Усі, хто хоч раз стикався з вітчизняною медициною, пригадував про конституційне право на безоплатну медичну допомогу і намагався реалізувати це право.
Очікування змін в системі охорони здоров’я надихнуло і вселило надію на скорочення неформальних платежів під час лікування, доступність ліків, зменшення кількості лікарських помилок і смертних випадків, продовження тривалості життя. Але процес народження нової системи охорони здоров’я приховався за маніпулятивною двополярною риторикою прихильників реформи та її опонентів, що породило у суспільстві недовіру і сумніви щодо дотримання чинного суспільного договору.
Отже, чого очікувати від медичної реформи, заявленої урядом? Чим її було “нагороджено при народжені”? Основні тези, які озвучуються у зв’язку з проведенням реформи: 1. введення державного гарантованого пакету послуг, який переглядатиметься щорічно; 2. впровадження принципу «гроші ходять за пацієнтом»; 3. створення Центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, зі спеціальним статусом.
Перш за все хотіла би звернути увагу на висновок Головного науково-експертного управління Верховної Ради України, у якому зазначено, що деякі положення прийнятого закону не узгоджуються із положеннями Основного Закону України. Важливо зауважити також, що Верховною Радою України ратифіковано Європейську соціальну хартію, яка містить значну кількість важливих положень стосовно різних аспектів права на соціальний захист, серед яких право на охорону здоров’я, право на соціальну безпеку, право на соціальну та медичну допомогу і користування службами соціального забезпечення. Відповідно до ст. 11 Європейської соціальної хартії держави повинні «усунути, у міру можливості, недоліки в системі охорони здоров’я» та «запобігати, у міру можливості, епідемічним, ендемічним та іншим захворюванням». Комітет незалежних експертів Ради Європи вважає, що держава виконує це зобов’язання, якщо її медичні служби та система охорони здоров’я здатні забезпечити належний медичний догляд усього населення, незалежно від його платоспроможності.
Відповідності до прийнятого закону “Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів” після впровадження гарантованого пакету медичних, якщо у застрахованої особи та її родини (особливо це стосується малозабезпечених категорій осіб) після надання їй безкоштовної екстреної медичної допомоги, відсутні фінансові можливості для часткової оплати спеціалізованої та/або високоспеціалізованої медичної допомоги, то така особа взагалі не зможе реалізувати конституційне право на медичну допомогу.
Отже, перша проблема, це відсутність розуміння переліку медичних послуг, які входять до державного гарантованого пакету медичних послуг, що впроваджується з 1 січня 2018 року. Тобто, не зрозуміло який бюджет запланувати родині на лікування через два місяця, коли зазвичай буває розпал епідемії грипу. А норма про щорічний перегляд гарантованого пакету медичних послуг робить заручниками бюджетного процесу заклади охорони здоров’я і хворих. Згідно з новоприйнятим законом на державний гарантований пакет медичних послуг має виділятися не менше 5% ВВП. Згідно з чинним Бюджетним кодексом усі закони, які впливають на показники бюджету, мають прийматися до 15 липня і вводитися в дію не раніше нового бюджетного періоду. Це означає, що порушено процедуру прийняття державного рішення. За таких умов держава не здатна створити дієві механізми розв’язання суспільних проблем, потрібна зміна існуючої парадигми державного управління.
Здоров’я населення залежить не тільки від системи охорони здоров’я, але й поведінки особи, навколишнього середовища. Таким чином, проблема друга - це зведення реформи охорони здоров’я до тези «гроші ходять за пацієнтом», що є хибним шляхом. У логіці людиноцентричної моделі Доктрини збалансованого розвитку Україна 2030 головною цінністю є людина, її життя і здоров’я, виходить, що найкращий лікар – це той, у якого люди не хворіють, відповідно йому треба платити, коли люди не хворіють. Це якщо говорити про первинну ланку.
За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я українська система охорони здоров’я нефективна через великі витрати на фінансування ліжок у лікарнях, завелику кількість днів перебування хворих у лікарнях, адміністративні витрати. Отже, в результаті проведення реформи витрати мають бути скорочені. Звичайно, що це питання не тільки до лікарів і лікарень, але й до технології лікування, інфраструктури, доступу до медичних послуг, тощо. На приклад, операцію з видалення апендициту можна зробити ендоскопичним способом, а можна - традиційним. Ендоскопія – це хірургічне втручання за допомогою ендоскопів. З правого боку живота роблять надріз, в нього вводять металеву або пластикову трубку з камерою на кінці (ендоскоп), що дозволяє лікарю стежити за ходом операції на комп’ютері. Традиційний метод проведення операції передбачає видалення апендиксу через розріз черевної порожнини. Після операції на апендицит традиційним методом залишається шрам в 10 см і вона потребує довшого перебування у лікарні. Відповідно, якщо при лікуванні використовуються традиційні методи і технології, а не інноваційні, потрібно більше часу перебування у лікарні і більше ліжок.
Третьою проблемою реформи є створення нового Центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом і монополією на фінансування медичних послуг та лікарських засобів. В умовах дефіцитності ресурсу треба бути ощадливим щодо створення нових адміністративних структур, які не несуть цінності для пацієнта. Перелічені функції нової структури перекликаються з функціями МОЗ, тому виникає питання доцільності створення ще однієї структури, яка самостійно буде розпоряджатися колосальним ресурсом. У наших реаліях інакше, як ланку для нової корупційної схеми у сфері закупівлі медичних послуг, значення цієї структури не видно. Крім того до положень, які не узгоджуються з Конституцією України, відносяться також положення, в яких регулюється створення та формування центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом.
Джерело – Вгору
