Двадцятирічна Олександра Уткіна народилася і жила у Херсоні, та від початку повномасштабного вторгнення опинилася в окупації. Озброєнні російські військові, вимушений виїзд та повернення до стабільного життєвого ритму стали одним з найтяжчих викликів, які спіткали дівчину. Попри труднощі, сформовані війною, Олександра вступила до університету в Миколаєві, де навчається на журналіста та вірить, що зовсім скоро зможе побачити рідне місто.
Власною історією Олександра Уткіна поділилася з кореспондентами Суспільного.
За декілька днів до повномасштабної війни
Олександра пробула в окупації п’ять місяців від 24 лютого 2022 року. Пригадує, що ще 22 лютого розуміла, що щось відбувається, проте до останнього не вірила, що розпочнеться війна. Дівчина розповідає, що вже тоді коледж, у якому вона навчалася на технолога легкої промисловості, відвідували тільки дві людини.
"Я пам’ятаю, що я гортала новини, й тоді всі країни закликали своїх громадян виїжджати з України, бо може початися війна. Я тоді не вірила у це, не розуміла, що відбувається. 23 лютого ми з подругою вирішили не йти у коледж. Ми наче відчували щось і просто вирішили прогуляти. Ми поїхали у кав’ярню до нашої одногрупниці, яка там працювала. Ми втрьох гарно провели час, і ще 24 (лютого — ред.) планували піти разом у коледж на пари, а після пар піти погуляти", — говорить Олександра.
"Я сиділа із закритими очима і чула вибухи"
Дівчина пригадує, що 23 лютого приїхала до батьків та добре провела з ними час.
"У той день я не спала до першої години ночі, дивилася корейські серіали. Новини не читала, просто лягла спати. А 24 лютого у мене будильник був на 05:50, щоб раніше прокинутися та вчасно зібратися у коледж. Прокинулася, тато вже не спав і кудись збирався", — розповідає Олександра Уткіна.
Про оголошення воєнного стану дівчина дізналася від матері.
"Ми списалися з подругами у нашому чаті. Подруга написала, що вона чула вибух зранку – від нього й прокинулася. Я не чула у той день вибухи. Я просто не розуміла, що робити далі, у мене почалася істерика. Я просто плакала і проговорювала сама собі: "Чому я маю покидати свій дім? Збирати речі, кудись їхати, якщо я до цього жила спокійно". Моє життя тільки починало налагоджуватися, я починала більше у себе вірити, знайшла друзів. Чому це зараз відбувається? Я навіть не знала, що збирати. Просто брала якісь речі, думала, що мені одягти, щоб було зручно, бо невідомо взагалі, що нас чекає", — пригадує дівчина.
За словами Олександри, у перші ж дні повномасштабного вторгнення зв'язок у Херсоні почав зникати. Усюди були черги — люди масово покидали місто.
"Пам’ятаю, що тоді я була ніяка. Всі речі свої, які я зібрала, віднесла у погріб. Коли несла речі, я чула, як шумлять дрони. Їх не було видно, але було дуже чутно. Це було дуже страшно".
Дівчина каже, що 24 лютого дивилася щохвилини новини у телефоні та слухала їх по телебаченню. Вже тоді чула перші вибухи — це розпочалися бої на мосту.
"Бахнуло знатно. Ми вчасно залізли у погріб. Вже все починалося. Було дуже все чутно. Погріб був непідготовлений для того, щоб там сидіти. Не було місця, де сісти навіть. У погребі була я, мама, наша собака Льолік, кішка та котеня. Ми просто затягли туди табуретки, на них і сиділи. Коли все тіло оніміло, ми їх відсунули, постелили на підлозі. Я підтиснула під себе ноги, бо не було місця, не знаю, чи можна це було назвати сном. Я сиділа із закритими очима і чула вибухи. Все було так чути, що у нас іноді вибуховою хвилею підлітала металева кришка від погреба, іноді сипалася стеля", — пригадує ті дні Олександра.
За словами дівчини, у душі було шалене хвилювання за життя своє та рідних.
"Я пам’ятаю фразу, яку ми з мамою проговорили: "Ми не хочемо, щоб Херсон був Росією".
