«Яка краса, ой, яка краса!», «Дуже незвично, але так зворушливо!», «Ну, нарешті, у виставковій залі можна побачити те, за що нам у молодості руки відбивали!», «Треба і собі зробити виставку...» - і це тільки частина вражень, «підслуханих» на відкритті персональної виставки Єлизавети Шваб «Мої люди».
12 листопада виставкова зала на площі Свободи вирувала емоціями, захватом, творчою атмосферою і тотальним почуттям щастя.
Героїня дня Ліза Шваб — художниця-аматорка, у Херсоні вона живе не так вже й давно, але її ім’я на слуху — і виставки були, і з театром співпрацювала, і в Урбан Саду свій розпис залишила... Але така велика персональна виставка в неї перша.
На її картинах — лише люди: різні обличчя, характери, емоції — дивовижні, своєрідні, ні на що не схожі. Дуже крутий поп-арт! Хтось одразу потрапляє в своє середовище, хтось спочатку дивується, складає своє враження, але все одно з захватом каже: так, це дивно, але як здорово і незвично! І головне — є про що поговорити, про що посперечатися.
Організатор виставки Родіон Красновид, який за підтримки НСХУ вже в’пяте відкриває херсонцям творчість митців-земляків, що не є членами спілки художників, розповів, чому запросив до виставки саме Лізу:
«Я спостерігаю за її творчістю не перший рік, і дуже цікаво, про що її роботи, хто ці люди, чому художник бере фарби та починає малювати, звідки сміливість вийти на загальний огляд, який стрижень всередині цієї людини і як вона проявить себе далі. І я вважаю, що ту спадщину, яку ми сьогодні збираємо і яку передаємо майбутнім поколінням, створюють такі люди як Ліза. Вона дуже впевнено шукає образи - сміливі, відверті, з почуттям, з емоціями, з баченням - і сміливо виносить їх до людей. Це її особистий стиль, і вона неповторна».
Родіон Красновид і Ліза Шваб.
Цікавого в цей день було багато. Повна зала молоді — веселі, добрі, щирі, як і сама Ліза! Жива творча атмосфера, у якій дуже комфортно перебувати. Але найцікавіше було поспілкуватися з самою Лізою - про неї саму, про її творчість, про цю виставку.
- Лізо, зараз ви херсонка, але ж приїхали із...
- Так, я із Запоріжжя. У Херсоні живу 5 років і один місяць. Мій чоловік, він сам теж із Запоріжжя, навчався тут, в «рибтюльці». Запоріжжя йому не подобалося, і якось він запропонував: поїхали в Херсон, це зручно і по роботі, і по навчанню. Я йому довірилася. Коли ми приїхали дивитися квартиру, він мені одразу показав парк. Я одразу полюбила Херсон, мені дуже подобається тут.
- Шлях до творчості був нелегким?
- Навпаки - дуже навіть простим і легким, мене дуже багато людей підтримувало - чоловік, батьки, друзі. Якби не їхня підтримка, тоді, напевно, було б важче.
- Але ж зовсім без художньої освіти...
- Так, я аматорка, сама навчилася. Більше того, пам'ятаю, у дитинстві ходила до сусідки, щоб вона мені малювала домашнє завдання з ізо. Тож я взагалі не вміла малювати - мені так здавалося.
- А в який момент взяла в руки олівець, пензлі, фарби?
- У 2012 році я дуже страждала від самотності, не було коханого чоловіка, любові не було, я тоді дуже зажурилася, і щось нахлинуло. Ще у моєї найкращої подружки тоді був день народження, і я вирішила подарувати їй незвичайну листівку - спробувала намалювати її портрет. І у мене вийшло - навіть щось схоже! Потім це і рятувало - виливала свої емоції, тоді ще на папір.
- Змінилася за цей час?
- Іншою людиною взагалі стала. Тоді постійно були туга, самотність, смуток, потім зустріла майбутнього чоловіка, закохалася - і моя творчість стала яскравішою. За цей період зустріла дуже багато хороших творчих людей, які дали свій поштовх до мого перетворення.
- Чому об'єктом творчості стали люди?
- Мені подобаються люди - такі різні і цікаві, прекрасні. Мені подобається те, що люди створюють, що вони з собою несуть, ті емоції, які вони дарують мені. Я сприймаю людей приголомшливими. Одне з моїх хобі - спостерігати за людьми. Якось все склалося - навіть важко відповісти на це питання. Це моя творчість, мій інтерес, моє натхнення.
