Моя бабуся була викладачем російської мови та літератури, відмінником народної освіти УРСР. Дідусь – партійним працівником, якого відправили на степовий південь України з Донецька піднімати колгоспи.
Я росла у сім’ї з глибоким радянським минулим. Полиці домашніх бібліотек були забиті марксистсько-ленінськими вченнями. Пізнаючи радянську ідеологію з книг і розповідей рідних, але чітко усвідомлюючи себе громадянином незалежної держави, я зрозуміла одне: комунізм лишається у головах українців. Тож «декомунізація» для мене – це насамперед викорінення хибних ідей на кшталт «держава мені винна», «я хочу все отримати безкоштовно» і «від кожного за можливостями, кожному за потребами» зі свідомості українців. Але змінам внутрішнім, певна, мають передувати зміни візуальні.
Та весь процес обіцяної і такої необхідної декомунізації може перетворитися на фарс. У столиці знищують мозаїки та пам’ятники, створені за часів СРСР, але деякі з яких, на думку частини людей, не несуть у собі комуністичної пропаганди. А вулиці, бувало, намагалися перейменувати у тих же комуністів, але менш відомих широкому загалу. Наприклад, бульвар Івана Лепсе, радянського комуніста, очільника всесоюзної профспілки металістів, спершу дехто пропонував перейменувати на бульвар Валентина Згурського – останнього радянського мера Києва. Тож процес декомунізації змінює обличчя міст: посуває старих ідолів і створює новий простір для життя. Як здійснити декомунізацію в Україні, зберігши історію і не втративши дух міст?
Вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. Київ (архівне фото)
На щастя, і Київ, і решта українських міст – не першопрохідці на шляху декомунізації. Майже всі пострадянські країни, окрім хіба що Білорусі, уже досягли успіхів у цій справі і розпрощалися із «вождями» і «червоними арміями» на своїх вулицях.
Прощання в Україні з ними може стати болючим. Адже частина українців ностальгують за радянщиною. 44% українців проти перейменування топонімів взагалі. 34% співгромадян підтримують перейменування тільки топонімів, названих на честь комуністів, які вчинили злочини проти українців і це документально доведено, йдеться у дослідженні групи «Рейтинг». А кожен четвертий українець позитивно ставиться до Леніна і Сталіна.
Результати дослідження Соціологічної групи «Рейтинг», проведеного у листопаді 2016 року
Супротивники перейменувань вулиць чи знесення пам’ятників часто апелюють до того, що у нинішньому вигляді вони нікому не заважають. Або ж пропонують не змінювати назву топоніма, бо зараз, мовляв, молодь і так не знає, хто такий Ленін – так яка ж різниця, чи буде його іменем названа площа чи проспект? Та саме з таких «дрібниць», що супроводжують з дитинства людину, формується, окрім іншого, і її світогляд.
У невеликих населених пунктах ці зміни можуть пройти легше – там і комунікації легші, і можливості знайти спільні історичні точки дотику більші. А як бути з мегаполісами? Наприклад, перейменування Московського проспекту на проспект Степана Бандери у Києві викликало жваві дискусії уже після гучного рішення Київради. Тут самі кияни розділилися на «підтримую», «не підтримую», «підтримую, але не на часі». А що вже казати про російські ЗМІ? У липні стрічки тамтешніх новинних агентств рясніли заголовками про те, що «Бандері присвятили проспект і ковбасу».
Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович вважає: оскільки Бандера був демонізований російською пропагандою, тому й перейменування на честь Бандери зараз – це частина свідомого політичного тролінгу сусідньої Росії. А увіковічення своїх «незручних» героїв звичне для інших країн. Головне – розуміти, чому ми хочемо присвячувати вулицю людині, а не що подумають про це наші сусіди.
Гавел проти Згурського
Та всі зміни мають обговорюватись, пояснюватись і узгоджуватись. Наприклад, на тих же громадських слуханнях при місцевих радах.
Показовою була ситуація з перейменуванням бульвару Івана Лепсе. Тоді основна боротьба імен проходила між Вацлавом Гавелом, першим президентом незалежної Чехії, кандидатуру якого запропонували громадські активісти, та Валентином Згурським, останнім радянським мером Києва, вулицю якому хотіла присвятити Київрада. Врешті-решт громада виборола своє право на вулицю. На це пішов рік голосувань, петицій, громадських слухань і презентацій, чому ім’я Гавела – достойне для бульвару в Києві.
Та поки одні ігнорують декомунізацію, інші біжать наввипередки, аби прибрати частину радянської спадщини. У Києві, наприклад, прогриміла історія зі «знищенням» барельєфу на фасаді Українського дому на Європейській площі. У списку об’єктів, що потребують декомунізації, його не було. Втім, впізнавані обриси на стінах будівлі таки демонтували за ініціативою директора комплексу. Громадськість поляризувалася: хто охоче підтримував знесення, хто називав це вандалізмом.
То ж чи був сенс чіпати те, що за визначенням Українського інституту національної пам’яті, не несло комуністичної пропаганди, але було створене за радянських часів? Результати опитування, проведеного Музеєм історії Києва, показали, що більшість респондентів вважають, наприклад, мозаїки на столичних будівлях витворами мистецтва. Серед понад 200 опитаних три чверті киян вважають мозаїки творами мистецтва. А понад половина – 57,1% – з тих, хто взяв участь в опитуванні, не підтримує зняття символіки комуністичної влади з мозаїк.
Мозаїка на фасаді Інституту ядерних досліджень НАН України у Києві
Не знищити, а посунути
«Консервація» історії – це один зі способів її запам’ятати. І тут нам також варто подивитися на сусідів. Ймовірний вихід із ситуації – так званий «музей декомунізації».
Музеї радянської окупації в Європі, наприклад, пояснюють нюанси подій минулого століття – такі експозиції є в низці пострадянських столиць і в містах, що першими почали протистояти комунізму. Крім того, якщо пам’ятник має мистецьку цінність, але все ж таки є радянською пропагандою чи увіковічнює комуністичного лідера, він може перебувати в музеї – як сторінка історії, а не як частина громадського простору. Перенести до майбутнього «радянського» музею у Києві планують, наприклад, пам’ятник радянському військовому командиру Миколі Щорсу, що стоїть на бульварі Шевченка.
Європейський центр «Солідарності» розташований на території судоверфі у Гданську, Польща, де у 1980 році зародився суспільно-політичний антикомуністичний рух «Солідарність»
Звісно, легких рішень не буває. Особливо не буває рішень однозначних. І виконання законів про декомунізацію це наочно демонструє. Дійсно, коли йдеться про демократію, коли суспільство вимагає гласності й відкритості влади, то рубати рішення без обговорень здається радянською методикою. Готової відповіді на запитання, як має розвиватися декомунізоване місто, напевно, немає. Та істина посередині, серед десятків редакцій законів і сотень громадських слухань у місцевих радах українських міст.
Джерело – Вгору
