Корабел — один із найпривабливіших районів Херсона. В народі його називають Островом, адже територія з усіх боків омивається річками й озерами. Індустріальний і водночас рекреаційний, спальний і розважальний, з розвинутою інфраструктурою і чистою питною водою. Тут будували дачі та каталися на красивих білих яхтах. Таким він був до повномасштабного вторгнення.
Сьогодні це місце нагадує сцени з апокаліптичних фільмів. Пусті вулиці, розбиті вітрини, понівечені будинки. Російська армія ледь не щодня завдає по ньому артилерійських ударів. Після великого підтоплення через підрив Каховської ГЕС у червні 2023 року саме Острів постраждав найбільше. Рівень води тут сягав вище за пʼять метрів. Наслідки цієї трагедії помітні й досі.
Попри важку безпекову ситуацію, відсутність опалення та перспектив на зміни в найближчому майбутньому, тут усе ще залишаються люди. Суспільне поспілкувалося з мешканцями Острова про їхні настрої та мотивацію залишатися вдома.
"Дивись, це свіжий приліт"
Чорний позашляховик Наталі Недоступ забитий гуманітарним вантажем для мешканців багатоповерхівки на вулиці Патона. Тут засоби гігієни, ліки, корм для тварин.
— Дивись, це свіжий приліт, минулого тижня не було, — каже Наталя, оминаючи нову яму з характерними слідами від уламків артилерійського снаряда.
Поїздка у Корабельний район Херсона завжди має підвищений ризик, а на Острів — тим більше. Проте на питання: "Чому ви це робите?" Наталя має однозначну відповідь: "Зараз це сенс мого життя, я не розумію, як можна не допомагати тим, хто в біді".
Її історія волонтерства почалася в Херсоні в перші місяці окупації міста. Тоді жінка через знайомих діставала ліки й засоби гігієни для вагітних та важкохворих. Зараз їй передають допомогу десятки друзів і знайомих з різних куточків України та світу.
"Із Гопрів або Олешок б’ють"
Острів зустрічає нас звичними картинками прифронтового сьогодення. По обидва боки дороги зруйновані будівлі, паркани, автозаправки й магазини. У кожному вікні — неповторний візерунок із вибитого скла.
Поки Наталя паркує автівку, я дивлюся на мурал у вигляді парусного судна з написом "Товарищ". Це відсилка до німецького парусного корабля "Горх Фок", який дістався СРСР як репарації після Другої світової війни й базувався у херсонському порту до початку 1990-х.
Мурал створили у 2020 році, під час передвиборчої кампанії Володимира Сальдо — багаторічного мера Херсона, народного депутата України, що пішов на співпрацю з росіянами й зараз очолює окупаційну адміністрацію Херсонської області на лівобережжі Дніпра.
Сьогодні опорою мешканців багатоповерхівки з муралом є Тетяна Кравець. До війни жінка працювала вихователькою у дитячому садочку, а зараз виконує обов’язки голови ОСББ. Її попередник, як тут кажуть, "жорстко колаборнувся" і перебуває під слідством.
— Ніколи не думала, що доведеться працювати отак із людьми й вирішувати господарчі справи. Як війна закінчиться, я вже зможу не тільки вихователькою, а й завгоспом іти, — сміється Тетяна, тримаючи в руках в’язку ключів від квартир сусідів, які виїхали з Херсона та довірили їй приглядати за своїм житлом.
Коли Наталя Недоступ дістає упаковки з кормом, на галявині біля двору нас обступають місцеві собаки, з десяток котів і навіть голуби. На фоні чуємо глухий "вихід" і за кілька секунд — свист снаряда. Російська артилерія знову б'є по Острову.
— Прильот! Сюди, сюди, швиденько у під’їзд. Це ж, мабуть, з Гопрів або Олешок б’ють. Тут близько, сім кілометрів по прямій, — говорить Тетяна і заводить нас у кімнату голови ОСББ.
