Доля дає і доля відбирає. У житті, коханні та смерті її жереб зводив та розлучив двох українських офіцерів — друзів-нерозлийвода
Сплелися два шляхи
Вірним другом Олега Проценка доля обдарувала з юності. З Андрієм вони зустрілися ще зеленими першокурсниками Київського інституту Військово-Повітряних сил. Олег був з Василькова на Київщині, Андрій — з Черкащини. Спільних знайомих не знайшлося, характери виявилися різні, та правило єдності протилежностей спрацювало — потоваришували хлопці миттєво. Вони однаково любили небо, мріяли про кар’єру вертолітника, і цього вистачило, аби юнацькі натури міцно прикипіли одна до одної. Коли столичний вуз ліквідували, їм і на думку не спало повернутися до спокус розслабленого цивільного життя. Андрій з Олегом перевелися до Харківського інституту ВПС, а після його закінчення домоглися розподілу в одну частину – одинадцяту окрему вертолітну бригаду, дислоковану на Херсонщині.
Друзяки-лейтенанти зі сміховинним окладом у 400 гривень на місяць задля економії винайняли на двох скромну хатину в сусідньому з бригадою селищі Чорнобаївці. І знову це була доля. У хатині господарювала старенька бабця, котру заледве не щодня заскакували провідати дві щебетухи — веселі сестрички-онучки: бува, чи не ображають її квартиранти. Життєрадісні дівчата з сонячними посмішками вразили холостяцькі серця. Олег одразу ж вподобав струнку білявку Віту, а його товариш накинув оком на брюнетку Інну. Кавалери гідно залицялися, та саме Андрій добився взаємності першим: на кілька місяців раніше Інна відповіла щасливим «так» на його пропозицію руки і серця. Олегові весілля зіграли пізніше, та що були ті кілька місяців для закоханих пар, у яких попереду було довге-довге життя! Принаймні так тоді здавалося родинам, котрі насолоджувалися радощами миру в мирній країні.
Молодят дітлахами доля також не обділила. У Інни незабаром народилося двійко чудових донечок, але Андрій весь час мріяв ще й про сина. І от цьогоріч заповітна мрія нарешті збулася: на світ прийшов продовжувач роду — Сашко. Ця подія круто змінила життя його батька. Капітан Андрій Тихолоз подав у відставку і вирішив присвятити життя налаштуванню родинного побуту — шукав роботу з пристойною оплатою, аби придбати нарешті житло, яке держава сім’ї офіцера так і не спромоглася виділити за майже 20 років відданої служби.
Зустрітися знову не судилося
Олег вибір друга поважав, але сам службу кидати не збирався — адже доріс у бригаді до майора і начальника техчастини ланки вертольотів Мі-24 та Мі-8МТ. Зі своїми «пташками», знайомими до останнього гвинтика, майор Проценко вирушив у миротворчу місію в Конго. А коли повернувся, миру вже не було і в Україні — «ввічливі» московські поторочі з автоматами захопили Крим, криваву пожежу війни на сході запалили банди проросійських терористів. Після Африки з другом він так і не побачився: Андрій Тихолоз повернувся на службу і як бортавіатехнік отримав відрядження в зону АТО. Олегові випало хіба що кілька разів коротко перебалакати з давнім другом по телефону. Про службу у зоні бойових дій Андрій розповідав скупо — більше обіцяв сказати при особистій зустрічі. Та ласкава раніше доля вже її не дала: Андрієве життя обірвала куля снайпера під час бойового вильоту на Мі-8 у Донецькій області.
— Телефонує командир бригади Максим Саміленко і просить зайти до нього в кабінет. Заходжу — і чую неймовірне: «Андрій загинув, треба якось дружині сказати». Що вдієш: збираю офіцерів, вільних від служби, йдемо. Тільки поріг переступили, Інна побачила нас і все зрозуміла без слів. Плаче надривно, за нею і діти в сльози. Стоїмо, а вона ридма ридає — втрата непоправна, і цей пекучий біль ніякими словами не загоїти, — важко зітхає Олег.
Пиріжки в дорогу
Сходивши на могилу до вбитого друга, майор Проценко пакує речі, і вже його дружина Віта пече улюблені чоловікові пиріжки з сиром в дорогу, ховаючи за буденними господарськими клопотами дрижання голосу і тамуючи непрохані сльози. З черговим «бортом» офіцер вирушає у зону антитерористичної операції, де раніше склав голову його побратим Андрій Тихолоз. Втім, Олег спокійний і розважливий: чому бути, того не минути. «Повірте, у зону бойових дій я їду не для того, аби поквитатися за смерть друга. Жага помсти мене не крає. Просто вважаю, що задля пам’яті Андрія треба зробити все, щоб звільнити рідну землю від тих, хто хоче розшматувати Україну. Андрій бажав би цього понад усе: недарма ж повернувся на службу з відставки у найтяжчий для країни час, — підсумовує офіцер. — Хоча побачив би у кулеметний приціл того Володимира Путіна, рука натиснула б на гашетку, не вагаючись ні секунди».
На завершення розмови запропонували Олегу зробити знімок на згадку про зустріч. Однак майор настійливо попросив залишити фотоапарат у чохлі: говорить, фотографуватися перед бойовим вильотом — прикмета погана. Та якби ж усі щасливі прикмети здійснювалися, допомагаючи вберегти наших хлопців від куль, мін та осколків, ніяких бронежилетів не треба було б…
Анатолій Жупина, головний редактор газети «Новий день», Сергій Яновський, власкор «Голосу України».
