Журналісти NV почули історію виживання в окупації та щасливого повернення в Україну від самих Ілони й Максима.
Далі — пряма мова
Максим: Мені 15 років, я з Херсонської області, Новокаховський район, село Піщане. Я одразу був під окупацією. Спав, прокинувся, мені батько сказав, що війна почалася. Я не повірив, бо він ще той жартівник був.
Ілона: Думаю: о, це круто, до школи не піду! Мені було треба вивчити віршик, а я його не вивчила, не хотіла повертатися додому з двійкою… А потім десь о восьмій годині, вже ранок був, побачила — на нашому Білому домі в Каховці висить російський прапор. І думаю, що, серйозно, вона почалася? Я ще не знала, наскільки це все буде погано.
Тато з самого початку нічого толкового не розповідав, але потім, коли вже почалися вибухи, прильоти, вильоти, він нам уже казав, що робити, куди лягати в нашому домі, де найміцніші стіни.
Максим: Довкола постійно їздили машини, деякий час над будинками пролітали вертольоти та винищувачі. Вперше взимку в підвал спустилися, з батьком, він був ініціатором. Ми не хотіли. Краще вдома, в теплому ліжечку з ризиком померти, ніж у підвалі — і не заснути.
Ілона: Слава Богу, що біля нас не було ніяких прильотів, але ми живемо біля лісу, він від нас десь не далі 10 кілометрів. І у нас кожен тиждень ліс горів. Бачили, як коли тільки воно розгоряється, дим дуже великий був, чорний, густий. У росіян щось медичне там було. І машина — туди-сюди, туди-сюди. Сидиш і бачиш, як у машині росіянин із перебинтованою головою їде туди, на наші дачі, до лісу.
Вони в селі жили, в будинках, які люди покидали. Нас тато не відпускав із дому навіть до парку, боявся, що нас руські заберуть, мене, наприклад, зґвалтують, уб’ють.
Максим: Я з самого початку говорив, що потрібно виїжджати, але тато не вірив нікому. Коли ти живеш у селі, де всі одне одного ненавидять, в таке не віриться.
Ілона: Я тата змушувала, щоби ми поїхали звідти, але він боявся сильно. Він оце подивиться наші новини, де говорять, що росіяни обстріляли машину, другу, третю — і все. Він дуже хотів виїхати, він за Україну всіма ногами і пальцями був, але йому було страшно.
Максим: Батько захворів. Хворів, хворів, потім його перевезли до лікарні, там він помер.
Ілона: Коли тато був у лікарні, потрібні були гроші, багато грошей. Нам говорили, щоб ми купили такі ампули, які би йому допомагали дихати. Там штук п’ять ампул за 4,5 тисячі рублів. А йому кожного дня давали по дві. Ми з його колишньою жінкою, яка за нами дивилася, з його сином, ходили працювати. Спочатку збирали черешні, а потім абрикоси — і йому купували це все, але воно йому тільки допомагало дихати, не більше. Йому там ще давали таблетки, але нам сказали, що уже все, він може завтра помре, може через тиждень, може через місяць… Йому недовго, сказали.
Він нікому не снився, а вчора Максимові приснився. Якийсь сон такий дурний був. Максим його запитує: тобі легше? Він говорить: так, але ти запізно це зрозумів.
Він розповідав, що йому тяжко дихати, з кожним днем усе гірше і гірше, але я йому чомусь не вірила. За це себе зараз дуже так… Треба було його послухати, треба було йому допомагати. Я йому допомагала, та якби я більше розуміла його, я би набагато більше допомагала.
Максим: Як нам сказали, нас можуть забрати руські до їх дитбудинку. Треба було виїжджати. Сестра не сильно хотіла, ми з нею сперечалися, я їй сказав, аби вона сама вирішувала, бо мені набридло з нею сперечатись.
Ілона: Я не хотіла покидати свій рідний дім, своїх котів і собак, вони були у серці у мене. Тата поховали біля мами, я хотіла до них ходити, не хотіла їх залишати. Якби не ця Росія, то все було би добре. Коли мені сказали, що вас заберуть росіяни і повезуть на Росію, тоді вже думаю: ні, треба їхати, бо це не діло. Я не хочу в Росію, мій брат теж не хоче, і тато теж не хотів би. Якби він хотів, ми би вже давним-давно там були, але він чекав Україну. Я дуже довго думала, але все ж таки думала, що треба виїжджати. Мені ніхто нічого не розповідав, зовсім, хто, як, з ким, куди, через кого, зовсім нічого. Я тупо їхала з закритими очима, можна так сказати.
Максим: Коли я вже сів у машину, мені стало все одно, що буде, то буде. Уб’ють так уб’ють, залишусь так залишусь.
Ілона: У той день, коли ми виїхали, прокидалась із думкою, що я сьогодні не поїду. Але так вийшло, що я поїхала.
Максим: Дуже довго було, напевно, щось від трьох до п’яти днів у машині.
Ілона: Азовсталь бачила в Маріуполі. Бачила, де руські вже відбудували в Маріуполі, воно все так гарно, ой, аж очі радіють. Але нерадісно тому, що то все Росія. У Києві теж є такі здорові будинки, де намальовано щось. І там була намальована руська дівчина з прапором, фігня така.
А потім проїжджаєш далі — і бачиш розвалені будинки, тупо шматків немає, кутів немає від будинку, мені здається, всі бачили такий Маріуполь.
А ще було таке. Коли ми були в Ростові, я пішла на зупинку і бачу, дві дівчинки стоять. Сіла, а вони в мене одразу запитують: ты знаешь там какого-то Артема. Ні, кажу, я не місцева. А звідки ти? Я з України. І почалося: у вас там стріляють? А я їм це все розповідаю, кажу, я була вчора в Маріуполі, бачила ці всі будинки, Азовсталь бачила. Вони навіть не знають, де цей Маріуполь. Слава Богу, що я хвилини через дві-три від них пішла, а то в мене вже башку зірвало би з ними сидіти оце.
Максим: Одразу було ясно, що треба було їхати з окупованої території до Росії, бо ГРЕС була підірвана, і Антонівський міст теж, іншого виходу не було. Потім Білорусь, тому що найближчий кордон, і далі — Україна. Пам’ятаю, що я йшов, а в мене усмішка, коли я побачив прапор. Я хотів почати розмовляти українською ще давно, але не було можливості, бо буду розмовляти, прийде якийсь окупант, по голові мені дасть і мене не буде. Почув запах свободи, почав розмовляти солов'їною.
Ілона: У тата є колишня жінка, її звати тьотя Маша. Вона буде брати на нас опікунство. Тьотя Маша сама зараз жила у Словаччині. Коли приїду туди, треба закінчити якось дев’ятий клас хоча би. А потім уже думаю піти на дизайнера одягу. Мене оточують такі люди, яким зовсім не подобаються мої смаки в одязі. І ось я хочу навчитися і почати шити свій одяг.
Максим: Моє хобі — це кулінарія. Бачив, як люди готують на кухні, самому захотілося спробувати. Потім піти в якийсь заклад, а далі — як буде.
Авторка — Олена Жилун, оператор — Микола Дюкарєв