Тетяні Мінлібаєвої було 57 років, вона все життя прожила в Давидовому Броді. Односельці згадують її як світлу, добру, яскраву й завжди усміхнену жінку. Для чоловіка вона була сенсом життя – разом вони були 37 років, а для єдиної доньки – люблячою мамою.
Тетяна Мінлібаєва загинула від ракетного обстрілу 28 червня в окупованому селі Давидів Брід на Херсонщині
“Вона була всюди першою: десь щось комусь допомогти – навіть в дрібниці. Й все намагалась, щоб в мене було все найкраще, все для нас с татом робила”, – згадує дочка Тетяни Анастасія.На той час, коли сталась трагедія дівчина мешкала в Одесі. Весь час, що тривала війна вона намагалась умовити батьків виїхати з окупації.
“Я їм одразу казала їхати. Але вони не захотіли – не змогли полишити господарство, корів. Мама каже: “Куди я їх діну – 18 штук. Вони вірили, що ось-ось все минеться”, – розповідає дівчина.
За її словами, коли росіяни на початку березня увійшли в село, поводились спокійно.
“Вони лише по хатах ходили, питали поїсти, попити. Людей не чіпали”, – каже Анастасія.
Тож подружжя Мінлібаєвих не квапилися з виїздом. Однак, згодом ситуації змінилась, й росіяни почали тероризувати мешканців – викрадали, лякали, стріляли в людей, якщо вони збирались разом.
“Вони заходять в покинуті хати й просто все виносять, лишають, як то кажуть, голі стіни. В березні стріляли в людей, які просто стояли на вулиці, спілкувалися. Після того обстрілу помер брат мого однокласника. Десь за тиждень до випадку з мамою, люди зібрались щось обговорити, людей 20 було. Росіяни також почали їх обстрілювати. Одному чоловікові осколком відрубало ногу й він помер від шоку”, – розповідає дівчина.
Почались обстріли села. В будинок Мінлібаєвих теж прилетіло.
“В нас старий дім – раніше там бабуся з дідусем (мамині батьки) жили, а ми поруч побудували свій дім. Ось спочатку в старий дім прилетіло, а вибуховою хвилею повибивали вікна в нашому домі. На той час, добре, що батьки були у сусідів, тільки пішли й хвилин через 5 прилетіло. А вже через пару тижнів був ще один приліт, і вже влучило в наш дім – вікон немає, даху немає”, – розповідає донька Тетяни.
Будинок ніби є, але стоїть просто неба – без даху, без вікон, без дверей
З того часу батьки Анастасії не жили вдома, після першої ракети вони перебрались до сусідів. “В них в будинку є підземний гараж і вони облаштували там сховище. Вдень були у себе, а туди приходили ночувати й там же ховались від обстрілів”, – каже дівчина.
Коли таке почалось, мама, ніби, зголосилась виїхати. Анастасія знайшла машину, а зробити це не так просто – виїжджати з окупації ризиковано. Жодних зелених коридорів росіяни за час окупації не надавали.
“Я їй дзвоню, що все вирішено, що я за ними виїжджаю, а вона каже: “Ні, не буду їхати, як я батька залишу. Може через тиждень або через два”. Їм всі казали й родичі, й в селі: “Ну що ви сидите, треба вже їхати”, але вони відмовились”, – розповідає дівчина.
На той час в селі з тисячі мешканців лишилось близько сотні людей:
“Спочатку в магазині, що було, люди порозбирали – власники магазину виїхали й дозволили людям взяти, що їм треба”.
Гуманітарної допомоги в них не було. Першу допомогу, за словами дівчини, привезли в травні, а другу вже в червні: “За день до цього мама мені ввечері телефонує й каже: “Доця, якби вижити, я б на край світу поїхала всіх побачити всіх обійняти”.
Анастасія Мінлібаєва й уявити не могла, що востаннє чує мамин голос
“Вона сказала, що зранку або зателефонує, або, якщо зв’язку не буде, напише. Вже 9-та година ранку, 10-та, 11-та – дзвінка не має. Я телефоную – абонент поза зоною. Тато також поза зоною, але я не дуже хвилювалась, бо він відключає свій телефон, щоб заряд економити. 12-та година, час, два. Десь 14:35 телефонує тато: кричить, плаче, я розумію, що щось трапилось, але що – не можу зрозуміти. І тільки потім до мене дійшло: “Мами більше немає! Пробач, що я не зміг її уберегти”. І все”, – згадує Настя й плаче.Як батько розповів Анастасії, вони отримали допомогу, й батько велосипедом повіз пакунки додому, а мама лишилась з кумою побалакати. Там ще лишилось багато людей, бо за гуманітаркою прийшло близько 70 осіб.
“Він коли вже підходив до нашої вулиці почув вибух: спочатку один, потім ще один. Але й подумати не міг, що сталось таке”, – розповідає дівчина скрізь сльози.
За словами свідків, коли люди почули, що летить ракета, полягали, а Тетяна – ні.
“Стояла просто і все. Їй, як розповів батько, попало осколком в спину, обрубало дві ноги. Одна нога, як сіточка, розлетілась вщент, інша була ціла. Де вухо біля шиї розрубало. Батько каже, якби вона лягла від неї нічого б не лишилось, бо прилетіло майже в те місто, де вона стояла”, – каже донька загиблої.
Віталій, батько Анастасії, тоді ще не знав, що трапилось, як обіцяв залишивши пакунки, повертався за Тетяною.
“Вже по дорозі йому знайома сказала, що мами більше немає. Я не знаю, як він це витримав. Він сам, по шматках збирав маму. Це жах якийсь”, – ридає дівчина.
Чоловік привіз тіло дружини додому, викопав яму, поклав її туди. Як зміг заклав дошками, щоб потім поховати. Адже зараз, росіяни нікого на кладовище не пускають.
“Коли папа віз маму (її тіло) росіяни сиділи в дитячому садку (вони там жили) побачили його сміються й питають: “Что твоя жєна?” Папа відповів, що так, а вони ржуть й кажуть: “Так ето ж ви самі собралісь і себя обстрелялі, ви так постоянно делаєтє”, – каже Настя.
Вона дуже засмучена, що не може поїхати додому, проститись мамою, поховати її.
“Я скільки їм казала: “Ну що ті корови, потім, як захочете, нових заведете”, – згадує дівчина.
Вже дев’ять днів минула, а все одно кожного ранку Настя чекає дзвінка від мами.
“Досі не можу повірити. Прокидаюсь дивлюсь на телефон й думаю: “Ну ось, ось вона зателефонує, або напише”, – плаче донька.
Bihus.Info