Я знаю, що таке "європейська ідея". Вона дана мені в ідеях, образах і відчуттях.
Я можу розкласти її по пунктах і підпунктах за цінностями, можу зобразити її у вигляді генеалогічного дерева, можу навести історичні віхи її розвитку – від Древньої Греції до сьогодення (ось перша демократія, ось Римське право, ось Велика Хартія вольностей, ось Маґдебурзьке право, ось протестантська етика і дух капіталізму, ось ідея прогресу...).
Можу подати її у вигляді графіків, таблиць і діаграм, можу проілюструвати її за пам’ятками архітектури та біографіями видатних людей.
"Європейська ідея" не є монолітом. Вона має мейнстрім, цілу низку відгалужень і прихованих течій. Але це аж ніяк не фікція.
За словосполученням "європейська ідея" стоїть досвід століть, поразки й перемоги, історії здобутків і втрат...
Я уявляю "європейську ідею" як айсберг. На вершечку – демократія, законність, права людини, свобода, рівність можливостей, моделі людського співіснування – від право-консервативної через ліберальну до соціал-демократичної.
 |
| Євромайдан. Фото: Uncleroo/Depositphotos |
Нижче – культура і традиція, у підґрунті яких вічна боротьба та єдність консервативних і прогресивних тенденцій, класицизму і модернізму, шаблону та його подолання й постійної реінтерпретації.
Зрештою, "європейська ідея" – це завжди пошук рівноваги між реальністю та фантазією.
"Європейська ідея" – це щоденна практика і процес. З усіма своїм плюсами й мінусами, перевагами й суперечностями. Зі своїми кризами, врешті-решт.
Тому сьогоднішня криза "європейської ідеї" – річ природна. Це ще один прояв "кінця часів", ще одна "безвихідь", ще одна "смерть Бога".
Італійський письменник-сюрреаліст Альберто Савініо окреслив Європу як "могилу Господа Бога". Мовляв, скільки разів Господь прагне завоювати Європу, вирушивши з Азії – своєї природної домівки, стільки разів Він тут і помирає.
Мені, людині радше раціональної конституції, іноді бракує в сучасній українській і європейській реальності прагматичних пояснень усього, що з нами відбувається останніми роками. Тому я й чіпляюся за сюрреалістичну метафору "могили Господа Бога", уявляючи, що Він іде нині через Україну в черговий раз помирати.
Авжеж, сьогоднішні метаморфози, хоч і не настільки драматичні, як падіння Римської імперії, Велике переселення народів чи Друга світова війна, – це гостре зіткнення протилежних стихій, ще один конфлікт між умовними "греками" і "персами", свободою і тиранією.
Авжеж, у цю захопливу історію ми потрапили не вперше. Ми тут завжди були – непевні, неокреслені, анонімні, приховані, забуті, затерті. Але чи не вперше ми обрали Європу як власну ідею, як дорожню карту нашого виживання. Чи то свідомо, чи то від повного безсилля далі тягнути ту саму історичну лямку, чи то просто з відчаю через вічне перебування між двох світів – уже неважливо.
 |
| 22 лютого 2014 року, Краків. Демонстрація проти свавілля на Майдані в Києві. Фото: dimaberkut/Depositphotos |
Це відбулося само собою.
Ми обрали Європу без її особливого бажання, а навіть і всупереч її зарозумілості, байдужості й пасивності, які йменуються терміном "євроскептицизм".
Ми обрали Європу такими, якими ми були, якими нас сформувало – недосконалими, корумпованими, недорозвиненими, немодернізованими, прогнилими і кумедними.
Ми обрали Європу заради власного виживання.
Ми обрали Європу, втрачаючи щодня на війні своїх найкращих людей.
Ми обрали Європу, втративши частину своєї території.
Ми обрали Європу, тому що тільки вона дарує суб’єктність.
Ми обрали Європу, тому що тільки вона визначає правила і моделі життя.
Ми обрали Європу, тому що для нас не існує жодного "третього шляху".
Ми обрали Європу, тому що за останні два десятиліття втомилися жити під цим вічно дірявим мостом "між Сходом і Заходом", у стані вічного транзиту й коридору.
Ми обрали Європу, тому що нам стало соромно дивитися в очі власним дітям.
 |
| Фото: mike_kiev/Depositphotos |
Зрештою, ми її обрали тому, що під нашаруванням візантійщини, малоросійщини і совєтчини вона в нас жила – якимось невидимим і невідомим науці геном свободи й непокори.
Хоч як там, але сучасна Україна, що протистоїть путінській Росії, це не лише Україна as it is. Це й вічні історичні суперечності, які формують її строкате тло. Це і Київська Русь, і Новгородська республіка, і Галицько-Волинське князівство, і Велике Князівство Литовське, і Річ Посполита, і Австро-Угорська імперія, і Запорозька Січ, і Шведське королівство...
Всі ці суперечності нікуди не зникли. Вони інтеґрувалися в українську ідею невидимими сутностями, сформувавши її різноголосий хор. Ми бачили все це на останньому Майдані. Вічова демократія і козацька вольниця, індивідуалізм і солідарна дія – це не тільки те, що відрізняє нас від них.
Це те, що ми за два останні десятиліття "згадали", ми усвідомили, звідки ми насправді походимо. А ще – зрозуміли, ким ми більше не хочемо бути.
І так, нам знадобилося для цього 25 років.
Сьогоднішня Україна – не лише "українська Україна", а й сума її історичного та культурного досвіду. Чи протистоїть вона монолітній сутності? Ні, адже з протилежного боку і Золота Орда, і Візантія, і Московське царство, і Російська імперія, і СРСР. Вони також усі втілені в сучасній Росії, яка не є лише собою.
І нас, і їх формувало ХХ століття з його модами, тенденціями, травмами, комплексами, "ізмами", які у свій спосіб працювали в режимі привласнення-відторгнення, довівши нас до сьогоднішнього дня, до цього конфлікту суперечливих, різних стихій. Створених по-різному, для різного, завдяки різному і всупереч різному.
 |
| Майдан, січень 2014 року. Фото: ASphoto777/Depositphotos |
Україна доклалася до створення Росії та російської ідеї. Зближення цих двох стихій передбачало наше розчинення в російському, нівелювання історичної пам’яті, стирання власної ідентичності. Повільне вмирання українського було водночас вмиранням усіх інших історичних складових, усієї цієї "психологічної Європи", розлитої в нас у різних пропорціях, мірах і дозах.
Тому сьогоднішнє українське відродження – це диво. України не мало би бути, вона існує всупереч усім мислимим законам. Після пережитого нами лише доживають і аж ніяк не живуть.
Ми живемо перед загадкою майбутнього. Нам пощастило і саме на нас покладено велику відповідальність – вціліти, змінитись, перейти з режиму "існування" в режим "життя".
І так, після нас, властиво кажучи, вже ніколи не буде так, як було колись. Усе буде по-іншому. І це зробимо для себе тільки ми самі. Тому Господь Бог – ох, знову цей чудернацький Савініо – йде через нас, по наших головах, по наших тілах, по наших душах. Я не люблю такі метафори. Але нічого з собою не можу зробити.
Андрій Бондар, поет, публіцист
Джерело – Вгору
