Як тільки Костя Гордієнка на початку 1702 року обрали кошовим, він зайняв рішучу антиросійську позицію. "Справжнім лицарем і запеклим ворогом Москви” називав його М. Аркас, "одвертим ворогом московської зверхності” вважав А. Кащенко. "Гордієнко одверто висловлював свою нехіть до Москви й відверто діяв у цьому плані” – підкреслював Дмитро Яворницький.
Категорично виступаючи проти російської колонізації, він водночас не був прихильником ні Польщі, ні Туреччини, вважаючи, що Україна сама здатна вибороти собі незалежність. Ясна річ, використовуючи вигідні міжнародні фактори та війська тимчасових союзників, якими постали перед ним шведські війська короля Карла…
Щодо походження Костя Гордієнка, то цілковитої ясності тут немає. Та немає сумніву у тому, що освіту він здобував у Києво-Могилянській академії – загальновідомим є факт, що коли запорозьке військо приєднувалось до армії короля Карла XII, кошовий, на подив усього шведського офіцерства, вітав короля промовою, складеною за всіма канонами добірної латинської мови. Так само відомо й те, що Гордієнко брав участь в укладанні першої української Конституції Пилипа Орлика…
Саме перед обранням Гордієнка кошовим, з’явився наказ Петра І спорудити в Кам’яному Затоні поблизу Січі фортецю, в якій мав стояти російський гарнізон. Козацький кошовий пише ультимативного листа російському царю: "Військо запорозьке наказу про збудування городу в Кам’яному Затоні слухати не буде… А як хто прибуде з московськими людьми той город будувати, то запорожці будуть оружно на них бити”. Отак: чітко і ясно. Зарозумілому російському царю одразу дали зрозуміти, хто на цій землі господар.
Ясно, що Петро І зненавидів Гордієнка. Але якою ж була його офіційна реакція? Він послав на Січ свого представника боярина Протасова. З військом? Ні, з подарунками. Козаки їх прийняли, та думку свою не змінили…
Згодом підступи й інтриги таки спричинили до того, щоб козаки відібрали Гордієнкову булаву та передали її «поміркованішому» представникові старшини – Герасимові Крисі. Проте Криса тримав булаву лише кілька місяців – наприкінці того ж 1703 року вона знову повернулася до Гордієнка. Надалі Гордієнко ще категоричніше тримався свого – виступив проти засилля московитів. Ось як змальовує цю ситуацію Адріан Кащенко: «Ставши знову кошовим, Гордієнко відрядив із Січі на Самару 3000 запорожців з наказом поруйнувати Самарські московські городки й вимести геть із Запорожжя всіх захожих поселенців, хто не належав до Війська Запорозького. Той загін запорожців добув штурмом Новосергіївський городок, попалив околиці Новобогородського городка й захопив чимало коней та худоби, що були власністю московських людей…»
Ще дужче утвердився кошовий в антиросійських настроях, коли стало відомо, що Петро І у переговорах з ханом по-зрадницькому віддав українські козацькі землі в пониззі Інгулу, Висуні та Інгульця кримським татарам.Гнівові запорожців не було межі Ці землі вони століттями відстоювали в кривавих боях. Ці землі споконвіку – ще з часів Київської Русі, були українськими. А тут раптом хтось ними торгує. Бо хоче, бач, послабити українське козацтво і підпорядкувати його собі!..
Та прихильникам Мазепи знову пощастило на два роки усунути Гордієнка від керівництва і тим допомогти імперії утвердитись на козацьких землях. На початку 1708 року козаки все ж відмовились від послуг промазепинського кошового Сорочинського, мотивуючи це тим, що він не допоміг Булавіну в його повстанні проти царських військ – і повернули Гордієнка.
Як відомо, Мазепа і Гордієнко довго між собою ворогували. Можна уявити собі, як здивувався кошовий, коли в листопаді 1708 року раптом отримав від Мазепи листа. Гетьман пропонував рятувати Україну від російської неволі, приєднавшись разом із ним до військ шведського короля Карла XII. Кошовому не забракло мудрості. Очевидно, послуговувався він при цьому елементарною логікою будь-якого вождя. Не з любові до Мазепи та шведів, – а з ненависті до спільного ворога – російської імперії, і рушив запорізький кошовий Гордієнко на єднання з військами Мазепи та Карла ХІІ.
До речі, написав кошовому листа й Петро І. Умовляв дотримуватись вірності йому, «цареві-батюшці». Разом з листом надіслав козакам майже 15 тисяч червінців. Від червінців товариство не відмовилося – цар винен був козакам набагато більше, ще за Лівонські походи. Але листа-відповідь Петру І склали надзвичайно жорсткого!.. В ньому висловили все, що думають і про нього самого, і про його «московські городки» на козацьких землях, і про те, як він підло запродав їхні землі Криму. А закінчили ультимативною вимогою: "Щоб усі московські городки по Самарі та в Кам’яному Затоні були негайно розкопані й знищені!”.
Але ще задовго до цього листування, кошовий, щоб не дати росіянам запосісти ключових позицій поблизу Січі, спорядив великий загін, який захопив фортеці Новий і Старий Кодак – поки туди не підійшли свіжі сили царя. Росіяни відповіли тим, що почали загарбувати українські містечка по річці Орелі, намагаючись перетнути шлях запорожцям до військ короля і гетьмана. Отже, ще до Полтави розпочалась українсько-російська війна.
Цікаво, що Гордієнка абсолютно не жахала сила імперії. Всі його дії показують: рішення вибити росіян з України вже ніщо не могло похитнути.
