Значна частина Херсонщини з 2022 року перебуває в російській окупації, а звільнені громади здебільшого – під цілодобовими обстрілами. Через це відвідати могили близьких людей у прифронтових громадах – дуже ризикована справа, а в селах доводиться ховати померлих уночі, щоб уберегтися від ворожих дронів.
Люди, які виїхали з окупації, взагалі у відчаї – їх позбавили можливості навідати рідних. Жителі Херсонщини поділилися з «Гривною» своїми історіями, спогадами, думками.
«У нас забрали навіть можливість попрощатися з померлими»
Цьогоріч поминальний тиждень тривав з 19 по 26 квітня, а основний поминальний день (Радониця) припав на 21 квітня. Хоча традиційно на Херсонщині кладовища відвідують у неділю, наступну за Великоднем. Проте далеко не всі зараз у змозі віддати шану близьким. І це дуже болить.
«Останній раз була на кладовищі в селищі Геологів у 2024 році, мала змогу відвідати могили батька, бабусі, першого чоловіка. Це була суцільна випадковість під час так званого «перемірія», яке на 9-10 травня оголосив путін. Вирішили – і поїхали. Більше такої можливості не було. Минулого року я все думала, що якось вдасться поїхати, а цього року після Великодня мене наче «заклинило» на думках: спочатку росіяни вкрали моє звичайне мирне життя, змусили виїхати в інше місто, а тепер я не можу навіть поїхати на могилу до своїх близьких. Звичайно, сходила до церкви, вдома згадали всіх, кого з нами немає, пом’янули, але всередині – такий біль і злість», – ділиться Олена.
Людмила розповіла «Гривні»:
«У 2023 році пішли з життя дві рідні людини: спочатку бабуся, потім – мама. Хоч село вже було звільнене, але обстріли з лівого берега не вщухали. Бабусю ми поховали в січні, через 2 місяці після деокупації. Пам’ятаю, увесь процес відбувався дуже швидко, але принаймні ми могли поїхати на цвинтар і попрощатися. Маму ховали в червні, і було вже більш небезпечно: окупанти вели обстріли з «Градів» та артилерії. Добре що тоді ще не було дронів, як зараз. Проте на поховання мами прийшло дуже багато людей – її знали в селі й шанували. Ризикуючи, люди зібралися, і ми достойно провели її в останню путь.
Але зараз дуже тригерить той факт, що через величезну небезпеку обстрілів ми більше не маємо можливості відвідати могилу мами, привести її до ладу. Ми навіть не знаємо, в якому вона стані…»
Якщо принаймні теоретично, з ризиком для життя жителі деокупованих громад все ж таки можуть відвідати кладовища, то ті, хто вимушений був тікати з окупації, позбавлені такої можливості невідомо на який період. Ми віримо у звільнення лівого берега області, але коли це буде…
«Майже всі мої близькі родичі, які вже, на жаль, померли, поховані в одному селі. Там і могила мого дідуся. Село це зараз в окупації – в Олешківському районі. Усі роки повномасштабного вторгнення я не була ні в тому селі, де зараз залишається моя бабуся, ні відповідно на місцевому кладовищі. Я не мала змоги помолитися біля могили мого дідуся, який по суті мене з бабусею і виховував, і став мені другим батьком.
Смерть близької людини приносить невимовний біль. Це втрата й пустота. Однак, відвідуючи могилу померлого, проходить необхідний процес примирення з втратою. У багатьох людей цю можливість відібрали», – каже Анастасія.
Є ще один бік цієї страшної реальності: коли родини розділені, і в окупації вмирає хтось із близьких. У такому разі не те щоб могилу відвідати – навіть попрощатися немає змоги. І це, безумовно, жахливо…
Саме про це каже Дмитро:
«Моя бабуся померла минулого року в окупації, у Каховському районі, не доживши один місяць до 101 року. Я досі не можу в це повірити. Бо це – лише інформація в голові, але усвідомлення того, що рідної людини вже немає, не прийшло. Не знаю, чи вдасться вже колись відвідати її могилу, як і могилу мого батька та інших родичів, які поховані вдома. Окупанти забрали в нас навіть можливість попрощатися з померлими».
Своїм болем ділиться Олеся:
«Я вже майже 4 роки не була вдома, на лівобережжі Херсонщини. Днями минуло два роки, як в окупації помер мій дідусь – і цей біль нікуди не зник. Найважче – що я не змогла попрощатися і досі не можу навіть прийти на його могилу. Тому для мене все ніби зависло в часі: він для мене ще є, десь там, у домі, який я пам’ятаю.
І, мабуть, я по-справжньому відчую та усвідомлю втрату лише тоді, коли повернуся. Коли прийду до нього – а його там уже не буде. Ніколи не буде…
Кляті росіяни забирають у нас не тільки наш дім – в усіх сенсах цього слова. Вони забирають можливість сказати «прощавай», сходити на могили рідних. Вони крадуть пам’ять, моменти, прощання – усе…».
«Похоронити людину стає все важче»
Насправді окупанти крадуть у людей і можливість провести церемонію поховання по-людськи. Про нинішні реалії в деокупованій Станіславській громаді розповів колишній селищний голова Широкої Балки Іван Самойленко. Через дронове сафарі ховати односельця довелося вночі.
«Помер односельчанин. Дякую нашим місцевим хлопцям, що допомогли викопати погребальну яму для поховання, провести поховання вночі, бо саме вночі більш безпечно.
Ситуація в селі критична, похоронити людину стає все важче, тачки для доставки небіжчика немає, організаційні питання на нулю, канатів немає, виписати документ про смерть стає важким питанням, бо немає кому засвідчити смерть людини. Тому засвідчую особисто, погоджуючи з поліцією.
Ніч, дрони і шахеди літають, їх чують собаки, які теж бояться цих літаючих гадів», – повідомив чоловік про те, в яких умовах у селі, що перебуває під обстрілами, проводять людей в останню путь.
Головне фото ілюстративне: stock.adobe.com
Джерело – Гривна
