Шведи з’явилися на Херсонщині у 1782-му не з власної волі. Їх депортували за наказом Катерини ІІ з острова у Балтійському морі
30 вересня 2008 року. До України з офіційним візитом прибуває король Швеції Карл XVI Густав і його дружина Сильвія. Коротке перебування у Києві, протокольні зустрічі з тодішнім президентом Віктором Ющенком. Утім основна ціль шведської делегації в Україні – зовсім не це. Після відбуття протокольних формальностей, Карл Густав вирушає на Південь України – у село Зміївка Бериславського району Херсонської області. Тут він сподівається почути те, що вже неможливо знайти на Батьківщині у Швеції.
Цієї дороги ви не знайдете в атласі за 2006 рік. На Херсонщині її жартома називають "королівською". Вона була збудована у 2008 році спеціально до приїзду короля Швеції у Зміївку. Те, що хотів почути у Зміївці король Швеції – старошведська мова. Її уже нема у Швеції, однак тут, у степах Херсонщини, передавана з покоління у покоління, ще залишилася. Щоправда її носії уже не дуже молоді.
Шведи з'явилися на Херсонщині у 1782-му. Не з власної волі. Їх депортували за наказом Катерини ІІ з острова у Балтійському морі, який сьогодні є територією Естонії. В Альтшведендорфі (так тоді називалася Зміївка) шведи збудували протестантську кірху, і свої господарства. Через два роки поруч виникла німецька колонія.
"Люди займалися в Шляніндорфі плотницькою роботою, пшениця, хто що міг робити, і передавалось з покоління в покоління. Мої прадіди теж займалися худобою. Хто зміг привезти сюди худобу, вони приводили, тягнули за собою худобу, аби сім'я могла прожити. Бо йшли у невідоме. Шведські лютерани побудували на два роки пізніше у альтшведендорфі свою лютеранську кірху. Зараз там православна. Там зараз батюшка Олександр Матвійович Квітка", – розповідає представник німецької громади Зміївки Тетяна Деменюк.
Отець Олександр Квітка додає: "У 1929 році тут були шведські богослуження. Але радянська влада закрила церкву і шведи в знак протесту виїхали у Швецію. Приїхав сюди пароплав і вони всі погрузилися, забрали усе церковне начиння. І поселились на острові Готленд у Швеції".
Закриття кірхи було не єдиною причиною еміграції шведів з СРСР. Ще один вагомий привід – радянська влада забрала землю і заганяла усіх в колгосп.
"Були ще господарі у 1929-му. Але коли ми емігрували у Швецію, то вже у 1930-му тут колгоспи стали. То ті, що лишилися тут – батькова сестра, діти – казали, як нам тут добре, ми всі разом", – каже Еліза Кузьменко.
"Їм писали туди листи під диктовку НКВД, що тут добре живеться, що з піснями ідуть в колгосп на роботу. Вони піддались пропаганді і 60 сімей сюди повернулися і поплатились за це", – згадує отець Квітка.
Еліза Кузьменко зауважує: "Повернулися в 1931-му, а в 1937-му їх почали забирати в тюрми. Бо як "ізменщики родіни" поїхали, а потім вернулися. Мій батько в лікарні лежав з запаленням легенів, помер там, а вранці прийшло сповіщення забирати його в тюрму".
Про події 1937-го у селі нагадує пам'ятний знак, на якому прізвища репресованих. Проте на цьому біди 20 століття не завершилися. У 41-му з'явилися нові окупанти з новими порядками.
"Як одступали німці, то в 1943-у вигнали нас у Німеччина. Там в табір, а в табір господар забирав групами. Потім повернулися, і як пішла в колгосп – і до пенсії. Оце таке життя моє", – підсумовує Еліза Кузьменко.
Завершення війни полегшення не принесло. Найважче було німцям. Депортації, Сибір, знущання, голод.