На відміну від Мазепи, кошовий Гордієнко не чекав, поки підійдуть шведи. Він навально вдарив на Царичанку. І хоч сил під своєю командою мав небагато, зате складались вони з досвідчених вояків-запорожців, – тож дощенту розбив тритисячний загін російських драгунів. Понад сто з них захопив у полон. Командувач російських військ фельдмаршал Меншиков аж знетямився од цієї перемоги і заходивсь у негайному порядку зміцнювати гарнізони в містах по Орелі. Але Гордієнко розгромив росіян також під Келебердою (сучасний Канівський район Черкащини) і, скориставшись зі страху та розгубленості, що запанували серед російських генералів, почав вибивати їхні війська з міст і сіл не тільки по Орелі, а й по Ворсклі. Тобто, йдучи на з’єднання з Карлом XII, по суті, зачистив значну територію Лівобережної України від російських військ. Скрізь, де він з’являвся, до нього приєднувалися загони місцевих повстанців, які вже самі громили окремі російські підрозділи та обози.
Зустріч Гордієнка з Мазепою відбулась у ставці гетьмана в Диканьці. Кошовий просто у вічі відверто заявив: буде з гетьманом лише в тому разі, якщо той пристає до спілки з Карлом XII не з персональної користі, а задля визволення од московської влади. Потім разом рушили до Великих Будищ — на зустріч із королем Швеції. Карл XII прийняв їх з усіма можливими почестями і зауважив: тільки найрішучіший виступ на оборону своїх давніх прав допоможе здобути волю, «скориставшись щасливим випадком».
За відсутності на Січі кошового Гордієнка росіяни почали наступ на територію, підконтрольну Січі. У містечках Нехворощі, Маяки та інших, які опинилися в їхніх руках, вони вирізали мешканців – усіх до єдиного! Козаки заприсяглися помститись ворогам. Під Сокілки Рене привів сім тисяч росіян. Тут козаки й вирішили дати їм бій. Здобувши підтримку шведського генерала Крузе, що привів із собою тритисячний загін, вони оточили ворога і в лютому бою розгромили. Тільки драгунам пощастило пробитися з оточення, але понад півтори тисячі їх навіки зосталося під цим українським містечком.
Поки Гордієнко воював з росіянами на Орелі, до Січі підійшли війська російського генерала Яковлєва. До них, несподівано для Гордієнка, приєднався чигиринський полковник Гнат Галаган, який зрадив Україну. Козаки билися хоробро, але Січ усе ж потрапила до рук ворога. А Гордієнко теж нічим не міг допомогти січовикам – бився в цей час під Полтавою.
Кінець полтавської трагедії відомий. Гордієнко відійшов разом зі шведами та Мазепою аж до Бендер. Там, за кордоном, від козаків, що проривалися з України, дізнавався про жахливі репресії, що їх чинили росіяни проти українського населення та козаків; про те, що тисячі українців московити силоміць погнали на будівництво, каналів кудись у район Петербурга та Ладоги. Та багатьом козакам щастило втекти від цих репресій, і незабаром близько 8 тисяч їх зібралося в гирлі річки Кам’янки, тобто в турецькій частині України.
Зрештою, Гордієнкові не лишалося нічого іншого, як і собі податись до Кам’янської Січі. Це дуже підбадьорило козаків, і навесні 1711 року він знову стає кошовим отаманом. Відтак, з’явилася збройна сила, з якою можна було виступати проти росіян. Тим паче, що й нагода трапилася: гетьман Орлик перейшов з військами Дністер і взяв напрямок на Білу Церкву. Як і під час російсько-шведської війни, Гордієнко не уникав самостійних бойових дій. Ідучи на з’єднання з військами Орлика, він громив окремі російські підрозділи, нападав на обози, а головне – піднімав населення Правобережжя на боротьбу проти росіян.
Неподалік Лисянки на Черкащині об’єднані війська Орлика і Гордієнка розгромили військо Бутовича. Згодом були бої під Каневом та Богуславом, і в них отаман Гордієнко знову показав свій талант полководця…
Цікаво, що навіть опинившись на правому березі Дністра, в Молдові, козаки Гордієнка не припинили боротьби проти росіян. Повернувшись в Україну, Гордієнко з вірними йому козаками опанував пониззя Південного Бугу і навіть почав призначати своїх полковників на Правобережжі Дніпра, зокрема, в Умані. Його загони підступали аж до Корсуня та Чигирина. Проте, опинившись між трьома імперіями – турецькою, російською і польською – він уже не мав сили відродити незалежність хоча б якоїсь частини України, та повернути до життя запорозьку козацьку республіку.
Був період, коли Кость Гордієнко з політичної арени зник. Чим він займавсь у цей час, невідомо. Але 23 травня 1728 року на Січі, що розташувалася вже в урочищі Олешки поблизу Дніпра на сучасній Херсонщині, відбулася Рада, на якій козаки знову, вже вкотре, обрали його кошовим отаманом.
Перше, до чого вдався Гордієнко – поїхав до Бахчисарая і переконав хана, що козаки мають намір жити з кримчаками в злагоді, відродивши Січ у гирлі Кам’янки. 1730 року вона там і постала. Що сталося далі – невідомо, але наступного року кошовим Кам’янської Січі був Іван Малашевич. А в травні 1733 року Кость Гордієнко, "останній лицар Запорожжя”, помер. Поховали його з великим жалем і військовими почестями на козацькому цвинтарі Кам’янської Січі – могила та збереглася й до сьогодні…
Малюнки Олега ЧУЧУПИ