Влада на Херсонщині міняється, та шкурні інтереси певних осіб до природних надр залишаються незмінними. І не лише до піску…
Не вірте тим, хто називає Олешківську піщану арену, другу за розміром у Європі пустелю, "пам’ятником природи" і закликає цей «пам’ятник» оголосити ледь не заповідним.
Давньогрецький історик і мандрівник Геродот (V ст. до н. е.), відвідавши цю місцевість, назвав її Гілеєю, себто лісовою країною. Нині на місці цієї країни — 161 200 гектарів незаліснених кварцових пісків — результат варварського вирубування дерев, а також бездумного випасання худоби, передовсім овець.
Піски — справді пам’ятник, але не природі, а радше злочинному людському недбальству, яке потім породило страшне лихо — піщані бурі, що десятиліттями «діставали» не лише лівобережні Олешки, а й правобережний (через Дніпро широкий!) Херсон.
Аби сущі й грядущі покоління могли бачити і відчувати усі «приваби» української Сахари, у 2010 році був створений Національний природний парк «Олешківські піски».
Але й на цю «первозданність» посягає дрімуче невігластво. Так, 25 травня 2012-го у національному парку (!) пройшов етап кубка України з ралі-рейдів, а наступного року піщані кучугури знову розліталися під всюдихідними колесами джипів, нещадно руйнуючи усталену, але крихку екосистему.
Чому ж не калатали у дзвони екологи? А тому, що за кермом одного з джипів сидів… сам син тодішнього Президента!
За межами Національного парку «Олешківські піски» (його площа становить трохи більше 8 тис. га) українська Сахара не закінчується. В неї входить ще 200 тис. гектарів тих же пісків, зрідка перемежованих землями. Як бути з ними? Залишити такими, як є? Зрозуміло — ні.
Якщо залишити, то в умовах глобального потепління пустеля може прокинутися і показати свій крутий норов. Так, як показувала у XVII столітті особливо, засипаючи піском усе Нижньодніпров’я.
Зупинити спустошливий наступ пустелі взялися лісівники. Ще у 1834 році, працюючи в екстремальних умовах, вони залісили перших 70 десятин пісків. Практика показала, що з піщаними бурями можна і вкрай необхідно боротися, інакше…
Нині (за різними даними) площа рукотворних лісів на Олешківській арені становить 80—100 тисяч гектарів. Себто половина української пустелі гола, не беручи до уваги негусте різнотрав’я.
Влада розуміє, що такої кількості зелених насаджень, особливо ж на пісках, явно замало. Влада діє. Начебто…
Так, на виконання державної цільової програми «Ліси України на 2010—2015 рр.» сесія обласної ради прийняла програму «Ліси Херсонщини» на такий самий період. І що ж? Прийняли та й… забули. В умовах обмеженого фінансування галузі цей документ виявився пустопорожньою декларацією, про яку дуже швидко, схоже, забули не лише депутати…
На доказ сказаному назву один лише пункт цієї програми: «Для досягнення оптимальної лісистості — 8% — буде створено 96 тис. га захисних насаджень».
Як же вірити розробникам і «хрещеним батькам» цього документа, якщо вони навіть оптимальну цифру лісистості для степу (9%) занизили? Сьогодні, до відома, цей показник заледве перевищує 5%.
Лісів на пісках могло б бути набагато більше і без реалізації названої вище програми, якби не найстрашніший їх ворог — пожежі. Чорним для лісівників краю видався серпень 2007-го. За тиждень тоді згоріло 7356 гектарів лісу, а збитки, завдані вогнем у двох сусідніх районах — Голопристанському і Цюрупинському, сягнули 78 млн. грн.
Зважте на те, що в епіцентрі пожеж температура сягає 800°С! Не виведено у світі ще таких дерев, які могли б тут же прижитися на місці геєни земної. Якщо вже на те пішло, то можна щороку хоч по 10 тис. гектарів лісів саджати, але якщо не забезпечити цим лісам надійну охорону від «випадкового» вогню, оптимальної лісистості й за 100 років навряд чи вдасться досягти.
Вихід тут один і не нами придуманий: будівництво доріг та водойм протипожежного призначення.
Пам’ятається, кілька років тому чиновники обласного управління лісомисливського господарства бідкалися: «Треба створити мережу доріг протяжністю майже 348 км. А для цього необхідна значна сума коштів: вартість будівництва 1 км дороги становить 500—650 тис. грн. Що ж стосується протипожежних водойм, то з 98 водойм, необхідних у Великокопанівському, Голопристанському, Збур’ївському, Каховському та Цюрупинському лісогосподарствах, у наявності лише 26, із 348 км доріг є лише 22,5 км».
Багато води з того часу в Дніпрі витекло, чимало лісів згоріло, а облаштування вкрай необхідних протипожежних водойм і доріг наче хто лихий заговорив.
Щоправда, під заявлену програму тут же з’явилося кілька фірмачів, котрі запропонували лісівникам свої послуги: ми вам дороги і водойми, ви нам — пісок. Позаяк коштів у державному бюджеті на важливий захід знову не знайшлося, лісівники зговорилися на співпрацю.
Та дуже швидко з’ясувалося, що фірмачі (різні «кварци» і «спецбуди») під прикриттям будівництва протипожежних водойм і доріг, без усяких на те проектів і необхідних дозволів, накинулися нещадно грабувати українську Сахару.