"Новини були різні, але казали, що військові вже у нас в Херсоні, нам було дуже страшно. Ту ніч ми погано проспали. Було холодно і страшно, ми вмикали обігрівач, і, коли він працював, ми менше чули, що відбувається там – як щось летить. Ми чули автоматні черги. Я навіть не пам’ятаю, скільки днів ми пробули у погребі", — розповідає дівчина.
День та ніч Олександра разом з родиною проводила у підвалі, оскільки обстріли були інтенсивні та регулярні.
"Я взагалі не виходила з дому, бо мені було дуже страшно. Дивилася серіали. Я утікала від реальності: у серіалах все так гарно. Мені було комфортніше там, ніж у нашій реальності", — говорить дівчина.
Я пам’ятаю, що російські окупанти почали зносити наші пам’ятники. Спочатку на площі нашій висів український прапор на кінотеатрі "Україна", а на будівлі навпроти висів російський прапор. Потім зняли наш, український".
"На Дніпровському ринку був радянський союз"
Від самого початку воєнних дій у Херсоні, росіяни застосовували різні методи маніпуляцій, однією з них була роздача хліба, під час якої зникали люди.
"До нашого магазину приїхали на район і у перші дні війни його розграбували", — каже Олександра.
Під час окупації головна задача була — вижити, говорить дівчина. Поки боялася виходити з дому, її матір поступово наважувалася виїздити у центр міста, аби поповнювати запаси провізії.
"На місцеві риночки ходила (матір — ред.), поки є можливість, на Центральний, на Дніпровський ринки. На Дніпровському ринку був "радянський союз": люди продавали все, що могли. Хтось продавав цигарки, самогон, коньяк. Все це було. Там не було ніякого контролю над людьми", — розказує Олександра.
Люди почали активно знімати гроші у банкоматах під відсотки, оскільки окупанти сказали, що гривні більше не буде — тільки рублі. Олександра пригадує, ціни були непомірно високі.
"Ціни були високі. На овочі — ні, бо багато чого садили на Херсонщині. Я пам’ятаю фотографії у місцевих каналах, що капусту вже викидали, бо немає кому купувати, адже не було виїзду за межі… У великих кількостях викидали овочі. На овочі ціни були менше, ніж зазвичай. Огірки були ледь не за копійки, а на м’ясо, сир, молочні продукти були ціни високі".
Новини дізнавалися з місцевих пабліків, каже Олександра, а також спостерігали за російськими Telegram-каналами, щоб розуміти, що відбувається у Херсоні. Також, за словами дівчини, були чутки, що окупанти викрадають людей з родин, де є військові та обшукують будинки.
"Писали у місцевих каналах у Telegram, що вони (росіяни — ред.) ходили, стукали у квартири, заходили у приватні будинки й крали курей, їжу, техніку забирали", — говорить Олександра Уткіна.
Дівчина пригадує один з днів, які переживала в окупації. Говорить, живе на маленькій вулиці, і коли їхала велика воєнна машина росіян — було дуже добре чути.
"Ми прокинулися якось від гулу на нашій вулиці. Дивимося у вікно, і я бачу на машині написано "Z". Бачу, що вони йдуть у касках. Це було о 6:30, коли всі сплять. Вони тарабанили нам у ворота. Мама пішла на вулицю, аби закрити собаку", — каже Олександра.
Окупанти самостійно відкрили ворота та зайшли на подвір’я. Розмову з ними почала мати Олександри.
— А почему вы не открываете?
— Ми спимо.
"Вони заходили до нас двоє чи троє у будинок. Один зайшов до мене у кімнату, я сиділа просто на ліжку, привіталася з ними. У них не було видно лиця — у касці, з автоматом, у бронежилеті. Інші пішли по двору пройшлися. Один військовий балакав з бабусею і питав, хто тут живе. Ще питали, що у нас в гаражі. Обдивилися будинок і пішли".
Виїзд з окупації
Поїхати з рідного Херсона Олександрі радив батько, оскільки дівчині, яка нещодавно закінчила коледж, робити в окупації було нічого. За словами Олександри, вступати до університету вона не планувала через те, що у неї закінчився термін дії паспорта. Замінити його в окупації — одна з проблем, каже дівчина. Рішення виїхати було спонтанним.