"Був голод дуже великий, людям доводилося збирати лушпайки від картоплі. Був випадок, коли мені паспорт в обличчя кинули і сказали: що тут роблять серед нас фашисти, їх ще давно мали розстріляти", – розповідає Тетяна Деменюк.
Поволі повоєнні пристрасті влягалися. Однак настав рік 1951-й і Зміївка знову зазнала струсу. Внаслідок чергової Сталінської депортації.
9 жовтня 2016го. Зміївка, Херсонська область. У місцевому будинку культури – пам’ятний захід з нагоди 65-ї річниці депортації бойків з їх рідних сіл на Херсонщину. У 1951-му відбувся обмін територіями між СССР та Польською народною республікою. До УРСР приєднали околиці міста Белз з бурим вугіллям, ПНР дісталися села на Дрогобиччині з покладами нафти і газу. Людей відселяли.
І ті, хто ще пам'ятають депортацію, і вже нове покоління, яке виросло у степу, разом заводять тужливу пісню про примусове переселення.
Сталінські методи вирішення проблем вражають навіть сьогодні. 140 тисяч кримських татар були виселені з Криму протягом однієї доби. Півмільйона українців депортовані із так званого Закерзоння в УРСР. Тож примусове переселення 32 тисяч бойків на Херсонщину в 1951-му виглядало для вождя народів дрібною операцією. А для кожної з 32 тисяч жертв це був страшний удар.
"Новина прийшла у село, що будуть нас виселяти. Це було як грім серед ясного неба, як з гір наших камені падають. Страшенний удар, народ був переляканий", – Степан Моцьо.
Дехто вірив, що це не назавжди. Закопували речі біля садиб у сподіванні скоро повернутися. Інші, як от дід Степана Моцьо, брали з собою навіть дошки на нову хату. Степ після гір виглядав геть чужим і дивним. А ще нескінченні змії у Зміївці.
"А тут, де понад Дніпром хати, там були розвалені, то ми мали такий угол – стіна і стіна. Ми позакладали його пачками, які привезли із собою. А другу простинями, а зверху накрили дошками. І це була така наша хата на всю зиму. А морозець був до 40. Якби не перина моєї мами, тільки під нею і спасалися", – Степан Моцьо.
Але зима закінчилася, прийшла весна, люди почали будуватися.
"Ми коли хату мазали восени, то у нас січка, тут пшениця-січка, то ми обмазали і зайшли в хату, і потім грубки затопили. Все нагрілося і всі ця пшениця зійшла. І в мені всі стіни, пшениця росла до самого потолка. В зелені, як король жив там", – Степан Моцьо.
Місцеві спочатку прийняли переселенців вороже. Типова ксенофобія: бандери, гуцули.
"Але нас багато було, три села, то наші хлопці помаленьку взяли верх і почали ми освоювати цю територію. А співали як ! В цім краю – одна, у тім – інша. Співали на зло всьому, що ми не здаємося. І не здалися", – Степан Моцьо.
Співають, до речі, і досі. Вже друге покоління, народжене у степу, береже бойківські традиції.
ЛАЙФ співу
Наприкінці 80-х почали відроджуватися церкви. В одній із двох кірх відкрилася лютеранська церква, в іншій – православна київського патріархату. А вже у 90х бойки таки домоглися дозволу на будівництво греко-католицького храму. Жодних релігійний суперечок у багатонаціональному селі нема.
"І якщо від нашої церкви переходять до православної чи католиків, ніяких немає сперечань. Бог один. Ми всіх людей підтримуємо", – Тетяна Деменюк.
Поруч із греко-католицькою капличкою встановлено пам’ятний знак з нагоди 50-річчя депортації. Який для нового покоління бойків символізує єдність двох їхніх малих батьківщин – гір і степу.
"Тут не просто різьба. Це різьба по бетону, наш місцевий умілець. Можна сказати символічно: тут видно карпатський пейзаж - хатина, церква. А ця сторона - вже показано таврійський край", – Роман Моцьо.
