«Шандор Мараї, видатний угорський романіст минулого сторіччя, у захопливій книзі спогадів про перші повоєнні роки наводить чиєсь дотепне міркування, що зміну соціального устрою можна прирівняти до вельми складної медичної операції зі зміни статі. Наслідком такої операції чоловік має перетворитися на жінку, а жінка на чоловіка. Проте найчастіше з усього цього виходить гермафродит», – пише український письменник та поет Юрій Андрухович у колонці для Zbruc.eu.
Ознак такого гермафродитизму в сучасній Україні більше ніж достатньо. Ось хоча б деякі з них.
З одного боку в країні начебто й існує свобода преси та ширше – свобода критики, але з другого – тотальна корумпованість судів та органів правопорядку, що означає фактичну неможливість для звичайного громадянина захистити свої інтереси правовим шляхом. З одного боку маємо досить жваве зростання приватної ініціативи через так званий «малий і середній бізнес», але з другого – повсюдну присутність в економіці олігархічних угруповань, які й диктують правила, тобто в разі потреби легко цей «малий і середній бізнес» руйнують і знищують. З одного боку – відчутне зростання ролі і впливу недержавних громадянських, зокрема і правозахисних організацій, з другого – таємне застосування силовими структурами замовних убивств, тортур чи принаймні телефонного прослуховування (...).
На кожне «з одного боку» в нас обов’язково знайдеться принаймні одне «з другого». Сказати, що ця країна сповнена суперечностей і протистоянь – це не сказати нічого. Насправді вона не те що сповнена ними – вона просто-таки сплетена з них. Аж доводиться констатувати, що ними вона і є, тобто що в них її суть. Це такий взаємосуперечливий організм і він – де мені знайти точніше порівняння? – немов живе унаочнення тієї гермафродитичної версії соціальних змін, що про неї 60 років тому з такою гіркою дотепністю написав Шандор Мараї.Тут, після слова «Мараї», годилося б закрити лапки. Усе, що ви прочитали досі, є розлогою автоцитатою, а цифру 60 в останньому реченні от-от пора буде виправляти на 70. Тобто все, що ви прочитали досі, я відшукав у своїх записах з року 2007-го. Нічого з того я тоді з якихось причин не опублікував. Але виразно пам'ятаю, що саме тоді, заглибившись у мемуаристику «угорського Набокова» (в її переклад польською, коли точніше), я думав про цілком очевидну застосовність отого «гермафродитичного методу» до наших тодішніх післяпомаранчевих реалій.
Десять років по тому реалії в нас уже начебто зовсім не післяпомаранчеві, а країною встигло струсонути стільки трагедій, що вона, здавалося б, не могла не змінитися просто-таки категорично. Проте, перечитуючи всі згадані «з одного боку» та «з другого», я ніяк не позбудуся враження їхньої абсолютної актуальності (…).
Країні потрібна допомога. Вона, країна, того варта. Тільки от без поданої руки їй себе не витягнути. Про це можна було здогадуватися й десять років тому, коли з європейського боку лунало ввічливе «не зараз» (….).
От і така дрібниця, як європейський безвіз, могла б зіграти без перебільшення рятівну роль. Це ж тільки на перший погляд суто бюрократичний чи то пак технічний момент. Насправді в ньому неймовірний потенціал справжнього цивілізаційного прориву, завдяки якому можна було б урешті констатувати й таку собі історичної ваги дрібницю, як остаточне завершення СРСР.
Але з Брюсселя знову повідомляють про якесь чергове «перенесення розгляду» в типовому для сучасної гермафродитичної ЄУ капітулянтському стилі. Й це означає, що ми виходимо на чергове коло тієї самої спіралі. А європейським достойникам слід готуватися до чергового «періоду складних і виснажливих стосунків» з черговим проросійським керівництвом нашої країни.
Джерело – Вгору
