Ще на початку минулого століття український підприємець Євген Чикаленко звернувся до своїх колег із закликом любити Україну до глибини власної кишені, себто не жаліти грошей на підтримку українських проектів.
Сам Чикаленко витрачав більшу частину своїх коштів на українську справу, переконливо продемонструвавши, що таке правдива національна буржуазія і як вона ставиться до мови і культури рідної нації. Але то меценати і спонсори, для яких фінансування українського є чимось добровільним, факультативним, на відміну від Української держави, для якої це обов’язок і сенс її існування. Якщо Українська держава не буде опікуватися українським, то навіщо вона потрібна і чи є вона насправді українською?
Протягом останніх 25 років ми чули безліч розмов і дискусій про українізацію на всіх рівнях, незрідка дуже пристрасних, проте спостерігали обмаль реальних кроків, що й дало свої результати в тому числі трагічні (в Криму і на Донбасі). Ми ще раз побачили: якщо не давати грошей на українські школи, театри, телеканали, газети і журнали, на книжки, то потім доведеться знаходити значно більші (набагато більші!) кошти на українські гармати, танки і набої. Всі роки незалежності держава посідала позицію невтручання в розв’язання мовно-культурної проблеми. Так, вона дещо робила під тиском громадськості, однак вважала за краще тримати від неї дистанцію і представляти справу чимось в межах приватних захоплень ентузіастів і активістів. Чи варто дивуватися наявним доволі скромним здобуткам?
Добре про цю ситуацію сказав письменник Іван Малкович: «Правда така, що наша держава недостатньо дбає про українську мову. Все починається і закінчується велемовними пустопорожніми фразами. Нас, носіїв української, до сьогодні ще багато хто трактує, як дивакуватих аборигенів. Ми ще й досі, як соняшник до сонця, повертаємо голови на почуте українське слово. Донині не скасовано горезвісний «закон Ківалова», який ганьбить цілу націю».
Президент Росії Володимир Путін (ліворуч) і народний депутат України Сергій Ківалов (один зі співавторів «мовного закону Ківалова-Колесніченка»), нагороджений медаллю Пушкіна. Москва, Кремль, 22 лютого 2013 року
Між словом і ділом
Будь-які реформи, в тому числі й мовного стану країни, неодмінно вимагають певних видатків. Реформи без грошей на них завжди залишаються на рівні розмов і гасел. А от на цю обставину в Україні звертають надто мало уваги, здебільшого обминають це питання, мовляв, ми тут про високе і величне, а ви про низьке і нешляхетне.
А між тим реальне ставлення держави до тих чи тих проблем об’єктивно визначається тим, скільки грошей вона готова на їхнє розв’язання витратити.
Нині у Верховній Раді України з’явилося декілька мовних законопроектів. Там є деякі юридичні новинки, спроби нарешті запровадити санкції за порушення мовного законодавства. Санкції потрібні, але як логічне завершення позитивної програми. Будь-який бізнесмен знає: для того, щоб щось отримати, треба спочатку щось вкласти. Це азбучна істина. А вже створивши всі умови всім охочим опанувати українську мову, можна запроваджувати «мовних інспекторів», як пропонує один із законопроектів. До речі, в Узбекистані за президента Іслама Карімова по всій країні було створено мережу безплатних курсів для всіх, хто хотів опанувати узбецьку мову. Наскільки мені відомо, за 25 років незалежності такої мережі курсів української мови в Україні не виникло…
Акція на підтримку української мови у Києві, 5 вересня 2012 року
Цікаво провести своєрідний аудит: що і як вкладали в українську мову і культуру з 1991 до 2016 року? На українське в Україні чомусь завжди немає грошей… Багато на що є, а на це немає. Скільки вже загинуло чудових україномовних проектів через банальну причину – брак фінансування.
Згадаймо журнал «Сучасність», без перебільшення глобального значення видання, що поєднувало інтелектуальні сили України з інтелектуальними можливостями української діаспори. На жаль, його більше немає…
А скільки зникло інших цікавих періодичних українських видань, книжкових серій, телепередач і радіопрограм…
Нині, на додачу до всього, Міністерство культури зняло з себе фінансову відповідальність за українську культурологічну пресу. Вчасно – якраз під час «гібридної війни» проти носіїв імперської та малоросійської культури!
Отже, дивіться як держава фінансує і робить висновки про її реальне ставлення до всього українського. Як це виправити законами? І де гарантія, що до цих законів будуть в українському суспільстві ставитися з більшою повагою, ніж до решти інших? Складається враження, що для держави українська мова і культура є не основою її буття (як мало б бути), а чимось маргінальним, необов’язковим, якимось зайвим тягарем.
Надія ще залишається…
Нічого не дадуть жодні закони з «мовними інспекторами», якщо політична верхівка держави не буде давати нації зразків шанобливого ставлення до української мови, а через неї – до культури. На що тут можна сподіватися, якщо главою уряду України може стати який-небудь Азаров із його «азіровською мовою», коли можна зробити блискучу кар’єру, не будучи здатним скласти до купи кілька українських речень, коли у Верховній Раді є цілий політичний блок, що спеціалізується на публічно-демонстративному ігноруванні державної мови України? Важко абстрагуватися від того факту, що в Україні мова є і ще довго залишатиметься гострим політичним питанням…
Дуже багато залежатиме в подальшій долі української мови і культури від позиції українського бізнесу, якщо такий в Україні таки ж є. Якщо в ньому є чи буде якийсь патріотичний сегмент, здатний діяти за прикладом Євгена Чикаленка, але за умови, що такий бізнес не буде утискатися кланово-олігархічною корумпованою державою. В цій сфері буде необхідно переглянути стратегію і тактику оподаткування з врахуванням досвіду інших держав (наприклад, Франції, де національний кінематограф утримується на податки, зібрані з прокату іноземних кінофільмів), передбачити пільги і привілеї для спонсорів і меценатів українського…
Віче проти русифікації України з нагоди Дня української писемності та мови. Київ, 9 листопада 2016 року
Держава і бізнес – дві складові фінансування української мови і культури в Україні. Однак і будь-яка іноземна культурна і медійна продукція мають оподатковуватися в інтересах розвитку і захисту відповідних сфер буття і духовності українського суспільства. Без цього знову гасла і заяви про українізацію буятимуть замість реального процесу, не приносячи користі нації, а лише даючи поживу антиукраїнським пропагандистам. Справжня українізація України – феномен доволі дорогий, витратний, проте, як показує життя, необхідний і безальтернативний. Хоча, звісно, альтернатива є – це крах Української держави і зникнення української нації. Проте, борони Боже від такої альтернативи!
Джерело – Вгору