Новокаховчанка Ксенія пережила російську окупацію, рятувала людей і тварин, а згодом стала бойовою медикинею. Її історія — шлях від волонтерства до служби у Збройних Силах України. Тепер вона військовослужбовиця 34-ї окремої бригади морської піхоти у складі 30-го корпусу морської піхоти Військово-морських сил Збройних Сил України.
Ксенія має псевдо "Гарпія". Ми поговорили з нею про життя в окупації, ризики волонтерства та рішення присвятити себе порятунку інших на фронті. Це четверте інтерв’ю, підготовлене в межах проєкту “Захисники Півдня”.
Ксеніє, коли та чому ви вирішили долучитися до Збройних сил України?
— Це бажання з’явилося ще тоді, коли я була в окупації, бо наше місто захопили. Я вже тоді про це думала. Думала, ким можу бути у війську. Саме тоді я й вирішила, що хочу стати бойовою медикинею. Усе це я планувала ще звідти.
Чому саме такий вибір — бойова медикиня?
— Напевно, тому що ми дуже багато рятували людей. Були поранені, а в мене тоді не вистачало знань. І тоді я зрозуміла, що хочу навчитися цього. Вирішила, що саме так зможу допомагати людям і рятувати життя.
Як сприйняли ваші рішення близькі? Чи підтримали вони вас?
— З близьких у мене зараз донька. Вона перебуває в Європі. Коли я їй спочатку сказала про своє рішення, вона відповіла: "Звісно, я не хочу, щоб ти йшла, але я бачу, як це для тебе важливо". Вона мене підтримує. Зараз ми з нею спілкуємося щодня, і вона постійно підтримує мене в цьому.
Звідки з'явився ваш позивний — "Гарпія"?
— Позивний "Гарпія"з’явився не так давно, бо раніше в мене його не було. Мене просто називали Ксю. Цей позивний з’явився вже після мого візиту до Херсона. Його мені дав мій теперішній побратим. Чому саме такий? Думаю, через історії, які я розповідала про життя в окупації і про те, що ми там робили. Напевно, він побачив у цьому сміливість і поєднання жіночності зі сміливістю. Тому, мабуть, так мене і назвали.
Нині ви маєте кваліфікацію бойової медикині. Чи було до цього всього пов'язане якось з медичною сферою або всього довелося вчитися заново?
— Ні, я не була пов'язана ніяк просто з медициною. Колись до 2014-го мріяла піти на фармацевта, але так і не склалося. В минулому житті до війни я працювала взагалі кухарем. Це було рішення, зроблене під час повномасштабної війни.
Як, власне, відбувалося ваше навчання? З чого почали і як розвивався надалі цей шлях?
— Коли я виїхала, я одразу хотіла долучитися. Один знайомий порадив спочатку пройти навчання. Він запропонував курси тактичної медицини у "Госпітальєрів", і я записалася. Поки чекала на ці курси, пройшла ще одне навчання в Києві — базову підготовку з тактичної медицини у бойової медикині з позивним Мураха.
Після цього я закінчила два курси бойового медика у "Госпітальєрів". Спочатку планувала поїхати з ними на ротації, щоб зрозуміти, як усе відбувається, а потім уже приєднатися до якоїсь бригади. Але до ротацій так і не дійшло — я просто допомагала "Госпітальєрам"і була з ними, як одна сім’я.
Згодом знайомий запропонував мені спробувати себе в іншій ролі — приєднатися до Всеукраїнської ради реанімації. Там я стала інструкторкою і почала навчати основам військової та тактичної медицини майбутніх військовослужбовців.
Чи пам'ятаєте свій перший тренінг? Які були відчуття, враження від нього?
— Взагалі, я себе не бачила в якості інструктора, тому що я ніколи не викладала, не мала такого досвіду. Але завжди є така жага до чогось нового, і я вирішила спробувати. Було дуже важко, тому що одне діло, то коли навчаєшся і щось робиш, вмієш це робити, а інше — коли ти маєш когось навчити.
Мені було перший раз дуже страшно, коли переді мною було 20 військовослужбовців, і я мала їм викладати. Тобто я стою одна дівчинка, їх стільки, і я мала чомусь їх навчати. Я хвилювалася, але я все-таки переступила, і потім це було дуже легко.
Дуже легко, тому що ти розумієш, що люди стоять і вони не мають ніяких знань, і ти маєш їх навчити. Бо це дуже важливо, бо від цього залежить їхнє життя і життя їхніх побратимів.
Скільки таких було тренінгів, курсів?
— Дуже багато, дуже. Я не можу сказати. У нас курс триває три дні, і от вісім місяців я там була. Крім неділі, ми кожен день викладали.
Тобто, багато випускників маєте?
