Херсонець Михайло Олійник – багатогранна особистість: поет, спортсмен, тренер та захисник України. Під час окупації він став голосом спротиву для багатьох херсонців. І саме про нього та його творчу діяльність ми розповімо у нашому матеріалі.
Михайло Олійник родом із села Гаврилівка на Херсонщині, він почав писати вірші ще в шкільні роки, у четвертому класі. З часом поезія стала невіддільною частиною його життя: до 2022 року він активно проводив творчі вечори «Кава з Михайлом Олійником», де об’єднував десятки поціновувачів слова.
Та справжній голос Михайла Олійника Херсонщина почула під час окупації. Тоді його вірші стали символом спротиву – щирим, емоційним, пронизаним болем, любов’ю до рідного краю та вірою в перемогу. Його поезії підтримували людей в окупації, звучали в серцях херсонців і навіть ставали піснями. Зокрема, добре знана композиція «Я проїду Антонівський міст» була написана саме на його слова.
Сьогодні у доробку письменника – понад 500 поезій про Херсон і його жителів. Наразі Михайло Олійник готує до друку чергову збірку – «З Херсоном у серці», яка, за словами автора, стане продовженням серії поетичних збірок про окупацію, звільнення і перемогу. А ще поет зберігає бойківську говірку у віршах, адже його родина походить із бойків-переселенців.
Уже понад рік Михайло Олійник зі зброєю в руках боронить рідний південь. На фронті він продовжує писати вірші, працює над книгою та мріє повернутися до тренерської діяльності після перемоги. Адже він професійний спортсмен, чемпіон світу з гирьового спорту, а також чемпіон Європи й України, восьмиразовий рекордсмен Книги рекордів України.
Інтерв’ю «Гривні» Михайло Олійник давав просто з окопу, в онлайновому режимі.
– Скільки збірок у доробку? І про що вони?
Наразі у видавництві, на стадії підготовки до друку, перебуваютьзбірки «З Херсоном у серці» та «Дорога додому».З ними буде 10 повноцінних збірок. Ці книги видано починаючи з 2020 року. Я друкувався і у студентські роки та у співавторстві з іншими поетами, але ті збірки я не рахую.
Фрагмент вірша Михайла Олійника
Теми, що порушуються, – любов до Батьківщини, до мого рідного села. Зокрема, збірка «Дорога додому» нараховує 124 поезії, що стосуються мого рідного села Гаврилівка.
От п’ята збірка має вийти про Херсон – «З Херсоном у серці». Взагалі планував зробити трилогію: про окупацію, звільнення та згодом перемогу. Але так не сталось. Скажу більше, зараз я вже почав формувати шосту книгу віршів про наше місто – «Молитва за Херсон». Можливо колись видам усі ці збірки однією книгою.
Ще одна є збірка поезій – «Залізна лірика». Оскільки я сам спортсмен, то там є як вірші, так і оповідання про тренування, змагання, спортивну мотивацію.
Також є невиданий мною проєкт – «Подорож краплинки». Це я написав для племінниці твір про колообіг води в природі, стани води. Донька знайомих намалювала ілюстрації. Ми з видавництвом навіть змакетували книгу, це було до війни. Ми хотіли її видати, це мала бути книга для дітей. Але розпочалося повномасштабне вторгнення і поламало всі наші плани. Я думаю, що можливо все-таки цьогоріч її видам.
– Що надихає на написання віршів? І на які теми пишете?
Теми приходять самі, часто надихаюся дописами інших людей. Пишу про життєві ситуації, мотивацію, про спогади, про дитинство, юність, кохання.
Я вважаю, що поет має такі вірші писати, аби це торкалося душі. Аби цей вірш і через 100 років був актуальним і відгукувався людям. Тому пишу про вічне: кохання, дружбу, взаємовідносини.
Зараз, до речі, окрім віршів також працюю над романом про перші три дні боїв перед Херсоном. Цей проєкт вже реалізовую довго, майже два роки. Дуже багато часу зайняли дослідження, збір інформації, спілкування з героями цієї розповіді. Думаю, що херсонцям буде цікава ця книга. Це такий своєрідний дебют в прозі.
– Чому Ви вирішили не використовувати розділові знаки у своїх віршах?
Дійсно, багато хто говорить: «Ви що не може поставити кому?». Багатьох це дивує.
Я ж прагну дати можливість читачам самим поставити паузи там, де вони хочуть, там, де вони це відчувають.
– Ви пишете вірші на бойківській говірці. Розкажіть про це? Звідки виникла ця ідея?
Це мова моїх пращурів. Мій дідусь та бабуся у 1951 були виселені з теренів західної частини України на Херсонщину. Загалом 32 тисячі етнічних бойків були вимушені покинути свої землі, які згодом відійшли Польщі.
Тому я з народження вважаю себе бойком. Завдяки розповідям дідуся та бабусі, я з самого дитинства знаходився в цьому середовищі. Дуже добре знаю звичаї, традиції та цю говірку. У нас половина села – етнічні бойки.
У цій книзі понад 100 поезій, написаних мною протягом 7 років. Я потрохи писав, викладав у фейсбук. І на мій подив, мої поезії на бойківській говірці на той час користувалися більшим попитом, мали більше відгуків та поширень, ніж вірші українською.
Тому я видав збірку на бойківській говірці «Смільник у моєму серці». Це унікальне видання, можливо ще не розкрите для багатьох бойків України та закордоння. Але люди ще, я думаю, оцінять її. Це сучасні вірші, написані на цій говірці, звісно під впливом південного діалекту.
