Херсонський художній музей 23 серпня зустрічав державні свята відкриттям чергової експозиції під назвою “Барви Української землі”.
Виставка невеличка, але гарна, яскрава і лірична. І патріотична, що дуже доречно. До Дня незалежності презентували персональну виставку Марії Несторівни Шнайдер-Сенюк, у якої цього року ювілей — 60-річчя творчої діяльності.
Заслужений художник України, Марія Несторівна, мабуть, і не потребує якогось особливого представлення. Ну хто в Херсоні не знає її — знану майстриню гобелену та родоначальницю цілої художньої династії, яка плекає українську народну традицію в усіх проявах своєї творчості! Усі її роботи присвячені саме Україні. “Ну як я можу чомусь іншому присвячувати? — дивується Марія Несторівна. - Це моє життя...”
Народилася художниця на Волині, вчилася у Львові, перший професійний досвід роботи здобула на Вінниччині — але більшість свого життя вона живе і працює саме в Херсоні.
На відкритті було багато квітів і посмішок (взагалі, все пройшло якось по-родинному), звучали красиві слова, поважні гості казали, що без неї історія українського образотворчого мистецтва була б неможлива. А от сама пані Марія вважає, що найбільші шедеври — то її онуки. Отака вона — тендітна, щира і дуже скромна.
Маріє Несторівно, мабуть, малювали Ви з дитинства...
Всі діти малюють: зразу все і скрізь. На це не звертається уваги, думається, що це забавка така. Так само і я малювала щось собі. В мене були дуже добрі вчителі, і я згадую з великою вдячністю директора нашої школи. Він побачив, що я малюю — ну так, змальовую щось собі, - приглянувся, бо теж любив малювати. Він мене підтримував і порадив піти вчитися. Мені дуже хотілося на живопис йти, але оскільки це було Львівське училище прикладного мистецтва, то обрала текстиль.
Чому? Ткали з дитинства?
В моєму дитинстві, ткали всі - в кожній хаті. Собі робили полотно, сіяли коноплю (не знали, що її не можна вживати — бо ніхто її не вживав, використовували тільки для того, щоб прясти і ткати полотно). Всі ходили в домотканому полотні — до революції, до 17 року інакше і не було. І вишивали всі, і ткали рядна, і ткали килими. На Західній Україні то були килими з геометричним орнаментом, а в центральній Україні, на Полтавщині, на Київщині, на Вінниччині були килими уже з квітковим орнаментом. На Поділлі були букети, на Полтавщині — розкидані квіти. Так що усе це було, і було знайоме.
А після училища?
Я закінчила училище в 1956-му році і потрапила працювати у народні промисли, в артіль “Жіноча праця” у село Клембівка на Вінниччині — там була вишивка і килимарство: надзвичайно складні, дуже тонкі техніки. І взагалі, там живе надзвичайно талановитий і працьовитий народ. Я навіть часом сердита була на них: ну розігніться вже трошки! Зараз народні промисли, на жаль, занепали, все зруйнувалося, а тоді, коли я приїхала в Клембівку, у вишитих сорочках люди ходили на роботу!
А що дало старт саме творчій кар'єрі?
Київ оголосив конкурс на ескіз килима. Я думаю: чого б не попробувати? Це ж не виткати килим — це ескіз зробити. Зробила ескіз, подала — і зайняла якесь місце, і премію дали 2,5 тисячі. Уявляєте, коли в мене 510 рублів була зарплата! Це мені помогло і надихнуло. По цьому ескізу виткали килим і відправили на виставку до Києва, а з Києва — у Москву. Так що я вже через рік після закінчення училища, у 1957-му, стала учасником Всесоюзної художньої виставки.
Це щось змінило у житті, у роботі?
На роботу мене взяли начальником килимового цеху, а як подала той ескіз, мене одразу перевели на місце художника, і 4 роки я там працювала. Я дуже хотіла закінчити інститут, поїхала до Львова і поступила на вечірній відділ художнього інституту, але провчилася всього півтора року і покинула за сімейними обставинами. Вийшла заміж, і ми приїхали сюди в Херсон, і тут я 7 років працювала на ХБК і робила гобелени, вони в мене проходили на виставки, їх закуповувало міністерство...
Гоблени і зараз створюєте?