А ще наприкінці 80-х нарешті з’явилася можливість хоча б на коротко відвідати рідні села.
"І я собі подумав: мій батько лежить там, за тисячу кілометрів, і я не можу поїхати. А шведи приїжджають за три тисячі кілометрів, і їх тут зустрічають, а ми не можемо. Наші дівчати заходять на подвір'я і: о, це моя хата!. А полячка: чого сюди прийшла? Йди!(польською) А потім помаленьку зрозуміли і вже дівчата ночували там", – Степан Моцьо.
Степан Моцьо через багато років відшукав могилу свого батька - бійця УПА. І заприсягся встановити на ній хреста. Виготовив його власноруч і подався у далеку дорогу. 1500 кілометрів.
"До Херсона автобусом, потім до Львова поїздом, а зі Львова, прошу дуже, на велосипеді. І я цей хрест на велосипед. Це ж була велосипедна подорож. І ми поїхали, і я привіз батькові хрест на могилу", – Степан Моцьо.
Бойків депортували 65 років тому, шведів – понад 200. І одні й інші все ще зберігають свої традиції у Зміївці. В основному через спів. Який їх і єднає.
Березень 2014го. Росія анексує Крим і розпочинає акцію під кодовою назвою Русская вєсна. На Херсонщині, яка раптово стає прикордонням, тривожно. Регіон - у планах Москви по створенню так званої Новоросії. Щоправда спроба зібрати у Херсоні великий проросійський мітинг і захопити обладміністрацію чи СБУ, як це відбувається у Донецьку і Луганську, російським спецслужбам не вдається. Попри присутність гастролерів, надто мало бажаючих.
У невеликому селі Старозбур’ївка між тим розуміють - у кожному населеному пункті уже є готові люди, які тільки чекають на "зелених чоловічків" і відмашки для дії.
"В самому селі були хлопці, які були прихильниками "руського міра", які були не тільки готові, але ми й знали що їх готували до цього. Готували їх протягом двох років, вони там були на різних семінарах. І це подавалося під проектом створення нових громад. СБУ цим не цікавилося, всі наші звернення СБУ ігнорувало", – Віктор Маруняк.
Старозбурівчани провели нескладне розслідування і з’ясували, як готувалося захоплення влади в регіоні.
"Ми побачили, що все це йде з одного центру. І цей центр медведчуківський "Вибір". Створюються паралельні органи влади. Паралельна сільська рада, вибирається уповноважений, паралельний сільський голова. Причім цього уповноваженого може обрати всього три людини. + 16.50 Цей уповноважений робить собі із тризубом печатку, що вони і зробили. Починають видавати документи і підтягувати під себе все більше і більше людей. І в момент коли заходять хлопці з Криму, тут уже готовий тимчасовий уряд", – Віктор Маруняк.
Герої номінованого на Оскар фільму "Українські шерифи" з Старозбур’ївки дуже швидко зрозуміли, що сподіватися на владу марно. У селі створили самооборону і почали готуватися захищати батьківщину самотужки.
"Армії взагалі не було. Від Перекопу до нас - порожньо. РВД звернулося до нас: хлопці, ви ж нас у разі чого захистіть. + 18:00 ось у цьому будинку культури зібралося 50 старозбурівських мужиків, у яких були рушниці мисливські. + 19:00 ми читали в Інтернеті як робити коктейлі молотова, шукали в нашому лісі місця де можна було б робити криївки", – Віктор Маруняк.
На щастя, ці знання не знадобилися. З’явилася армія. А ще - патріотичний дух, який об’єднав усі національності Української Херсонщини.
"Я остро почувствувала после событий 2014 года на востоке Украины. Люди както стали сплоченнее, чувствуем, что мы в Украине и что ето наша родина", – Видріган.
Змінилося ставлення до української мови.
"Зараз за законом держслужбовці, особливо силові структури, перейшли на українську мову. І не те, що не соромляться, а зобов'язані її вживати", – Демченко.