Так, досі є такі. Деякі з нас ділилися номерами, там робили спільне фото, деякі вже служать, пишуть повідомлення, що ці знання, які ми давали їм, — базові знання, — їм допомагають, і дякують за те, що у них були такі інструктори, як ми.
Коли прийняли рішення долучитися до лав 34-ї окремої бригади і що цьому спонукало?
— В минулому році я була тут на річницю звільнення Херсона, приїхала сюди і познайомилась тут з 34-ю бригадою. Саме в ній служив чоловік моєї сестри. Я з ними познайомилася, побачила своїх, з мого міста людей. І навіть ми провели короткий такий курс тактичної медицини.
Я дізналась тоді, що їм потрібна бойова медикиня. І з того моменту мене це не покидало. Я прокручувала ці можливості, щоб сюди потрапити, і почала потихеньку збирати документи, аби долучитися сюди.
І ще це Херсонський напрямок. Тобто, я поближче до дому. Тут, коли я сюди приїжджаю, тут інакше повітря. Я розумію, що я десь в Україні, і все це моє рідне. Але Херсонщина — це найближче до мене.
Розкажіть, звідки ви і чому так прив'язані до Херсонщини?
— Я сама з Нової Каховки. Там я народилася, виросла. Дуже люблю своє місто, дуже. А ще після того, як це все трапилося, я його почала любити ще більше. Дуже мені прикро, що я не можу потрапити додому, не можу побачити рідні вулиці, рідний дім. Тому що Нова Каховка з перших днів в окупації. Там я пробула майже три роки, допомагаючи людям як волонтер.
Чому вирішили залишатися під тимчасовою російською окупацією і не просто залишатися, а ще й допомагати? Тому що волонтерство в окупації — це ризик.
— Тому що не було таких людей, їх дуже було мало. Ми розуміли, що якщо ми одразу можемо поїхати, то хто ж буде допомагати тим людям? Кожна людина має свою причину того, чому вона не виїжджала. Хтось не виїжджав, тому що боявся дуже і не може перебороти свій страх, щоб поїхати. Хтось по стану здоров'я. У когось там батьки лежать, у когось щось іще.
І ми розуміли, якщо ми просто кинемо цих людей… Тобто ці люди трималися і вірили в те, що про них не забуває Україна завдяки нам. Тому що ми казали, що вас Україна не забуде, все буде добре. Можливо, це десь нас і підводило, як волонтерів, тобто ми цим ризикували.
Що вас найбільше зачепило за цей час, поки ви волонтерили? Можливо, якась ситуація от найбільше врізається в пам'ять?
— Під час підриву Каховської ГЕС ми не завжди були в Новій Каховці — Корсунка, Кринки, Дніпряни. Потім ми поїхали в Олешки. Там була трошки гірша ситуація. І там зустрілася мені одна сім'я, яка розказала свою історію про те, як їх застала повінь. Тобто вони не знали, що взагалі трапилося з Каховською ГЕС; працювали в своєму городі. І ця хвиля велика, велика вода їх застала саме там в городі та змила їх. І коли вони вибралися на сушу, в них нічого не залишилося.
Десь приблизно через тиждень, з їх розповіді, вони взяли човен і попливли до свого будинку. Там знайшли коробку, в якій були п'ять курчат і одна кішка. Кішка їх не з'їла. І коли вже поверталися, побачили відро з-під краски, таке пластмасове, велике, відро, яке було закрите. Воно десь там за щось зачепилося, вони його зняли, відкрили, і там виявилися їхні документи.
Один із його синів, просто за два-три дні до підриву Каховської ГЕС, сховав ці документи. І ці документи залишилися ось цілими й неушкодженими. Ми їм допомогли виїхати. Напевно, вони направлялися десь в сторону Італії, десь туди. Тобто, така історія. Це мені більше запам'яталося. Мені, звичайно хотілось би побачити ту сім'ю і дізнатися, як у них справи зараз, чи влаштувались вони, як їхні діти.
З окупації вивезли якісь цінні серцю речі?
— Прапор. Він саме був пошитий після деокупації Херсона. Таких прапорів ми нашили не один. А це саме мій прапор. Я його вирішила вивезти разом із собою, бо він для мене має велику значимість. Дуже довго думала, як його провезти, бо розуміла, що це буде небезпечно. І я придумала: знайшла синій хомут, вирішила вшити жовтою стороною. І синя сторона була в мене як підкладка. Всю дорогу цей шарф був в мене на шиї.
Вперше я його розгорнула тоді, коли я вже подолала весь цей шлях. На нашому кордоні мене зустріли наші військовослужбовці, допомогли його зрізати зі шарфа і одягли мені його на шию. З тих пір цей прапор я завжди вожу з собою. Це мій талісман, і це, напевно, частинка мого міста — Нової Каховки.
