— Катерина переселила шведів сюди у 1782, а мій дід народився 1882. То сто год тому назад було, я не багато знаю, — зізнається старенька Марія Мальмас. Вона — мешканка села Зміївка, що на Херсонщині, де проживає понад 14 національностей. Здебільшого це українці, бойки, яких переселили сюди із Західної України у 1951 році, німці та шведи.
— Коли приїхали шведи, тут не було нічого, — каже пані Марія. Ми сидимо біля її невеличкого будинку і дивимось на Дніпро, до якого просто рукою подати. — Вони собі земляночки викопували і жили в них. Острів Даґьо, звідки наші прадіди приїхали, зараз належить до Естонії, а раніше був шведським. Коли приїхали в Зміївку, Потьомкін привіз овець та корів, то вони худобою займалися. Так помаленьку обживалися. А вже в моїх бабусі і дідуся були і коні, і воли, і молотарка.
Здебільшого шведи сіяли зерно. Зимою відпочивали, а весною й літом працювали коло землі.
— Моя мама, Емма, мала 11 років, і вже тоді працювала, — розповідає Марія Мальмас. — Шведи самі собі хазяйнували, ні в кого не було прислуг. В кожній сім’ї було багато дітей — по шість, вісім, десять. Йдеш одним допомагаєш, а потім вони тобі. Комусь не хватало на посів, то по мішку скидалися, щоб він міг посадить. Це так дружньо вони жили.
В 1929 році група шведів зі Зміївки пробували повернутися на свій острів, проте майже всіх з них 1931 року повернулись назад — у Швеції було важко, і справи не пішли.
— Мама моя, коли вернулися у 1931 році, ходила в школу, — згадує Марія. — А потім був сталінський режим і моїх обох дєдушек забрали і повезли в Херсон. Там сказали, щоби ті підписалися, що вони куркулі. Але вони не були куркулі, бо самі собі хазяйнували! В 1941 году прийшла до нас війна. Десь осінню. На тій стороні Дніпра ше були рускі, а тут вже нємци. І нємци всіх виганяли з села, всіх забрали. Мені 6 років було.
Пішки до Німеччини
— Пригнали до нас до воріт підводу, — згадує старенька. — І сказали: «Грузіться». А в мами було п’ять душ дітей! Я з 1937, далі Аня, Аллочка, Аліна і Ваня. Йому було всього шість неділь. Мама не хотіла їхати, а німець каже їй: «Я знаю, що з тобою робить! Думаєш, мені жалко кулі?». І приставив пістолет. Бабушка кричала: «Ема, схаменись, поїдем, поїдем». Вона бігом на бричку кидала подушки, перину, трохи муки у мішку було, трохи сахару.
Так всіх погрузили на підводу, а позаяк Марія була найстаршою і їй місця на бричці не знайшлося, вона з бабусею йшла пішки. За ручку.
— На тій бричці хтось постійно плакав. Хтось їсти, хтось пити хотів. Малі ж діти! — згадує Марія. — Йшли на Западну Україну, до Ковеля. Там ми дуже довго стояли, уже сніг випав, холодно. Коли зупинялися, мама давала нам їсти: трохи води, трохи сахару — і виходив шведський «пецель». Діти просили: «Пеце, пеце!». Вона костьор розводила, на якійсь желізяці то робила. То не розказати, це треба бачити.
Потім сім’ю завантажили у поїзд до Польщі, а тоді до Німеччини.
— Ми жили в селі Вальбек (що у землі Саксонія-Ангальт – прим.). Там уже Ваня начав ходить. Нам дали доміки. Мама робила у бауера на моркві, а бабушка їздила в степ на роботу. Потім я стала вчитись, бабушка вже знала германський язик і стала помагать мені. Я заговорила! В нас же в Зміївці теж німці жили.
Після 1945 та закінчення війни шведську сім’ю відправляють назад.
На «сєвєр»
— Нам сказали, що пора додому. Знову в поїзд. І ми опинилися на сєвєрі.
