Світлана Гаврилів — зі Станіслава Херсонської області. До початку повномасштабного вторгнення вона була громадською журналісткою. Під час окупації займалась волонтерством, а зараз — військовослужбовиця. А ще Світлана — мама, майстриня та співачка. Вона ніколи не приховувала своєї відвертої проукраїнської позиції та свого прагнення до здобуття перемоги для України.В інтерв'ю ми поговорили зі Світланою Гаврилів про її суспільні та особисті фронти боротьби.
Розкажіть, чим живете сьогодні і чим займаєтеся?
— Я служу, ми бригадна розвідка. Я можу цим пишатися. А починалося — з волонтерства, тому що я не боялася їздити у Херсон, коли він вже був окупований. Я реально відверто їх не боялася. Навіть коли вони нас зупиняли, я їх тролила. Я розуміла, що нариваюся. Ніхто не хотів зі мною туди їхати, а я не могла зупинитися, бо вони мене не лякали. І я їздила по препарати. Наша Наташа Шатілова та Червоний Хрест там працювали. Я моталася туди і ще й вивозила людей на Миколаїв.Тому я виїхала. Якби я залишилась в окупації, то можливо і був би вибір, але я би напевне тікала з окупації. Кажу відверто, тому що вони готові були мене вже розіпнути в центрі села. Ми були в списках і це було нормально. І коли я поїхала в Миколаїв, то відверто вибір не стояв. Просто наступає такий момент, коли ти розумієш, що ти вже в міру своїх можливостей зробила на цьому етапі все і треба рухатися далі. Прийшли нові волонтери, прийшли більші зв'язки, більші можливості, більше ресурсів зайшло. Все, я — в армію.
Світлана Гаврилів під час військової служби. Архів Світлани ГаврилівЯк сприйняли таке рішення ваші близькі?
— Спокійно. Це було абсолютно в моєму стилі, нічого нового. Чоловік зовсім не здивований був. Ну, як вам пояснити? Більшість жінок, навіть військовослужбовиці, виїжджали за кордон. Хтось виїжджав по Україні і залишався на таких от безпечних територіях. Я не могла десь виїхати, тому що чоловік служить у морській піхоті. Це і Херсон, і Донбас, і постійні переміщення. Син на початку повномасштабного був у Маріуполі. Чоловік був, до речі, на Чонгарі. І куди їхати, як їхати? Тобто для мене не стояв вибір. Це було само собою і навіть не обговорювалося. Просто пішла служити. Все.Чим ви сьогодні займаєтеся у вашому військовому житті?
— Я вже рік виконую обов'язки бойового медика. І зараз для того, щоб поставити на посаду, потрібно пройти навчання. Тобто всі чекають, що я пройду навчання.Якщо говорити про бойового медика, то що буде входити у ваші обов'язки відтепер?
— Точно знаю, що це евакуація поранених. Єдине що — у нас у підрозділі немає штурмових взводів, наприклад. Тобто я не буду ходити на штурми з бійцями і не буду їх тягати з передової. А взагалі, все залежить від обставин, тому що зараз у нас там ситуація не проста і оці вміння, знання — вони ще нікому не завадили. Хоча у нас є такий жарт, що бойовий медик — це той самий боєць, просто в нього трошки більше турнікетів. І так само хлопці жартують на цю тему: "Гаврилівна, ти повинна бути тільки медиком, тому що ти сильна і велика."
Військовослужбовиця з Херсонщини Світлана Гаврилів. Світлана ГаврилівВи також стали надихаючим прикладом та підтримкою для жінок, які чекають своїх чоловіків, братів, синів з полону. Або якщо не знають, де вони перебувають. Розкажіть про цей досвід.