Екскаватори і скрепери безперестанку руйнували кучугури, вергали гори піску, вантажили його на великовагові самоскиди, ревище моторів яких розносилося скрізь: на Херсонщині, Миколаївщині, Одещині, в Криму…
У бездонні кишені ініціаторів «співробітництва» потекли дармові, вважай, «тугрики», між фірмачами зав’язалася люта конкуренція. Подейкують, що аби не надійні провладні херсонські «дахи» і «відкати», то, чого доброго, дійшло б до стрілянини…
І тут, коли піщаний бізнес набрав грабіжницьких масштабів, сесія Цюрупинської райради від 20 квітня 2007 року з метою «упорядкування використання місцевих надр» створила комунальне підприємство «Олешки».
Здавалося б, нарешті на Олешківських пісках з’явилося підприємство, яке дбатиме про інтереси держави й громади. Та не так сталося, як гадалося!
Довелося директорові КП «Олешки» Георгію Журавку попоходити «по інстанціях». Якщо виготовлення і затвердження проекту реконструкції засипаних піском водоймищ і спорудження лісових доріг зайняло порівняно мало часу, то на те, аби добитися законного дозволу на відкриття піщаного кар’єру, пішло два роки, ще три — на одержання ліцензії на видобуток піску. Плюс два суди з обласною радою, керівництво якої (знову чомусь) гальмувало гірниче відведення під кар’єр.
Поки директор Георгій Журавко ходив інстанціями у Херсоні та Києві, фірмачі ще запекліше «вигризали» дармовий, вважай, пісок. Тим часом облдержадміністрація (теж чомусь) явно не поспішала вчинити необхідну формальність — звернутися з листом до Кабінету Міністрів України, аби уряд дав дозвіл на розміщення кар’єру на місці «Олешківського котла» (страшного попелища). Не поспішає вона, до речі, і нині. І знову — чомусь…
…Стоїмо на березі одного з реконструйованих комунальним підприємством лісових озер, обсаджених березами і плакучими вербами, облаштованого бетонними відбійниками, аби убезпечити пожежні автомобілі від сповзання у воду.
— Це водоймище ми реконструювали згідно з проектом, погодженим на всіх державних рівнях ще у 2010-му, — говорить директор КП «Олешки» Георгій Журавко. — Тоді ж устигли прокласти ще й кілометр дороги з твердим покриттям, яка є і протипожежним розривом. Почали відновлювати наступне водоймище, як дозволені обласною владою розрахунки лісівників за нашу роботу піском (у лісівників просто не було на це коштів) комусь здалися протизаконними. Ми вимушені були програму відновлення і будівництва протипожежних водойм, а також доріг закрити.
На нас напустили прокурорів, ревізорів, «невдоволену громадськість», різних «експертів». За рік 15 прокурорських перевірок — це, знаєте…
— Не сподобався комусь ваш бізнес-проект?
— Бізнес-проект — це коли за допомогою бульдозера розгорнув піщану кучугуру, повантажив — і є гроші. А тут… І кар’єр — це теж не бізнес-проект. Не так просто на місці недавнього горільника, де сажа просочилася на двометрову глибину, докопатися до придатного для будівництва піску. Повторюю: не так просто! Фірмачі сюди не прийдуть — їм дай піщані кучугури…
Ні водоймищ протипожежних, ні доріг.
Міняються глави обл- і райдержадміністрацій, районних і обласної рад, а олешківські ліси продовжують горіти. І хто від цього у виграші? Громада, область, держава?
— За будівництво цієї дороги і реконструкцію лише однієї водойми ми сплатили 1 700 тисяч гривень податків. І все прозоро! — додає директор Георгій Журавко. — В той же час одна приватна фірма, знаю, сплатила аж… 416 гривень. За десяток років! Є різниця? Востаннє з клопотанням перед Кабінетом Міністрів України про відкриття кар’єру на попелищі звернувся тодішній голова ОДА Юрій Одарченко. Позаторік проект відповідної урядової постанови погодили Мінагрополітики, Мінфін, Мінекономрозвитку, Мін’юст… Та помінялися деякі міністри — потрібні нові погодження.
— І клопотання облдержадміністрації…
— Звичайно! Та замість цього клопотання — знову палиці в колеса з посиланням на якесь звернення Громадської ради при облдержадміністрації, експертної ради при обласній раді, звернення невідомих мені народних депутатів України про «призупинення передачі у постійне користування земельної ділянки КП «Олешки» і скасування попередньо виданих дозволів та погоджень.
— А причина?
— Якби ж вказали причину, то я подав би на облдержадміністрацію в суд, щоб відшкодували підприємству і людям, які на ньому працюють, моральні й матеріальні збитки, — говорить директор КП «Олешки». — А усі наші митарства (може, я помиляюся) від того, що комусь (!) персонально від неконтрольованого громадою видобутку піску дещо перепадає. Не громаді, не державі, а комусь. А для місцевої громади цей кар’єр на попелищі, на розробку якого є майже 100-сторінковий проект, потрібен, як повітря! Кар’єр — це 35—40 робочих місць, це щорічно 10 мільйонів гривень податків плюс мільйон за користування надрами. Нагадаю ще й про те, що за відведену під кар’єр територію ми маємо заплатити у державний бюджет 3 млн. 700 тис. гривень і 100 тис. гривень Цюрупинському лісгоспу.
КП «Олешки» готове хоч сьогодні відновити вкрай необхідну реконструкцію протипожежних водойм і доріг, а також приступити до спорудження на місці згорілого лісу, де навіть трава не росте, кар’єру, аби на його місці потім з’явилася ще одна водойма. Але…
Невже облдержадміністрація не розуміє, що своїми діями проти КП «Олешки», відтак — районної громади, вона дискредитує владу центральну — Президента і уряд? Розуміє, але по-своєму. Не по-державному.
Василь ПІДДУБНЯК, Новый День