- Це портрети конкретних людей?
- Це узагальнені образи, складені з різних деталей. Щось побачила в Інтернеті, щось на вулиці, щось у друзях... Немає конкретних людей взагалі.
- Для вас ваші образи, ваші люди - ідеальні?
- Ні, звичайно. Ідеальних людей взагалі не буває, тому мої теж неідеальні - кожен зі своєю історією, зі своїм поглядом, зі своїми недоліками і перевагами, зі своїм щастям, - як і звичайні люди.
- Творчість обмежується малюванням?
- Я фотографую, у мене є свій комерційний фотопроєкт, присвячений жіночому тілу, я знімаю оголених жінок - звичайних, не модельної зовнішності. Хочу показати жінці через свій погляд на неї, через об'єктив, що вона прекрасна. З цим фотопроєктом пов'язана одна з робіт - мені захотілося більше вивчати жінку - не тільки обличчя, але і тіло.
- Чи є найдорожча робота?
- Є такі, до яких почуття гостріші, є такі, до яких ставлюся спокійніше. Але боюся за них за всіх. Є пара робіт, в яких бачу щось особливе, але часто вони не користуються попитом у суспільства. Це як закоханість: ми ж не розуміємо, чому любимо конкретну людину - це просто відбувається.
- Є попит — тобто, ви можете похвалитися, що заробляєте гроші своєю творчістю?
- Так, мої картини продаються, і я цьому дуже рада, що люди їх цінують, готові платити гроші, купувати моїх людей, мої картини і селити їх у себе вдома, в офісах. Мені це дуже приємно. Моя творчість не зла, хоча дещо специфічна. Я вкладаю доброту і тому на енергетичному рівні люди це відчувають - не принесе ж людина додому щось зле, бо енергія виходить від цього предмета, і люди її вбирають. Я пишу картини з добротою, люди це відчувають, і мені приємно.
- А ще люди звертають увагу на губи й очі... Це якась концепція?
- Так, губи й очі, але так вийшло випадково - просто у мене великий розмах руки. Деякі чомусь думають, що я осміюю сучасний образ підробленої жіночої краси. Насправді - ні: я вважаю, що пухкі губи для жінки - це чуттєво, а в очах взагалі душа живе, по очах про людину можна все сказати...
- Міські площі розмальовуюте?
- Практика така була разів зо три, але це було давно, я цьому вже не приділяю часу, тому що мені більше подобається працювати на самоті в повній тиші - мене відволікає шум. А на вулиці завжди хтось смикає тебе. Тоді не виходить віддатися картині - я ж вкладаю себе в неї.
- Як довго народжується картина?
- От раніше було - зовсім швидко. Коли малювала на папері - буквально за 20 хвилин: я випускала з себе емоції. З кожним роком - все довше і довше. Раніше я прагнула все зробити за день: у мене є образ в голові, я його хотіла швиденько вилити, випустити, бо завтра я вже інша людина, і я не пам'ятаю, що хотіла сказати цією картиною, цим образом. А зараз мені хочеться, дуже хочеться пропрацьовувати. В останніх роботах дуже багато деталей - і це більше перетворюється в медитативний процес.
- З якими фарбами працюєте?
- Акрил. Він висихає швидко, і я хотіла малювати швидко. А зараз мені хочеться малювати повільно - і я готова до олійних фарб. У мене був такий запит до Всесвіту — і от на день народження подружка, почувши, що десь про це обмовилася, подарувала мені комплект олійних фарб. Буду вчитися, у хлопців питати, як же цим всім користуватися.
- Виставка мине — а що далі?
- Продовжу творити. Я відчуваю якийсь новий виток, народжується якісь нові ідеї. Я розумію, що мені є для чиїх очей писати картини. І це так цінно для мене, бо коли ти бачиш, що на твою роботу відгукуються, це дає заряд.
P.S. На портретах Лізи люди вигадані (окрім її автопортрету). Але насправді реальні люди можуть знайти на картинах себе. І це так цікаво! Хоч флеш-моб «Знайди себе» оголошуй!
${gallery:dfcaebcaabd82b0e1e31d964bc0e8e59}
Джерело – Вгору
