відпустити.
За словами жінки, у рідних цивільних полонених більше комунікації з неурядовими правозахисними організаціями, які регулярно порушують цю тему.
– Я співпрацюю з Об'єднанням політичних в'язнів Кремля, ZMINA. Вони завжди запрошують на свої заходи. Я була в Києві, їздила на пресконференцію минулого року. В цьому році ми були в Брюсселі, виступали в Європарламенті, спілкувалися з депутатами, розповідали свої історії. Вони були шоковані, зацікавлені, але поки що ми не бачимо дій. Я сподіваюся, що суспільство, цивілізований світ схаменеться. Якщо вони дозволять залишити все так, як є, то рано чи пізно до кожної родини прийде ця біда.
- На початку цього року Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими повідомляв, що у російському полоні перебувають понад 8 тисяч українців – як військових, так і цивільних. За оцінками правозахисників, лише військовослужбовців, які у полоні – понад десять тисяч. Зокрема, такі дані оприлюднювала Медійна ініціатива за права людини у травні цього року.
«Показово страчували людей»
Жителі громади підтримували Ольгу Бабич після затримання її чоловіка, влаштовували акції на підтримку міського голови Голої Пристані й інших людей, яких затримали в громаді. Люди вимагали відпустити їх.
– Військові (окупаційна армія – ред.) перший місяць сподівалися, що все буде як в Криму, що все тихенько, вони зайдуть, ми їх зустрінемо. Люди (жителі громади – ред.) були агресивно налаштовані, здавали позиції (окупантів – ред.). Вони бачили, що ми їх не чекаємо, тому у них поведінка змінилася, вони стали агресивні, стали людей більше забирати, почали показово страчувати людей, привозити на площі.
Ситуацію у Голій Пристані станом на зараз жінка називає «жахливою». За її словами, місто повністю розбите, розграбоване та знищене регулярними обстрілами.
– Після підриву Каховської ГЕС наше місто одне з перших постраждало, більшу частину міста затопило, в тому числі й наш будинок. Міста майже немає. Але люди продовжують ще жити там, якось тримаються, тому що є багато людей, які не мали змоги виїхати. Люди, коли спілкуються, вони бояться правду розповідати, бо не знають, чи прослуховують телефони.
На світанку 6 червня 2023 року стало відомо про часткове руйнування дамби Каховської ГЕС. Українська влада звинуватила у підриві дамби російські окупаційні сили, які захопили, замінували і контролювали гідроелектростанцію від 24 лютого 2022 року. Російська окупаційна влада натомість стверджувала, що це ЗСУ вночі обстріляли і пошкодили дамбу Каховської ГЕС. Численні експерти заявляли, що руйнування дамби відбулося, найімовірніше, через закладення великої кількості вибухівки на ГЕС, яку контролювали війська РФ.
З огляду на бойові дії й окупацію Росією частини південних територій України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.
- Російське масштабне військове вторгнення в Україну триває від ранку 24 лютого 2022 року. У Росії заперечують, що ведуть проти України загарбницьку війну і називають це «спеціальною операцією». Також російська влада заперечує, що скоює злочини проти цивільних жителів України.