В одному з херсонських храмів вони зустрічаються на службі щонеділі. Приходять зі Східного та Кіндійки Дніпровського району Херсона, які розташовані зараз у "червоній зоні". Їх оселі зруйновані через обстріли РФ, відсутні електрика, газ, вода, транспортне сполучення.
Серед парафіян храму Різдва Пресвятої Богородиці, є ті, хто продовжують лишатись у своїх домівках, є і ті, хто виїхав у більш безпечні райони. На богослужіння вони збираються зараз в іншому місці, бо приміщення церкви неодноразово обстрілювали війська РФ.
"Живемо у постійному страху"
Щонеділі подружжя Корістових відвідує церковну службу. До храму йдуть пішки зі Східного.
"Ми ходимо, щоб якось зняти стрес. Люди. Молитва. Молитва допомагає. Я не знаю, як це передати. Але, як підеш у церкву і помолишся, воно якось спокійніше в душі стає", — розповідає Тетяна Корістова.
Тетяна та Віктор у шлюбі 56 років. Попри цілодобові обстріли російських військ, відсутність електрики та води, подружжя продовжує жити у своєму будинку, який побудували разом.
"Ми живемо в постійному страху. Вже думаєш: ну, вдома як буде — так і буде. Все дуже по-різному буває, але часто літають дрони. Як тільки чуємо їх у небі — одразу ховаємось — під дерево, в хату, під навіс або просто біжимо кудись, аби сховатися", — говорить Тетяна.
Жінка розповіла, що їх будинок пошкоджений російськими обстрілами. Подружжя тримає курей, мають собак та котів. Доглядають за тваринами сусідів, які виїхали до більш безпечних місць.
"Є трохи курей — вони як були, так і залишилися. Ще і яйця несуть, тож трохи допомагають нам виживати. Два коти, дві собаки й кури — оце все наше господарство", — говорить Тетяна.
"Йдеш — а навколо свистить"
У Східному проживає й Тамара Гарбулинська . Жінка також щонеділі відвідує богослужіння. 30 липня 2025 у її оселю влучив російський снаряд.
"Снаряд упав прямо перед моєю хатою. Все розбив, повибивав. Уже два місяці безперервно щось лагоджу. На горищі постелила тент — коли йде дощ, вода тече туди. Потім збираю її й зливаю", — розповідає Тамара.
До середмістя жінка добирається пішки.
"Я приходжу, купую щось на ринку — і назад додому. Це п'ять кілометрів туди й п'ять назад. Йдеш — а навколо свистить: там, там і там. А коли дрони — то ще й чуєш їх. Ідеш, а вухо тільки й слухає небо. Артилерія як б’є — двічі потрапляла під обстріл. Тільки перебігаю. Кажу, тільки Бог рятує", — каже Тамара.
"Таке враження, ніби ми ніколи не існували"
Любов Найдишак — з Кіндійки. Зараз жінка переїхала до іншого району, бо щодня треба добиратись на роботу. Чоловік Володимир лишився. Живе у сусідській хаті, власна — знищена атаками військ РФ.
"У нас там усе зруйноване — жити неможливо. Ні газу, нічого взагалі нема. Все лежить. Зустрічаємось, жартуємо: "Ти до мене в гості, чи я до тебе?" Тепер у нас так — по гостях ходимо", — каже Любов.
Микола Кирпа називає себе корінним жителем Кіндійки. Чоловік каже, що світло зникло ще навесні 2024 року:
"Звикли вже без нього, можна жити. Ліхтарики, сонячні зарядки — якось справляємось. 8 серпня 2024-го зник газ — били по газових мережах. Спочатку ремонтували, а потім так розбили, що вже нічого не можна зробити. Почали користуватись балонами — теж можна було якось жити".
У липні майно Миколи було знищене внаслідок обстрілів російських військових.
"Все вигоріло — повністю. Нічого не залишилось. Я навіть ще не був на згарищі, але дуже хочеться — хоча б побачити, що лишилось. Все згоріло: ікони, фотографії, альбоми… Таке враження, ніби нас і не було, ніби ми ніколи не існували", — каже чоловік.
"Найбільше хочеться — просто повернутись додому"
Парафіяни церкви Різдва Пресвятої Богородиці збиратись у своєму храмі не можуть. Будівлю пошкодили російські війська і з 2024 року вона не функціонує. Проте богослужіння тривають, їх проводять в іншому місці, говорить настоятель Валентин Гороховський.
"І попри все — ми збираємось. Щонеділі приходить багато людей, хоча нас залишилось зовсім мало. Багато хто виїхав — до рідних, знайомих, по інших містах і країнах. Частина ще мешкає тут — невелика, але дуже стійка. Я, як священник, тільки й можу — благословляю їх, обіймаю при зустрічі й благословляю навздогін", — каже священник.
"Це наша громада. Коли приходиш сюди, трохи поспілкуєшся з людьми — і стає легше. Дізнаєшся новини: хто де, що як. І справді — набагато легше на душі. Все можна було б пережити. Але найбільше хочеться — просто повернутись додому", — говорить Микола Кирпа.
Джерело – Суспільне