"Мені ставало тяжче, бо я вже закінчила коледж, я не знаю, що робити далі у своєму житті. Я думала, що не буду вступати цьогоріч, а проходитиму онлайн-курси. Батько сказав, що знайде усі способи, як мене витягнути звідси. Головне, щоб я була не сама, а з кимось зі знайомих", — розповідає дівчина.
Перед тим, як виїхати на підконтрольну Україні територію, Олександра поїхала у гості до бабусі з дідусем на лівий берег Херсонщини. Говорить, довелося проїхати чимало блокпостів, на яких щоразу зупиняли та перевіряли документи.
"Виїжджати від них (бабусі та дідуся — ред.) було дуже тяжко. Їхати до них теж було страшно. У той день, коли ми виїжджали від бабусі та дідуся, на блокпостах зупиняли, оглядали у чоловіків татуювання, телефони, документи перевіряли, щось питали. Ми виїздили з перевізником. На той час, коли я виїздила, був відкритий лише один напрямок — запорізький", — пригадує Олександра.
"Я робила вигляд, наче все нормально, але все всередині мене тряслося"
Дівчина розказує, що поїздка переносилася декілька разів, а дорога, яку доводилося долати наодинці, без батьків та друзів, здавалася вічною через невідомість.
"Я зібрала усі літні речі, бо не знала, наскільки я їду, чи побачу я батьків, свій дім, чи повернуся я взагалі у Херсон", — каже Олександра.
Перший блокпост був на в’їзд на Антонівський міст, де стояла російська армія. Олександра Уткіна пригадує, що сиділа у маршрутці навпроти дверей та дуже боялася. Один з військових зайшов всередину.
— А куда едете?
— У Запоріжжя, — каже Олександра.
— Что, отдыхать едете, да? Ну, хорошо вам отдохнуть, улыбайтесь-улыбайтесь. Удачной вам дороги.
"А ми посміхаємося крізь зуби і проклинаємо їх просто. На деяких (блокпостах — ред.) зупиняли і перевіряли паспорти. Я пам’ятаю, як біля Запорізької області нас зупинили, просили документи у всіх зібрати. Вони кудись пішли з нашими документами, потім повернувся один солдат і погукав мене. У мене тоді серце в п’яти укотилося. Я подумала: "Боже, що вже не так". Але мене покликали, аби я просто тримала паспорта, які вони перевіряли. Я робила вигляд, наче все нормально, але все всередині мене тряслося".
"Цей блокпост найстрашніший, тому що там стоять кадирівці"
Із Запорізької області, говорить Олександра, не могли декілька днів виїхати, оскільки щоразу на блокпостах російські військові розвертали автомобілі, а також поїздка переносилася через дощі та бойові дії десь неподалік.
"Ми зупинилися у найближчому гуртожитку. Пішли у місто купити собі їжі. У гуртожитку було страшно бути самим, тому що вікна (ми були на першому поверсі), виходили на житловий будинок і там була альтанка, пісочниця. І в тій альтанці завжди вночі сиділи окупанти, вони контролювали всіх. Коли нас заселяли, комендантка сказала, що з 22:00 до 05:00 світло краще не вмикати. Нам розповідали, як хтось о четвертій ранку включив світло, і потім приходили військові і починали з’ясовувати щось з автоматами", — говорить дівчина.
Армія Російської Федерації забороняла залишатися вночі на трасі, тому людям доводилося заселятися до будинків неподалік або у гуртожиток.
"Там не можна на трасі ночувати: або їхати десь у місто, або на парковках ночувати в машинах, або їхати кудись, проситись ночувати у місцевих. Ми ночували безплатно, в обмін на миючі засоби".
На блокпостах росіяни перевіряли в Олександри не тільки документи, але й телефон та ноутбук. Розповідає, у той момент було страшно, а в голові думка про те, чи все видалила звідти, що може викликати у російської армії підозру.
"Казали, що цей блокпост найстрашніший, тому що там стоять кадирівці. А кадирівці не самі добрі люди — вони можуть речі переривати усі, можуть просто викидувати все. Ми під’їхали, підійшов кадирівець до мене, перевіряв документи і з акцентом каже: "Додаток". Я така: "Що?". Я не одразу зрозуміла, що за додаток. Це він мав на увазі витяг з паспорта. Я швидко нервово його дістала, він подивився, нічо не спитав", — говорить дівчина.