"В наш будинок уже тричі прилітало"
Олександр Козир прийшов до Тетяни за документами, які потрібні його 14-річному внукові для оформлення паспорта. Колись чоловік працював слюсарем на суднобудівному заводі. Зараз — на пенсії. Отримує 2700 грн на місяць. Живе разом із донькою та двома її синами. Окрім них — на цілий під’їзд, лише в одній квартирі залишилися мешканці.
— Всі повиїжджали. Обстріли, потоп, опалення немає. Це вже третя зима така буде. Нам давали обігрівач, то я вмикаю трошки, якщо світло є. Ну і газом ось на кухні підтоплюю, коли вдома, — Олександр проводить екскурсію однокімнатною квартирою.
Вікно на балкон зашите фанерним листом після прильоту уламка. Через це в приміщенні бракує світла. Впритул стоять застелені ліжка, посеред кімнати — маленький телевізор. Прошу господаря показати вид із балкона.
— Колись було гарно, — сумно посміхається Олександр, показуючи на річку Кошову і покинуту портову інфраструктуру. — А зараз свистить над головою. Цілодобово. В наш будинок уже тричі прилітало.
"Приїжджайте ще, сходимо на рибалку"
Життя на Острові зараз повільне і неквапливе. Маршрутки ходять нечасто, але стабільно за графіком. Напередодні нашого візиту один автобус потрапив під обстріл. Пасажирам пощастило, уламки прошили тільки вікно і дах автівки.
Тут працює аптека, відділення пошти, кілька магазинів та кіосків, привозять питну воду. Є невеликий ринок, але сьогодні він зачинений. Через це район виглядає ще більш порожнім. Частина людей на зиму перебралася в інші райони, де є централізоване опалення. На Острові залишилися переважно люди старшого віку.
— Мені недавно сказали, що я виглядаю на сто, — жаліється Ніна Олександрівна. Їй 81. Жінка залишилася тут сама. Брат за кордоном, син помер ще до війни. — Куди мені вже їхати? Сиджу вдома, братика чекаю, може ще побачимось.
— Бахкає — ми тікаємо, — додає сусідка Ніни Олександрівни по лавочці. — Під час потопу вода була на кілька поверхів, все несло течією в Дніпро, страшне, що творилося. Зараз гуманітарку іноді привозять, але загалом ми нікому тут не потрібні.
В одному з сусідніх дворів помічаю хлопця з вудкою і сіткою, в якій виблискують кілька рибин.
— Вам не страшно на річці рибалити?
— А вам не страшно тут кататися? — каже він. — От і нам страшно. Стріляють, а ми ловимо. Котам щось треба давати, та й собі теж. Сьогодні просидів із сьомої ранку, але не дуже — тільки для котів і буде. Приїжджайте ще, сходимо на рибалку.
В найбільшому маркеті на Острові теж майже нікого немає. Він працює до 16:00. Кілька жінок щось вибирають у молочному відділі. Сьогодні тут акційна пропозиція на морозиво.
— Зима скоро, вирішили розпродавати запаси з літа, — пояснює продавець Олександр. На питання: "Чому не виїжджаєш в інше місто?", відповідає, що для нього ракетні атаки страшніші за артилерійські. Як приклад наводить нещодавні російські удари по Одесі.
— У мене тут бабуся, я її не можу покинути. Жодного разу не виїжджав. Хто живе на Острові, уже звик до обстрілів, — пояснює він. — За останній місяць біля мого будинку було п’ять прильотів. Якось я сидів біля вікна, все посипалось, а мене не зачепило. А ще раніше 15-20 "Градів" довкола упало, і жоден по будинку не влучив. Повезло.
Ми намагаємось довго не затримуватися на одному місці, адже постійно чуємо "виходи" і "приходи" артилерії по обидва береги Дніпра. Згадую, як відпочивав тут довоєнним літом на пляжі та катався на байдарках плавнями. Сьогодні усе це залишилося тільки в пам’яті. Ми не ризикуємо підходити до берега і повертаємось у центр.
Джерело – Суспільне