Ця книга є за кордоном, зокрема в Америці та Польщі.
Також почав писати прозу, маленькі гумористичні оповідання із історії свого дитинства.
– Ваші вірші стали піснями, розкажіть про це.
Я бачу своє покликання у тому, аби творити, писати вірші. Я можу за день написати 5-8 віршів, а можу – один. Можу два-три тижні взагалі нічого не писати.
Свої твори співакам я не пропоную, вже якщо хтось виходить на мене, то я там трошки перероблюю вірші під них. Але взагалі всі говорять, що мої вірші як пісні, дуже добре співаються.
Ще до повномасштабного вторгнення вийшла пісня «Острів Джа», про наш Джарилгач. Ще хочу відмітити такі пісні як «Назад додому» та «Воїн», які створені співачкою ВіРа. Декілька пісень створені у тандемі з херсонкою Марією Чумак: «Нескорені степи», «Осінь в бронежилеті». І звісно не можу не відмітити пісню «Херсон», яку співає Софія Ярова.
Також зараз є такий тренд, що люди самі створюють за допомогою штучного інтелекту аудіодоріжки, відеоряди на мої вірші. Дуже багато таких композицій створив Андрій Смакогуз, Наталія Бойко, Світлана Волинцева, Валентина Григор’єва. І я дуже вдячний їм за це.
– Писати вірші в окупованому Херсоні і публікували їх на фейсбук. Які сенси Ви для себе в цьому вбачали?
Я завжди говорю, що вірш для мене – це колись пережиті емоції.
Під час повномасштабного вторгнення я насамперед ділився своїм емоційним станом. Цими віршами, як потім з’ясувалося, я підтримував і херсонців, висловлював і їхні почуття. Тому це насамперед було самовираження та підтримка людей, яким мої вірші відгукувалися.
Все, що я переживав під час окупації і після звільнення Херсона, я передавав у своїх віршах. Наскільки це було небезпечно я тоді не розумів. Я викладав вірші десь до серпня 2022 року. І як мені сказали, що мною не зацікавилися тому, що думали, що я виїхав.
Потім мені заблокували сторінку в фейсбуці та інстаграмі за ці вірші. І мені сказали: «Міша, заляж на дно, бо тобою вже зацікавилися фсбшники». Але це вже був вересень. Я продовжував писати вірші, але не міг їх викладати.
Вже після звільнення Херсона я відновив сторінку, де й зараз викладаю свої вірші.
– Як реагували херсонці на Ваші дописи в той період?
Спершу не було багато коментарів, а згодом люди почали сміливіше висловлювати свої думки. Люди реагували позитивно, дякували за підтримку. Дехто взагалі писав, що мої вірші допомагали вийти з депресії.
Фрагмент вірша Михайла Олійника
Багато херсонців зараз не лише за межами міста, а й України, і ці вірші повертають їх подумки до Херсона. Ностальгія.
– Ваші вірші вишивають на рушниках – як народилась ця ідея?
Хочу одразу сказати, що не маю відношення до цієї ідеї. Цим займається Ірина Бабенко. Не знаю, як їй спала на думку така ідея. Але я у захваті! Це її таке творче хобі, адже вона вишиває не тільки мої вірші, але й інших поетів.
Знаю, що вона бере участь у різноманітних виставках і в Херсоні, і в Чорнобаївці. Зараз готується вишита книга з двадцяти моїх віршів. Звичайно я радий, що моя творчість так зачіпає людей.
– Чи є для Вас різниця між віршем, надрукованим у книжці, і тим, що вишитий на тканині?
Я радий що мої вірші переживають таку трансформацію, переходять на полотно. Я дуже вдячний людям, які допомагають «оживляти» мої вірші.
Я радію, тому що вірш перейшов на полотно і продовжує жити, більше людей побачать його. І кожен відчує і знайде в ньому щось своє. Для мене немає абсолютно ніякої різниці в якій формі представлений цей вірш. Це моє творіння і воно живе.
– Про що Вам найбільше хочеться писати зараз?
Хочеться писати про щастя, про мир, кохання, а не про війну, обстріли, людську біду та смерті. Пишу про те, що бачу у своєму житті. Спеціально теми не обираю. Десь якісь фрази беру з розмов, дуже багато віршів я написав з дописів людей, історій. От, наприклад, зачепила мене фраза: «Херсон вже захрип від молитв». Я собі записав і в мене воно полилося. І так майже з усіма віршами.
Я можу написати вірш за 15-20 хвилин. Головне, записати те, що мене зачепило, а потім, коли буде натхнення – я це доопрацюю.
– Який слід, на Вашу думку, має залишити поезія в час війни?
Я вбачаю свою місію в тому, аби передавати свій емоційний стан, який можливо близький багатьом людям в Україні. Чи це підтримка для людей? Так, надзвичайна підтримка, яка посилює віру, надію, комусь морально допомагає.
От у мене є вірш про виїзд. Але я ж не виїздив із Херсона. Я всю окупацію пробув тут. Але з допису якоїсь дівчини написав вірш про виїзд, про 40 блокпостів. Її допис я передав віршем. Я можу побачити якусь фотографію і ніби її розкодовую по-своєму, поетичним словом.
Тому поезія має залишити історію про те, як це відбувалося. Адже ми пишемо історію. І за допомогою поезії, ми поети, описуємо ті історичні події, що відбуваються зараз, емоційний стан людей.
На фото: Михайло Олійник, світлини надані нашим свіврозмовником
Джерело – Гривна