— Досвід дуже тяжкий. Я висвітлювала свою позицію у соцмережах і дуже багато жінок почали приєднуватися, писати, питатися, плакатися. Тобто у кожного свій стан і у кожного своя манера переживати будь-що. І коли мені писали жінки і казали, що от у мене там серце стає, я не доживу, я не виживу, то я казала відверто, що це егоїзм. Ви зараз думаєте про себе, бо вам тяжко. А ви подумали на секундочку, що відбувається з ним? Коли він повернеться, хто йому надасть цю допомогу? Йому потрібна здорова жінка, здорова мама, психічно витривала. Тому що, коли вони повертаються з полону, коли вони повертаються поранені додому, покалічені, то це дуже тяжко.І я зіткнулася з жінками, яким було дуже непросто. Одна казала: я вже йому все, а він от веде себе якось не так. Говорю: спробуй одну ногу прив'язати до задниці і поскакати на одній нозі цілий день. Коли ти почнеш дратуватися через пів години, через годину, на кінець дня, тоді твій психологічний стан буде приблизно таким, як у нього. А його ногу вже не повернути.
І все приходить у норму. В нас є один боєць, який без ноги повернувся знову воювати, знову в ту саму ногу прилетіло, знову поїхав робити новий протез і жінка нікуди не ділась. І такі жінки і мами, які чекають з полону, їм треба реально дуже багато терпіння. Будь ласка, спокійніше, тихіше, не бігайте в Київ, не махайте прапорами, тому що якщо він у полоні, російська сторона це використовує не на їхню користь. Над ними знущаються і принижують. Ви хочете, щоб вашу дитину принижували? Ні! Ви хочете, щоб йому було ще гірше? Ні! Повірте, коли буде можливість, все буде. І так само про безвісти зниклих. Якщо людина бачила, навіть 10 людей, що загинув боєць, є таке правило — поки не дістали тіло, його не можна оголосити загиблим. Батьки, родичі починають нервуватися і казати, що от частина винувата і все таке інше. Як їх дістати? Ми не можемо туди пройти.
Світлана Гаврилів. Суспільне ХерсонЯк ви сформували навколо себе групу? Чи просто надаєте підтримку всім?
— Я просто надаю підтримку тим, хто до мене звертається. Я не лізу з якимись порадами, завжди висловлююсь по ситуації і дивлюся по ситуації. Бо коли була окупація у Херсоні, наприклад, зі мною зв'язувалися жінки морпіхів, які були тут в окупації. Вони виходили на зв'язок, стирали зразу, знищували той месенджер, щоб не побачили. Така ситуація. Групи не формувалися, люди самі збивалися в ці групи і якось так віртуально вибирали мене якимось лідером. Я не була лідером, я просто була десь тут, а вони завжди могли до мене звернутися, от і все.Ви, на жаль, пройшли цей досвід особисто. Де знаходили підтримку, щоб не лише себе підтримувати зсередини, а ще й ділитися цією підтримкою з іншими?
— Власне, тут "собака і зарита". Коли ти не один і надихаєш когось у цьому всьому, то не маєш права навіть на слабину. Мені було тяжко, мені реально було тяжко. Я ревіла, я могла поділитися цим особистим лише з чоловіком. І були такі моменти, коли я вже просто не знала, що робити далі. Ну знову, і знову глухий кут. А потім все якось ставало на свої місця. Особливо, коли приходиш зранку, дивишся на це все і думаєш, що це, знову ж таки, я егоїстка, бо це мені тяжко. А де зараз моя дитина, а що з ним?Повернення близьких. Наскільки сьогодні це довгий та складний процес? Чи треба про це говорити масштабно, чи навпаки не потрібно?
— Ні, говорити про це потрібно. Може не треба, як то кажуть, розбиватися на табори, як у нас це люди роблять, але говорити про це потрібно. І не треба звинувачувати нікого в цьому. Я не люблю, коли вживають такий термін як "держава": от, держава винувата. Я реально цього не люблю. Це таке якесь віртуальне уособлення ні про що, як то кажуть. Я вважаю, що процеси обміну залежать від роботи дуже багатьох людей. Я була свого часу долучена до таких пошуків, займалася тим, що моніторила, наприклад, російські канали. Це так само потребує багато терпіння, тому що ти читаєш їхню переписку і там знаходиш полонених, загиблих, і вони виставляють фотографії. Я дуже довго це все робила, тому що в мене було це терпіння. Воно в мене деколи зривалося, хотілося написати десь щось в коментарях, але я розуміла, що не можна себе "палити".