А ще вивезла з окупації вишиванку. Я її вивернула і сховала серед білизни. Ще я вивезла віночок, який мені подарували на день народження, саме будучи в окупації. Дівчинка зробила його своїми власними руками і подарувала мені. Я його розібрала, стрічки окремо поклала, а сам віночок перемотала стріч плівкою.
Коли ви виїхали з тимчасово окупованого лівобережжя, наскільки це було для вас складно і важко?
— Взагалі, підготовка до виїзду була важкою, тому що я не один раз намагалася це зробити. Але сам виїзд, напевно, там більше мого хвилювання було. Завдячуючи волонтерам, знову ж від Humanitу, я з ними співпрацювала, і також вони мені допомагали виїжджати. Завдяки їхній підтримці виїзд пройшов більш безпечно, без всяких таких ситуацій. Єдине — що тільки в Білорусі вже не хотіли мене випускати туди, на кордоні Білорусі й України, там не хотіли випускати. Там більше, напевно, через тварин.
Волонтери звернулися до мене з проханням, кажуть: "Ксю, ти виїжджаєш. Чи можеш взяти з собою вісім котів?" До речі, вони також з Херсонської області — деякі з Олешок, деякі з Нової Каховки, і одна собака. Я, звісно, ж не відмовила.
Я всю дорогу мовчала, тому що я взагалі боялася щось сказати. Вже трошечки видихнула, коли я перейшла кордон пішки. Зустріли наші військові, і вже коли я побачила українські прапори, там вже стало мені набагато легше.
Що стало вирішальним для прийняття рішення полишити рідний дім?
— Це саме те, що мене розшукували, тому що я розуміла, що якщо я попадуся просто, то я буду позбавлена волі. І наскільки це буде — це мене лякало. Це єдиний шанс — там було вижити, а не тільки ховатися десь, але розуміла, що я довго не зможу там ховатися. Нова Каховка — це маленьке місто.
Були якісь небезпечні ситуації, погрози, тиск на вас?
— Так, були й не один раз. Перший раз — це було якраз чи перший, чи другий день після підриву Каховської ГЕС. До мене підійшов один із колаборантів. Він мене впізнав і почав погрожувати, хотів мене затримати. Але мене врятувало те, що він чекав на проросійських журналістів, і вони в той момент приїхали. І він просто переключився туди, і я могла вільно поїхати.
А другий раз в мене вже було майже затримання. Через тиждень після цього цей же колаборант мене знову зустрічає на Корсунських дачах. Я бачу, що стоять там дві машини: одна — поліцейська, друга — військова. І десь до 10 військових, і серед них був цей колаборант. Вони повністю були зі зброєю, обличчя були закриті. Але вони чекали вже, я думаю, що хтось із місцевих просто здав, що тут їздять такі волонтери, на якій машині. Вони просто нас чекали.
Врятувало мене те, що з'явився український дрон. Вони побігли всі в посадку, тобто за дерева. Мене також потягнули за собою, а водія просто залишили на дорозі. Коли вони відстрілялися по дрону, я просто вирвалася. Я не знаю, що тоді мною керувало, але я вирвалася і побігла до свого водія. Нам пощастило, що вони просто не забрали ключі від машини. Ми сіли в машину і поїхали.
Знаю, що ви мрієте однією з перших зайти у деокуповане рідне місто.
—Так. Я про це думала, навіть коли я була ще там. Коли я розмірковувала, якщо я виїду, долучуся до ЗСУ, то також буду планувати це таким чином, щоб я була однією із перших, хто потрапить у своє місто. Мене дуже ще мотивувала деокупація — звільнення Херсона.
Я все це бачила, ще будучи там. Тоді нас взагалі це все надихнуло. Ми тоді пошили ті прапори, один з яких я вивезла. Ми шукали тут ті тканини. Це дуже важко і небезпечно, ще й знайти людину, яка нам їх пошиє. Готувалися також до деокупації.
Тому для мене це важливо. Я хочу відчути це відчуття, коли я входжу в своє рідне місто, я зустрічаю своїх людей, які там залишилися, обіймаю. Просто сказати: "Ну, ми ж прийшли. Ну, я ж обіцяла."
Що б хотіли сказати людям, які досі залишаються на лівому березі Херсонщини?
— Я хотіла б, щоб люди, які залишаються там, не втрачали надію. Це дуже важливо, тому що багато хто втрачає. Щоб вони вірили в те, що ми повернемо нашу Нову Каховку, ми повернемося туди. Я хочу, щоб люди були об'єднаними там також, бо там це, напевно, важливіше бути об'єднаними з кимось, триматися разом і чекати, і чекати на нас.
Проєкт "Захисники півдня" розповідає про захисників і захисниць Херсонщини, людей з інвалідністю та волонтерів із прифронтових громад. Він покликаний сприяти збереженню історичної пам’яті, формуванню нових культурних наративів та протидії російській пропаганді.
Матеріал підготовлений за підтримки International Media Support (IMS).
Джерело – Суспільне
