Відомий у Новій Каховці волонтер Олександр Пилипенко, відзначивши своє 60-річчя, пішов добровольцем у зону АТО. Він служить в одному з добробатів у районі Авдіївки. Працює водієм у парамедиків.
Особливий характер
Олександр Іванович став волонтером одним із перших у місті – як тільки почалися бойові дії на Донбасі. У зону АТО виїжджав понад 50 разів. Збирав і возив у добробати та в підрозділи ВСУ одяг і взуття, військове спорядження, продукти, медикаменти тощо. Також у своїй приватній друкарні виготовляв військові посібники та карти для офіцерів ібійців. Тобто, робив те, що мало робити Міністерство оборони.
У Всесвітній день волонтера 5 грудня телефоную добровольцю, щоб привітати і спитати, що спонукало його піти на війну.
– Це у мене такий відпочинок на пенсії, – каже напівжартома О. Пилипенко. – Набридло працювати, стаж у мене великий. Зараз оформлюю пенсію… Раніше борги і проблеми не пускали. А тепер проблем стало менше, діти виросли, фірма працює, можна й відпочити, –потім переходить на серйозний тон. – Хлопцям треба допомогти Вітчизну захищати... Бійців лікуємо, на бойову вахту з правосеками ходимо. Війна – це велика робота… Ось кабанчика зарізали, рибку їмо, все добре!
– У багатих свої причуди: то Канари, то Багами, - каже дружина Пилипенка Луїза Володимирівна. – А цей – в Авдіївку. У нього особливий характер. З його станом здоров’я тільки з медиками працювати.
– А як родина до цього поставилася? – запитую.
– Ми за нього раді. Хай краще він там бігає з повною викладкою, ніж тут помиратиме в кардіології. Я його пару разів уже подумки хоронила. Тому зрозуміла: ніж він тут під крапельницями лежатиме, хай краще там бігає. Уже результат є. На дві дірочки пасок затягнув.
– Але ж війна – рук молодих, – кажу.
– Та зараз – молодих, – парирує Луїза Володимирівна. – Молодим треба дітей стругати. А таким, як Олександр Іванович, коли у нього вже онуки – нехилі тинейджери, таким і треба на війні бути. У молодих розуму мало, а у старих досвідчених борсуків усе добре. Вони мудрі і живучі. А війна не вічна. Повернеться.
Українцем став під час Майдану
Олександр Пилипенко народився у російському Норильську. Туди його батьки поїхали з України на заробітки. Там закінчив школу, звідти пішов до армії.
У Новій Каховці живе з 1978 року. Тут відучився в електромеханічному технікумі, працював на тодішньому гіганті радянської індустрії – електромашинобудівному заводі. На початку1990-х років створив приватну фірму. Брав на заводі електродвигуни і перепродував. Тоді такі схеми були популярними. Коли підприємство почало занепадати, зайнявся друкарством. Придбав по лізингу уживаний американський верстат для офсетного друку. Спочатку друкував етикетки для консервних заводів. Нині має сучасне друкарське обладнання, виробляє не тільки бухгалтерську документацію, а й альбоми, проспекти, навіть художню літературу
Він у дитинстві не вчив української мови і ніколи не замислювався над своїм походженням. Українцем відчув себе під час Євромайдану і анексії Росією Криму. Став координаторм дій новокаховських патріотів, одним з організатором місцевої самооборони, брав активну участь у спорудженні блокпостів біля Каховської ГЕС і на Маячанському роз’їзді під Новою Каховкою біля дороги на Крим. Потім став волонтером. Увесь прибуток фірми вкладав у гуманітарку, яку возив на Схід. Допомагали знайомі підприємці і просто небайдужі люди. Приносили гроші, речі, харчі, книги. Якось розповів знайомому, що хлопці із зони АТО просять спортивний інвентар, бо у вільний час треба якось розім’ятися. Наступного дня той приніс новенький баскетбольний м’яч.
До повної перемоги
Нині Олександр Іванович поїхав у зону АТО по ротації на 15 днів. Та вже скоро мине три місяці, як він у добробаті.
– Основна маса людей вважає, що має воювати хтось, але тільки не ми, – розповідає. – Що хтось за нас зробить спільну справу. Патріотизм часто тільки на словах. Тут настрій у хлопців нормальний, бойовий. Втрати – за два дні два «двохсотих». Завтра у Дніпрі ховатимемо друга Казаха. Загинув від кулі снайпера. Майже мого віку – 56 років. Війна – це брудна справа. Брудні руки, брудний одяг, брудне тіло. А вночі окопи копати? По пояс в багнюці, у лайні… Добре, що нам є де помитися. А хлопці по кілька днів чергують на позиціях. Там повна дупа.
Доводиться йому ходити і на бойове чергування. Так роблять усі добровольці. Бо не вистачає людей.
– Недокомплект страшний, – каже Олександр Пилипенко. – Не тільки у нас. У ЗСУ там взагалі завал… Коли слухаєш по телевізору наших ура-патріотів, нічого не зрозуміло. А тут усе просто. 20-25-річні хлопчики гинуть через ідіотів, що нами правлять. Війна іде – страшна і важка. «Ніхто, крім нас», - це тільки слова. Тут люди сидять по три роки, не мають ні статусу учасників бойових дій, ні зарплати. Кинули сім’ї, дітей, порозлучалися. Усе набагато серйозніше, ніж люди собі уявляють. Війна – це стовідсоткова самовідданість тих, хто тут. Такий закон: прийшов – значить воюй. Не хочеш – іди додому.
За свою волонтерську діяльність Пилипенко отримав три нагороди: відзнаку президента "За гуманітарну участь в антитерористичній операції” і дві медалі від громадських організацій. Рідне місто його ніяк не відзначило.
– Буду тут до повної перемоги, – каже Олександр Іванович. – Поки не закінчиться війна.