Загиблий на війні син Світлани Гаврилів Іван. Світлана ГаврилівОбмін зараз залежить в більшості випадків від тої сторони, тому що ніхто ніколи не знає, що та сторона вчудить в черговий раз. Ніхто не знає, де були ці тіла. Ось тіло мого сина — ми не знаємо, де воно було, але тіло прийшло впізнаване. Тобто, якщо він загинув 15 березня 2022 року, то ми не знаємо, що відбувалося за цією межею. Обміни — це дуже довгий процес. Не зрозуміло, від чого він залежить. Тому що в списки на обмін часто потрапляють люди, яких вже, наприклад, вважають загиблими. Ви чули, як вони робляться: садять в автобус, покатали-покатали і знову відправили десь в колонію. А потім на обмін приходять ті, кого навіть і не чекали, і не знали, що вони приїдуть. Про що говорити з тими, з ким не можна домовитись?
І зараз оці процеси реально затягуються. І люди працюють — я бачила, як їм тяжко працювати. Там дуже часто працюють жінки загиблих ще за часів АТО чоловіків. Жінки, які втратили своїх синів. Вони все прекрасно розуміють. Може вони виглядають сухарями, без емоцій, але їм ці емоції не потрібні, інакше вони свою роботу не виконають. Це тяжко.
Під час окупації ви були активні у соціальних мережах, записували відео. І ця тенденція продовжується. Ви ділитеся своїми думками, тим, що відбувається у вашому житті або навіть співаєте. Навіщо почали записувати такі відео?
— Почалося з того, що, коли на Антонівському мосту йшли бої і казали, що руські вже у Херсоні, я приїжджала у Херсон, їхала по ньому, знімала відео і казала: тут руських немає, досить брехати, вони ще сюди не зайшли. Я завжди кажу, що страх з'являється швидше. Поки ворог дійде, люди вже зі страху помирають. І для того, щоб зняти оце напруження та страх, людині потрібні гумор і позитивні емоції. Навіть в окупації, якщо на то пішло, люди виживали за рахунок позитиву.Я навіть знаю такий випадок, коли в парку сиділа жінка, дивилася відео. Вона потім сама мені написала, каже: я дивилася відео з вами, тихенько так сиджу з навушником, дивлюся. Підходить до мене хлопчик і каже: моя мама теж цю тьотю дивиться. Вона йому: нікому цього не кажи! І це було так смішно. Я сказала: Боже, це ж так прекрасно, коли люди знаходять можливість підтримати один одного! А не те, що "у мене горе і мені немає ні до кого діла". Навпаки, коли ми розуміємо, коли ми жартуємо, коли ми ділимося позитивом, бо негативу й так вистачає, тоді все чудово, все прекрасно.
Світлана Гаврилів із творчим колективом. Архів Світлани ГаврилівЩе й співаєте в дорозі, дуже часто такі відео записуєте.
— Буває, а як же? І дзвоню Тоні і кажу: Тоня, я співаю! Я була у відпустці, ми записали дві пісні. Ну а як? Ми ж повернемося до своєї роботи, по любому. У нас же громадські організації, ми ж про культуру, ми ж про любов. Чи зараз зачерствіти, закам'яніти, розізлитися, озлобитися? Закінчиться війна, прийде перемога, а ми, злобні такі суслики, чим будемо займатися далі? Звичайно, будемо співати і все будемо робити: і в'язати, і все, як раніше. Тоня Потужня — це моя подруга, мій гуру, моя вчителька, викладачка нашого херсонського університету. Це ж культурологія і мистецтво. Це ж у неї був фольклор-гурт "Олешшя" і це ж ми з нею створили дует "DvaЯda". І всі думають, що ми — дві ядовиті дівчинки. Ні, "два яда" — це про "я" і "вона", це про два "я".Які пісні співаєте: українські народні, чи якісь авторські?
