Один день, дві революції. Андрухович – про Майдани і різницю між ними

Про третю річницю Євромайдану й цього разу згадувалося, звісно, багато. На жаль, не завжди доречно або, краще сказати, не завжди не всує. Робиться дедалі тривожніше за всі подальші річниці – п’яту, десяту. Що казатимуть про Революцію Гідності року, скажімо, 2025-го? На дванадцяту її річницю? – питає український письменник та поет Юрій Андрухович у колонці для Zbruc.eu

Про дванадцяту річницю Помаранчевої революції, наскільки я зауважив, і цього разу майже нічого не згадувалося. Хоч початком її варто вважати те саме 21 листопада – день другого туру президентських виборів 2004 року. Так, на Майдані Незалежності протестувальники почали масово збиратися вночі і вранці, себто вже 22-го. І все ж саме 21-го пізно ввечері пролунав заклик тодішніх помаранчевих лідерів виходити й захищати свій вибір. Цей момент можна поставити в аналогію до фейсбучного заклику про фактично те саме рівно дев’ятьма роками пізніше. 

Взагалі це дуже цікавий збіг – обидва Майдани розпочалися того самого дня. Містик побачив би в цьому недремну пильність Архистратига Михаїла, протектора Києва – невипадково 21 листопада то його день. Політичний технолог котрогось із таборів відчитав би повторне використання напрацьованого сценарію із залученням сезонно-кліматичного чинника. Російський пропагандист – очевидну циклічність підступів Держдепу, спрямованих на розпалювання «цветных революций».   

Особисто мені в повторюваності саме цієї дати вгадується певний символічний натяк. Чий? Віджартуюся по-геґельянському: не виключено, що навіть і Світового Духа в царстві історії. Нам натякають, наприклад, на те, що ми маємо уважніше ставитися до тяглості. Глибше розуміти, що з нами відбувається. Усвідомлювати, що Помаранчева й Гідності – це єдиний процес. Або принаймні два епізоди однієї й тієї ж революції. Яка насправді, швидше за все, триватиме й далі, бо хто сказав, що епізодів у ній лише два? 

Але поки що про них.

Обидва епізоди починаються з типового для радянсько-пострадянської політичної культури відвертого приниження суспільства владою. 2004-го – масових фальсифікацій при підрахуйстві голосів на президентських виборах. 2013-го – раптової відмови «йти в Європу» саме тоді, коли в суспільстві запанував рідкісний консенсус щодо привабливості такого курсу. В обох епізодах маємо відчуття жахливої образи громадян за це приниження. (У цьому сенсі в Помаранчевій теж ішлося про гідність, аякже). Ініціаторами та виконавцями приниження в обох епізодах є, до речі, ті самі дійові особи з Віктором Януковичем на передньому плані. У першому епізоді Путін за його спиною лише вгадується відсотків на сімдесят п’ять. У другому – увиразнюється на всі сто. Це також своєрідна тяглість. Із неї видно, як поступально й наступально діяла Росія і як далеко просунувся її контроль над нашою країною протягом 2005 – 13 років.

Відмінності між епізодами окреслюються 30 листопада 2013 року, коли активним чинником стає кров. Відтоді аберації пам’яті, колективної та індивідуальної, підсвідомої та свідомої, спричиняють розверзання такої собі уявної прірви, що начебто розділяє першу та другу революції.

Перша була танцювально-пісенна, карнавальна, оксамитно-м’яка, лагідна й, мов куля, надувна (дута). Друга – сувора, кривава, тяжка, виснажлива, не на життя, а на смерть. Перша тривала два чи три тижні, не довше. Друга – довгі три місяці, 93 дні. Перша цвіла у святкових ілюмінаціях. Друга згорала у вогні й чорніла. Перша була мейнстрімна. Друга екстрімна (стрьомна). Першу виграли правники у Верховному Суді. Другу – бойовики на Грушевського та Інститутській. Від правників до бойовиків – ось яка тут промовиста історична парабола.

Але як усе це насправді спрощено! І головне – так, наче у першій та другій участь брали якісь цілком інші, з різних планет, істоти. І ніби рушійною силою другої не стали ті, що підлітками виходили з батьками на мирну першу.

Насправді ж перша була багато в чому радикальнішою. Не у стрілянині, звісно, не в жертвах, боронь Боже, і не в героїці. А в чому ж тоді?

Мені здається, в оптимізмі. Я не можу забути, як з того першого Майдану ми вночі забігали на чай до редакції «Критики» і які імпровізовані форуми там виникали. І як самі що не є довершені (нині сказали б – кончені) ліберали (нині сказали б – ліберасти) без тіні сумнівів і без жодного екстремізму абсолютно спокійно погоджувалися в тому, що «Бастилія в кожному разі мусить бути зруйнована, до останньої цеглини».

Це не була метафора. Під Бастилією малася на увазі цілком конкретна будівля на вулиці Банковій, 11. І від неї справді не мало лишитися навіть каменя. Настільки жахлива в неї, даруйте на слові, генетика. Настільки безнадійна гнітюча аура.

Але вона не тільки досі не зруйнована – вже й самої теми її зруйнування давно не існує.

А ви дивуєтесь та обурюєтеся.