— В нас на півночі? — перепитую.
— Та де, на Воркуті! — затягує старенька. — Ми ж «бросили свою родіну» і були в Німеччині. Зрадники. Ми думали, що вони нас везуть на Україну, а вони нас на сєвєр повезли. В Німеччині ми в туфельках ходили, а нас привезли, а там 40 градусів морозу. Погрузили в бараки такі довгі.
Шведів засудили на десять років. Мама пані Марії працювала на лісоповалі, там були майже всі шведські жінки. Чоловіків не було, бо забрали на війну. У той час на місці будували фанерну фабрику і для роботи вибирали людей із цієї бригади.
— Інженер там почув і каже: «А чо вони балакають по-шведськи?», — каже пані Марія. —Швеція не воювала, шведи ж ні до чого. Він був грамотний, сказав: «Напишу в Москву». Приїхала міліція, нас попереписувала і сказали, що ми вільні.
Додому
Шведська сім’я приїхала назад у Зміївку 1947-го року, де якраз був голод.
— Знаєш, що таке макуха? Це, коли соняшники ростуть і потім їх б’ють на масло, то потім там таке лушпиння залишається і його пресують. То воно в нас було. У кого є, той прийде поділиться. В мене була подружка, а в неї батько, тому у них всігда лучше було, і вона завжди зі мною ділилася. Мені ніколи не дорікали мені, що я шведка. Йдемо в школу всі разом. Щоб ми сварилися чи билися — ніколи! Тоді вже й на роботу, «на хлопок» ходили. Мені було 11 чи 12 років. В нас вся молодьож ходила.
При посіві зерна дітям завали фартухи, в яких було зерно, а вони ходили розкидати в лунки те зерно.
— А бригадир стояв збоку дивився, щоб не дай бог не кинула в рот! А матері наші ззаду ходили і граблями волочили землю. Коли українці приїхали, то ходили з нами в школу.
Йдеться саме про бойків, яких у 1951 році переселили із Західної України.
— Я з ними українською говорила. В школі та на вулиці — по-українськи, а переступлю поріг дому — говорю з мамою по-старошведськи. В мами сильний акцент, чуть було, що не українка. Вже коли мої діти ходили в школу, то вона вивчила алфавіт і навчилась читати.
Через те, що мова, якою говорять у Зміївці — унікальна, старошведська, і яка вже не збереглась у самій Швеції, в українське село приїхав шведський король.
— Я з ним балакала, — згадує пані Марія. — Був в такому простенькому костюмі. Тут зі своєї області поз’їжджалися, думали, що приїде в королівській одежі, а він приїхав як звичайний чоловік. Дружина його в рожевому платтячку, він в костюмчику. Нас, шведів, тоді ще багато було, ми йому пісні співали, балакали з ним.
Одного разу пані Марія Мальмас навіть мала нагоду побувати у Швеції. Вона з братом у 1975 році поїхала туди до своєї тітки Альвіни, яка там залишилась після переселення. 1929.
— Тітка Альвіна зробила нам визов, пустили тільки мене і Ваню. Той, що в Москві, візу ставив, не знав, що в Україні шведи живуть. Він каже: «Та ви шо?». Звідки ж ви взялися, шведи. Так цікаво було! Нас тьотя Альвіна зустріла в Стокгольмі, а потім поїхали на Ґоттланд, там дві мої сестри. Тоді в ту пору бачила вагітних. Топіки короткі, живіт голий, якісь панталончики. Це для мене був шок. Боже, ми ж тут живіт прикривали фартушком, щоб не видно було. Щоб ніхто не зглазив! — сміється.
Зараз пані Марія має двоє дітей і чотирьох внуків, які живуть в Новій Каховці, Дніпрі, Харкові, Києві.
— Все в мене добре, Лесінька, все добре. — каже 81-річна Марія Мальмас. — Тільки ножки мене болять постійно. Ходили до Німеччини.
Олеся Яремчук, Вгору
P.S. Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.