— Українські народні на сучасний лад. Я люблю все автентичне народне, але тенденція полягає в тому, що сучасні діти хочуть щось римувати, міксувати, щось змінювати. І так само дуже класний варіант — подача матеріалу в більш сучасному вигляді. Тому ми почали робити українські пісні або мікси з українських пісень — ми їх назвали "мікс паті". Вони виглядають шикарно в аранжуванні і в обробці сучасній. І це можна подавати і вони сприймаються легше. Ми це бачили. Коли заходимо в якусь військову частину, наприклад, і кажемо: буде українська пісня. І хлопці такі сидять: о, Боже... Таке реально було. І тут ми виходимо і запалюємо під джаз, або ще щось таке — і все, і вже реакція інакша. Це, знаєте, як "Ромео і Джульєтта" Шекспіра. Мої діти ніколи не могли його прочитати: ні в оригіналі, ні в хрестоматії, ніде. І коли вийшла американська версія з Ді Капріо на сучасний лад, то воно зайшло. Тобто сучасним дітям, сучасній молоді треба подавати якось отак. Вони звичайно послухають той варіант, але так сприймається краще.
Ручна робота Світлани Гаврилів. Суспільне ХерсонВи також майстриня. Розкажіть про те, що створюєте, бо це вже повноцінний бренд Херсонщини.
— Коралі від Цитани. Починалося з того, що я вмію в'язати гачком. Я люблю вплести що-небудь — чому не вплети туди якусь намистинку, бісер? Це спосіб висловитися, це так само спосіб подати себе, десь діти свої емоції. Я зараз працюю тільки з чорною ниткою, а чорна нитка — це як контур. Кажуть, погано. Ні, це не погано. Одна моя знайома художниця казала, що будь-який малюнок втрачає своє зображення, якщо не надати йому чорних контурів. Так от чорна нитка — це не про сум. Це про контур, це про підкреслення, це про те, щоб ми знали різницю. Ми не знаємо, що таке добре, поки ми не пізнаємо, що таке погано. Ми не цінуємо нічого хорошого, поки на різниці не побачимо, що це можна втратити. Так от я про це, і в коралях так само про це.
Коралі від Цитани. Архів Світлани ГаврилівВиходить так, що зараз у мене немає тих намистин і бісеру, вони десь там стоять у коробочках. І поки я тут декілька днів, то вже в голові їх складаю. Я вже підібрала кольори, я точно знаю, що я хочу скласти. Так, зараз така сумна тема пішла — колір болю. І мені кажуть, а який же це колір болю, якщо вони в тебе зелені чи блакитні? А це так само про біль. Я коли думаю про свого сина, я згадую яким маленьким і смішним він якось сидів у болоті. Це ж згадка, це пам'ять, а вона ж то була яскрава. Це про колір болю, вони бувають різні. А кохання, ми говоримо, — червоне. А чому воно обов'язково червоне? Воно має відтінки. І це так само кольори болю, тому що кохання у кожного буває різне: у когось втрачене назавжди, у когось просто вічне, у когось розпач, у когось розчарування. І воно має кольори.
Світлана Гаврилів та її вироби. Архів Світлани ГаврилівКожна ваша робота — це закодований сенс?
— Так, це сенс. Коли мені кажуть: "зробіть, будь ласка, для мене дві нитки з бірюзою", я кажу: "дякую, я не можу щось таке на замовлення." От я зробила, ви побачили, воно вам сподобалося — забирайте. Я не можу сісти і штампувати те, що хочуть. Просто не можу, навіть під людину. Скажіть, які вам кольори подобаються, і я вам зроблю. А замовляти в мене не вийде. Я художник, я сама створюю це все, я закладаю тільки хороший сенс, в будь-якому випадку — тільки хороший сенс.Частину коралів ви продавали, щоб потім передати ці кошти на підтримку ЗСУ? Як зараз відбувається?
— Зараз їх так само купляють, єдине що я зараз цього не афішую. Я просто виставляю виріб і постійно збираю кошти на підтримку своєї роти, постійно. Є люди, які це роблять уже стабільно, кожен місяць регулярно вони перераховують гроші. Є люди, які купляють корали і потім, коли їздили у Львів, то під час якихось фестів їх виставляли на аукціонах і продавали. Вони зараз пішли по всьому світу. Я навіть всього не знаю, але вони, наприклад, у Польщі продавалися, в Австрії. І всюди їх залучали, продавали за великі гроші на аукціонах — навіть якщо не для мого підрозділу, але вони йшли на підтримку. Просто, коли це роблю я і мені людина заплатила гроші, то ці гроші у повному обсязі заходять на рахунок на підтримку моєї роти. Я тоді, така собі ділова та гонорова, можу пацанам сказати: ми можемо купити машину, в мене є стільки-то тисяч. І просто нам треба — ми пішли й купили.