Вже ні, гобелени не роблю — дуже трудомісткий процес. До того ж зараз немає реалізації. Картину зробити набагато легше. Бо що ж таке гобелен — ту ж саму картину треба спочатку намалювати, а тоді ще й виткати...
Чи вплинуло те, що ви починали як художник з текстилю, на живописні твори?
Напевно. Напевно, на мене вплинув бойчукізм. Коли я працювала на фабриці “Жіноча праця”, нам влаштовували курси у Києві. Я 2 місяці була на курсах, а там і викладали оті бойчукісти: Сергій Колос та його дружина, Олександр Мизін. Це та справжня, ще дореволюційна інтелігенція, вони відрізнялися від совєцької інтелігенції, як небо і земля. І якщо в училищі нас, в основному, вчили правильно малювати (це теж треба), то на курсах нас учили композиції, вчили законів мистецтва. Бо ж у мистецтві є свої закони — такі ж, як у фізиці, хімії. Має бути композиція, має бути ритм ліній, має бути ритм плям, певний колорит. У сучасному мистецтві, у авангарді, я цього і не бачу: ляпнув — і все. Коли нещодавно переглянула книжку про бойчукистів, впізнала цих людей, які нас тоді вчили. Але вони ніколи не згадували Бойчука — бо то було під забороною. Вони просто несли його ідеї. Багато бойчукістів розстріляли, а ці якось врятувалися. До речі, багато хто тікав у Москву — і там їх не чіпали, а от у Києві саме переслідували.
А вам самій тоді не хотілося поїхати до Москви? Бо ж багато художників надавали перевагу столичній кар'єрі...
Мені навіть в голову таке не приходило...
А коли ж ви дізналися про Бойчука і бойчукізм?
У Москві дали медаль за гобелен, а у Києві розкритикували. Був такий мистецтвознавець Бутник-Сіверський, то він критикував з трибуни: “Мистецтво Бойчука — це мертве мистецтво”. Там дали медаль — а тут така критика. А я не знаю, що таке бойчукізм, хто такий Бойчук... Тоді я вперше і почула про нього і зацікавилася: хто ж це такий і яке я маю відношення до нього...
Хтось зараз лає радянські часи, хтось за ними ностальгує. А ви?
Багато було поганого при Радянському Союзі, але те, що пдітримувалася культура, мистецтво — то було добре. Треба було портрети вождів робити... Але велика художниця Яблонська жодного “підлизництва” за своє життя не зробила. Вона казала про це: “Робіть мистецтво”. Але ж деякі самі хотіли...
А вам доводилося отак прогинатися?
Ні, я на прогиналася. І нормально працювала.
Ви багато працювали і як художник, і як вчитель — яка саме робота була більше до душі?
В художньому фонді у Спілці художників — це було найцікавіше. Бо не було обмежень: роби те, що тобі на душу припало.
Тобто, творча свобода понад усе?
Художник працює для людей, щоб його бачили. Хочеться, щоб мої роботи несли радість людям. Я працюю для радості.
Що радує Вас?
Світ кругом нас прекрасний, і треба любити ближніх, і народ свій, і ту яблуню, і оте озеро, і оту річку. І коли все це вподобаєш, хочеться його і намалювати, і показати людям — дивіться, яке воно красиве. І треба берегти все це.
Якщо хтось, роздивившись виставку, пожалкує, що побачив замало (в експозиції представлено 9 гобеленів та невелика кількість живописних полотен), то він не поодинокий. Музейники теж хотіли показати більше, але, на жаль, - роботи Марії Несторівни знаходяться у різних містах України і за кордоном. Зібрали те, що зараз є в родині і в музейній колекції. Навіть трохи жалкують, що експозиція не дає повної уяви про творчий шлях Марії Несторівни, але раді, що нагадали про цю цю вагому для нас мисткиню. “Вона багато зробила для розвитку художнього текстилю на Херсонщині, - підсумовує заступник директора художнього музею Влада Дяченко. - Але Марія Несторівна не тільки добре знається на своєму ремеслі — вона духовна, змістовна (її твори філософські), дуже розумна, мудра і освічена в різних галузях жінка”.
${gallery:4d94b81e5d5fc5e6274dda4199a7d977}
Джерело – Вгору