Оглянули кадирівці й ноутбук Олександри. Вони сказали, якщо там щось знайдуть, то заберуть його собі.
— А у тебя что интересного?
— Ничего. Учеба, сериалы, интересует?
"Він просто промовчав. Нас швидше за інших передивились. Ми проїхали цей блокпост. Потім був ще один, нас на ньому не зупинили, а зупинили на наступному", — розповідає дівчина.
"Там досі дуже багато пропаганди, дуже багато триколорів, дуже тяжко там взагалі"
Останній блокпост, який довелося подолати Олександрі Уткіній, з’єднував мелітопольський напрямок і Запорізьку область. Дівчина говорить, на цьому блокпості, росіянин попросив цигарку і пропустив.
"Був останній блокпост, який пускає у сіру зону. Було багато машин і пустих фур, які їхали в Україну.Ми чекали. Вже темнішало, до нас підійшов військовий і спитав, скільки ми їдемо. Водій каже: "Три дні". Він каже: "Три дня, жестко". І пропустив нас. Почалася наша територія, повністю розбите село, горить хата. Вони почали обстрілювати нас градами. Це, як вони кажуть: "Проводжають салютами". Перед цим ми бачили машину, яка вже відстрілялася і "провела салютами" наших людей. Ми їдемо, дороги немає, вже темнішає, підіймається пил, ми чуємо вибухи десь близько біля нас. Дорога була важка, чотири дні нас не випускали, але ми це пережили", — розповідає Олександра.
Вже вночі дівчина була у Запоріжжі, де людей зустріли українські поліцейські, які привезли людей у волонтерський центр, аби нагодувати.
"Потім відвезли у садочок, там ми переночували. Але ночівлею це назвати важко, тому що я поспала, від сили, три години, бо там була дитина маленька, яка плакала постійно. Потім приїхав батько та забрав мене", — говорить Олександра.
"У мене кожен день думки про Херсон"
Олександра Уткіна переїхала до Первомайська, що на Миколаївщині. Почала повертатися до нормального життєвого ритму. Розповідає, що не планувала вступати до університету, проте познайомившись з місцевою журналісткою Наталею Клименко, вирішила подавати документи.
"Я взагалі люблю фотографувати, робити різні відео. Я думала, що хочу вступити, і мені це подобається, на режисера, або щось таке, щоб працювати з медіа. Але, на чистоту, я просто не відпочила і не знала, що хотіла. Мене познайомили з Наталею Григорівною, я дізналася, що друг буде вступати на журналіста і мені запропонували разом з ним. Я вступила на другий курс. Це було спонтанно, але мені подобається. Я хотіла якось у цій сфері розвиватися", — розповідає дівчина.
Під час перебування у Первомайську дівчина знайшла чимало друзів та знайомих. Долучалася до волонтерських зборів. Зокрема, водили з друзями козу на Меланку, брали участь у місцевих толоках, а також на Великдень відвідали місцеву школу-інтернат.
У серпні 2023 року Олександра переїхала до Миколаєва за сімейними обставинами. Говорить, що їй симпатизує місто.
"Це місто побільше (ніж Первомайськ — ред.), ближче до Херсона. Миколаїв гарне місто, але все одно, я більше хочу додому, до Херсона. У мене кожен день думки про Херсон, але я розумію, що ще дуже рано їхати туди, бо кожен день місто обстрілюють, там ще неспокійно взагалі".
Станом на перше листопада дівчина у пошуках роботи, яку планує поєднувати з навчанням. Дівчина опановує спеціальність 061 "Журналістика" у Національному університеті кораблебудування імені адмірала Макарова. Разом із групою відвідує регіональні медіа та поступово занурюється у професію.
Олександра зауважує, що треба жити, попри все.
"Треба якось працювати, жити далі, не стояти на місці. Хочу ще вчити мови, почати з англійської. Хочу розвиватися у відео- і фотосфері. Фотографувати, монтувати, знімати — я люблю це все. Хочу в своєму житті мати багато знайомих, друзів", — говорить Олександра Уткіна.
Джерело – Суспільне
