Національна академія державного управління при Президентові України ініціювала дискусію на тему «Європейський досвід впровадження антидискримінаційної політики: уроки для пострадянського простору», до якої було запрошено громадську організацію «ЗАСТУП». Враховуючи актуальність цієї теми, хочу систематизувати основні тези свого виступу й доповнити їх важливими думками та фактами.
Будь-яка розмова про стан українського села має починатися з того, що в сільських поселеннях проживає третина українців. При цьому 35% працездатних мешканців зайняті сільським господарством. Тому й не дивно, що Україну забезпечує продовольство, вироблене в українському селі. Переважну більшість картоплі, молока, овочів, яєць виробляють господарства селян.
Водночас, лише сліпий чи повністю байдужий до долі країни чиновник або просто громадянин може не погодитися з тим, що українське село перебуває на межі виживання. З одного боку, його атакує дедалі вища смертність, яка вже давно перевершує народжуваність. З іншого боку, це відсутність робочих місць: рівень реального безробіття щороку зростає, і в 2013 році досяг показника 7,5%, рівень прихованого безробіття становить майже 40%.
Сьогодні витіснені в особисті господарства селяни вважаються зайнятими, що позбавляє їх права на державний захист від безробіття, не гарантує пенсійного забезпечення. За роки втілення так званої аграрної реформи, річницю якої пафосно відзначили гнобителі українського села, держава нічого не зробила, щоб створити належні умови для нормального функціонування особистого селянського домогосподарства і, власне, зберегти село.
Серед причин витіснення сільського населення із сільськогосподарських підприємств сміливо можна назвати «агрохолдингізацію» сільського господарства. Цей процес перемоги великого капіталу над селянами призвів до багатьох негативних наслідків: рідна земля, зґвалтована аграрними багатіями, вимушено виробляє 1-2 орієнтовані на експорт та технологічно найбільш механізовані культури; знищено тваринництво (67% підприємств не мають жодної ферми); на 44% зменшилася площа продуктивних садів; незначна кількість підприємств займається картоплярством (2%) та овочівництвом (20%).
У підконтрольних агрохолдингам господарствах працюють по 5-7 мешканців села. Немає роботи – немає стимулу до життя. Деградація людського капіталу на селі не є стихійним явищем. Це – наслідки багаторічного байдужого ставлення держави до села та селян. Промовистими є показники аграрної статистики: середня заробітна плата у сільському господарстві найнижча серед усіх галузей і становить 60% від рівня промисловості, частка витрат підприємств на оплату праці постійно зменшується. Якщо в 1990 році вона становила 37,8%, то в 2011-му – 12,2%! Заборгованість із заробітної плати в сільському господарстві досягла 15 млрд гривень.
Окремою великою проблемою є те, що між власниками великих агрохолдингів та простими селянами фактично відсутня взаємодія. Капітал агрохолдингу здебільшого побудований на кредитних коштах банків або на фінансах, залучених від розміщення облігацій. Певною мірою це створює серйозні соціальні ризики для українського села. Адже агрохолдинги зацікавлені, насамперед, у своєму збагаченні через розширення земельного банку. А мудра влада повинна передусім враховувати, як це позначиться на долі кожного селянина із тих кількасот населених пунктів, у яких обробляє землю великий сільгоспвиробник. Відсутність стратегії розвитку аграрного сектору в Україні призвела до того, що чим більше гектарів опиняється під контролем комерційної компанії, тим нижчий рівень її соціальної відповідальності перед населенням. Натомість, невеликі сільгосппідприємства, кооперативи чи фермерські господарства перш за все орієнтовані на відповідальну роботу на селі.
Наприклад, фермерським господарством «Едем» із села Замочок на Львівщині займаються дві жінки. Вони займаються свинарством і вже працевлаштували 30 осіб. Фермер Євген Колач із села Ізов Волинської області займається насінництвом вже створив 15-20 робочих місць. Ірина Дем’янюк із хутора Маковецький Таращанського району Київської області заснувала племінне господарство і займається козівництвом, що дозволило 8 робочих місць у рідному хуторі.
Та цілеспрямована державна політика у цьому питанні відсутня. Очевидно: сільське населення України обмежене в користуванні правами та свободами через своє соціальне походження та місце проживання. Якщо висловлюватися мовою юриспруденції, то відповідно до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», таке ставлення є непрямою дискримінацією.
Чи здатна українська влада самотужки подолати цю ситуацію? Впевнена, що ні. Допоки громада не стане активною, не усвідомить свою відповідальність за власне життя, до тих пір існуватиме залишковий принцип державної уваги. Громадським організаціям та об’єднанням потрібно доручити неформальну антидискримінаційну експертизу законів та інших нормативно-правових актів.
Громадське об’єднання «ЗАСТУП» сформувало експертну групу фахівців та практиків, зокрема науковців, сільських голів та товаровиробників. Вони розробляють пропозиції, доповнення до законодавства та формують громадську позицію щодо напрямів державної аграрної політики. Більшість положень вже виписані об’єднанням «ЗАСТУП» у програмі під назвою «За рідну землю!», яка може бути основою державної стратегії розвитку аграрного сектору та порятунку українського села. Та якби ж влада справді хотіла нас почути... Адже у 2014 році ми вже втратили понад півроку часу – через призначення за квотно-партійним принципом на посаду міністра агрополітики людини, яка не мала уявлення про село. Ми покладаємо значні сподівання на нового очільника Мінагрополітики і впевнені, що він розумітиме роль особистості селянина у розвитку держави, яка має чи не найбільший у світі аграрний потенціал. Ми віримо, що цього разу Уряд не обмежиться міфічними документами на зразок «Програми розвитку АПК на такі-то роки».
Відсутність державної політики сільського розвитку в нашій країні не лише суперечить нормам Спільної Аграрної Політики ЄС, а й наражає селян на подальші життєві ризики. Вже з 1 січня 2015 року Законом України «Про безпечність та якість харчових продуктів» заборонено реалізацію продукції селянських домогосподарств (молоко, сир, м’ясо подвірного забою). Що зробила держава для того, аби не дати загинути господарю-одноосібнику? Які умови створені для розвитку обслуговуючої сільськогосподарської кооперації? Чи сприятиме держава диверсифікації сільськогосподарського виробництва? На ці та інші питання ми спробуємо знайти відповіді під час всеукраїнського діалогу, що ініціює ГО «ЗАСТУП» у лютому наступного року.
У цьому аспекті для України важливим є світовий досвід. Європейський Союз запровадив низку програм для ефективної зайнятості, зокрема жінок: NOW – нові можливості для жінок, LEADER – нові види діяльності у сфері сільського розвитку, PROGRESS – проекти зайнятості та соціальної солідарності тощо. Важливою для розвитку сільських територій України є програма ЄС у межах Східного Партнерства ENPARD. Ці ресурси, за умови доступу до них українців, можуть бути неоціненними в подоланні наявних ознак дискримінації.
Підпаленими шинами та сміттєвими баками життя не покращити. Праця колективного розуму та дієвий патріотизм – це принципи нашої громадської діяльності. Та з іншого боку, влада має усвідомлювати, що відсутність державної аграрної стратегії і остаточне пригноблення жителів села може стати останньою краплею, яка змусить людей запалити шини і підтягнути сміттєві баки під чиновницькі кабінети. Адже всі повстання в Україні починалися з намагання влади дискримінувати селянина, проте знищити українське село жодній владі ще не вдалося.
Ірина Синявська
кандидат економічних наук,
голова громадської організації «Всеукраїнське об’єднання «ЗАСТУП»
