Лікарка-акушерка Світлана Кулініч з Херсона не покинула пацієнток під час окупації міста. Зараз продовжує допомагати жінкам під постійними обстрілами РФ.
Про окупацію Херсона, як народжуються діти зараз і про що мріє колектив, лікарка розповіла Суспільному. Далі пряма мова.
Про окупацію Херсона
Коли російські військові захопили Херсон і почали виїжджати усі: майстрині манікюру, перукарі, лікарі, інші фахівці та звичайні люди, мене питали: Свєта, а ти чого не їдеш? Яка в тебе мотивація? А яка ще мотивація.... Я гінеколог, є наша команда та пацієнти, яким потрібна була допомога. Ми всі відчували себе покинутими, в нас відібрали звичне життя, але коли звертались жінки, просто приходили на консультацію, обіймали, то було розуміння, що ми потрібні, ми для них залишались частиною комфорту.
Військові РФ їздили в один і той же час на броньованих машинах та направляли автомати на людей.
Я працювала в лікарні. Наше керівництво не погодилось на співпрацю з окупантами. В мене є дитина, щодня зранку ми разом йшли на роботу, про щось спілкувалися. Він вже дорослий, але кожного разу брав мене за руку. А потім почали ширити інформацію, що дітей будуть забирати, тоді прийняли рішення вивезти його з Херсона. Син поїхав і з того часу я ходила на роботу сама.
Як працювали в окупованому місті
Російські військові приходили до нас у клініку. І нічого діяти не можеш, ніяк їм не відмовиш, вони з автоматами. І колись я спускаюся вниз іти додому і бачу хлопців з автоматами в формі нашої фірми. Ну ми ж знаємо, яка наша форма. Боже, я так зраділа! А тоді думаю - стоп! Наших ще немає. Ми почали розуміти, вони звідкись мали таку форму, як наші.
Ліки продавали з машин, на базарі, разом з ковбасою та цигарками.
У місті працювали лише кілька аптек, за якісь неймовірні ціни там торгували якимись медичними засобами. Але основна торгівля медикаментами була на базарі. Пам'ятаю, як прийшла купити мамі ліки, дивлюсь, а під багажником машини, поруч з ліками лежать цигарки та ковбаса. Людям усе одно було, що продавати. Але було багато таких, які привозили ліки, які купували за свої гроші, а місті навіть якісь звичайні засоби, коштували набагато дорожче.
Про звільнення міста від російських окупантів
Цей день пам'ятають всі, ми святкували два тижні. В той день я була на чергуванні і коли дізналась про звільнення Херсона, не могла повірити в це, там само, як про початок війни. Я думаю, ті, хто поїхали з міста, навіть жалкували, що не могли бути тут і зараз.
Це було суцільне світо, ми святкували два тижні.
Після чергування ми з чоловіком приїхали на площу. Там стояла машина з українськими прапорами, були українські військові. Я підійшла до одного з них і спитала: "Де хлопці для обіймів?". І ми пішли усіх обіймати. Після того стало краще, спокійніше. А коли відкрився перший український супермаркет, то взагалі, щось неймовірне. Купували звичайну гречку, але як вона пахла... звичайна, але наша...
Про дітей, які народжуються в Херсоні
На ту кількість людей, які залишились в Херсоні, відсоток вагітних дуже низький. Вагітних, які стоять на обліку, ми орієнтуємо виїжджати в більш безпечні міста: Миколаїв, Одесу, Запоріжжя. У Херсоні лишаються тільки ті, кого вже не можна кудись довезти або ті, хто відмовляється категорично. Зараз пологів дуже мало, така кількість у місяць, яка колись була в день. Пологи — це окрема спеціальність у медицині, це командна робота і кожен випадок унікальний випадок.
В колективі є серце, воно б'ється і не важливо скільки працює людей — це єдиний організм.
Були випадки, коли приймали пологи у підвалі будинку та вдома. Для кожної жінки пологи біль і стрес. А якщо до того стресу додаються обстріли, то він подвоюється, а то й потроюється.
Дитинка під захистом мами і не знає, як має бути. А в мами є тривога за дитину, кожна реагує по-різному. Наше завдання зробити так, щоб мати зрозуміла, що буде захищена настільки це можливо.
Про роботу під обстрілами
Працювати під обстрілами страшно, як і кожному херсонцю. Але чим більше вони стріляють, тим більше ми лютуємо. Страшно, хочеться втекти? Ні, я не хочу. Мій син військовий каже, що це вже втрата контролю. Тобто я не боюсь пострілів, я просто зла, лють стовідсоткова: чого ви прийшли? Вбити мене, мою дитину? Зруйнувати все скрізь?
Кожна людина має право на мрію і в нас вона теж є.
Людина має право на мрію, і ми також мріємо, всім колективом — коли в нас буде безпечно, наше приміщення відбудують, ми все зробимо як найкраще. Впевнені, нас не покинуть. Не покинули тоді, не покинуть і зараз. Чекаємо, віримо, молимось і вже знаємо якого кольору буде плитка на підлозі в операційній чи післяпологовій палаті.
Читайте нас у Тelegram: Суспільне Херсон
Джерело – Суспільне