Собака Світлани Гаврилів лежить біля біля своєї власниці під час інтерв'ю. Суспільне ХерсонСьогодні у нас в студії є ще одна героїня, не можна на неї не звернути увагу. Розкажіть, це ваша подружка бойова чи ваша моральна підтримка?
— Це собака мого сина. Відтоді як вона до мене потрапила, так вийшло, що вона взагалі від мене не відходить нікуди. Її переховувала одна жінка, вона пережила окупацію в Станіславі. Після деокупації на другий день собаку забрали, більше вона від мене не відходить. Я пам'ятаю, коли я її привезла в підрозділ, то був трохи стрес такий. Казали: Гаврилівна, ти не можеш тут жити з собакою. Добре, я не буду тут жити, я буду жити в машині. Але на сьогоднішній день це улюблена собака практично всіх бійців у роті: командира, старшини, командирів взводів. Тому що, коли вони бачать нас вдвох, то спочатку вітаються з нею, а потім зі мною. Я кажу, що це народний психолог. Це такий релакс. Так, Міна?
Собака Міна. Архів Світлани ГаврилівЗвідки таке ім'я?
— Коли народилася, то в неї був дуже горбатий носик. Довгий, горбатий — як у колі, але ще з такою горбинкою. І син її назвав на честь 120 міни, бо 120 міна має таку форму. Ну так вона й виросла.Родина, служба, волонтерство, творчість. Де знаходити час на все це?
— Родина вся доросла: доньці 17 років, всі сини — в армії. І ми постійно спілкуємося, підтримуємо одне одного, сваримося. У нас є для цього група, місця зідзвону, часи зідзвону. Тобто ми виходимо в ефір один до одного в певні проміжки часу. Відповідаємо на дзвінки і постійно свої сімейні проблеми вирішуємо всередині сім'ї. Ну а де я беру час, я не знаю. Він просто є — доба велика.Я не вмію просто відпочивати, ну от реально. Коли я дуже змучена, то просто лягаю і вирубаюся. Коли я дуже змучена і розумію, що в мене стан фізичний якийсь не такий, то я знайшла собі людину, яка робить масаж. Таку людину завжди можна знайти, яка розбирається в м'язах. Я не вживаю алкоголь і не розумію, коли так "розслабляються", тому що це не та форма розслаблення, яка потрібна. Я можу лягти спати. Я не дуже сильно люблю сидіти в соцмережах, до речі, бо мене це може напрягати. Я собі шукаю отакі шляхи — робити щось корисне постійно.
Разом із родиною. Архів Світлани ГаврилівЯкі ваші подальші плани та мрія?
— Я планую відкрити школу-студію. Не просто громадську організацію, а школу-студію з доступом до шикарних викладачів вокалу, до знань майстринь художнього мистецтва, з доступом до людини, яка вміє грати на скрипці і може пояснити, що це таке. Тобто я хочу відійти від шаблону совєтських музичних шкіл і створити студію, куди можуть приходити діти, дорослі, чоловіки, тобто — просто населення, просто люди, які хочуть заспівати. В мене є Тоня, яка вважає, що всі можуть співати, залежить лише, у яких жанрах. У мене є люди, які малюють. Є людина, яка шикарно грає на піаніно, на фортепіано. Вона викладачка, була директоркою музичної школи у Херсоні. Я їй казала: Наталя, хоч би все склалося нормально. Я вважаю, що в нас є шикарні кадри, їм тільки треба створювати умови. І так само я вважаю, що в нас люди заслуговують на те, щоб такого плану сервіс мав місце.Звичайно ж, я повертаюся в Станіслав, Херсон. Це навіть не обговорюється. Бо в нас все буде добре, я просто впевнена в цьому. На все треба час, терпіння і віра. Вірити треба тільки в це, тому що коли люди відступають від цього, кажуть, що у нас нічого не вийде, нас забере Росія. Та нічого не забере Росія! Задовбуться забирати. Це моє.
Суспільне Херсон