Коли російські війська окупували Херсон, він не виїхав, бо доглядав за хворою мамою. Щоб прожити — працював таксистом. Під час показових, начебто від ЗСУ, обстрілів російських військ снаряд влучив у його будинок і він згорів. Херсонець Олександр Шамрай вижив лише завдяки випадку. Як хліб врятував йому життя, Олександр розповів Суспільному. Далі — пряма мова.
Як я залишився без мами
Відразу як почалась війна моїй мамі стало зле — відказали ноги і більше вона вже й не встала. Я надіявся, що їй допоможуть у лікарні. І 1 березня, в день коли російські війська окупували Херсон, її туди поклали. Щоправда, не надовго. У Херсоні відчувався великий дефіцит ліків і через два тижні лікар сказав мені: "Забирайте маму, ми не можемо допомогти, нам нічим лікувати". Наступні чотири місяці мама була в хоспісі, їй потрібен був спеціальний догляд. Звісно, я себе картаю за це, але потрібно було працювали, потрібні були гроші на ліки, а вони в Херсоні дуже дорого коштували. Через чотири місяці її не стало. Невимовний біль, як наче від мене відрізали частину. Заспокоювало одне — мама більше не бачитиме і не знатиме тих жахів, які відбувались у місті. Документи про смерть мені видали з Сімферопольського РАЦСу. Через це були проблеми з похованням. Маму поховав власним коштом, звичайно. А от коли зможу тепер їй поставити пам'ятний знак — питання.
Про роботу в окупації
Я таксист і намагався продовжувати працювати. Їздив лише до того, як темнішає на вулиці, бо було дуже страшно. Військові РФ у будь-який момент могли відібрати авто або затримати для "перевірки документів".
По місту було страшно їздити і вдень. Окупанти ганяли так, наче для них ні знаків, ні світлофорів, ні правил не існувало. Через це було багато аварій. Саме через них та за їх участю.
Найстрашнішою була поїздка на Острів, цього боялись всі таксисти. На мосту стояв російський блокпост. Там постійно перевіряли, залякували, вимагали привозити їм сигарети, їжу. Росіяни поводились в місті як господарі, наче все їм належить. Вони могли позбавити тебе транспорту, забрати в полон прямо з вулиці, часто ходили з обшуками по будинках. Якось прийшли і до нас додому, шукали військового. Стукали по дверях, розпитували. Я кажу: "Він загинув". Не повірили, двері у квартиру виламали, думали ми приховуємо. А він справді загинув.
Про пожежу в будинку
Поблизу мого будинку, в будівлі коледжу окупанти планували проведення псевдореферендуму, а з іншого боку в гуртожитку жили чеченці. Одного дня, я закінчив працювати раніше. Приїхав ще до п'ятої. Зайшов додому і побачив, що хліба немає. Пішов в магазин. Коли спускався по сходах, зустрів сусідку, вона разом з сином поверталась з роботи, пішли працювати на окупантів. Вона здивувалась, чого це я так пізно по хліб йду.
Тоді хліб ще треба було пошукати, бо багато магазинів не працювали. Я зайшов в один, в інший — ніде не було. То я пішов його шукати. Через якийсь час мені почали дзвонити друзі та знайомі, розшукували мене. Як з'ясувалось, російські військові хотіли полякати херсонців ЗСУ чи просто відзняти чергове відео, як начебто ЗСУ обстрілює мирних громадян — обстріляли наш будинок. Я швидше намагався добігти, а коли вже підходив то побачив, що будинок горить. І зрозумів, дому в мене більше немає.
Але в той час я думав лише про одне — що могло статися, аби я залишився, не пішов по хліб. Так його пошуки врятували мені життя.
Тієї ночі я ночував у знайомих на іншому боці міста. Там пробув декілька днів, думав, що робити далі. Лишалось одне — за безцінь продати автівку, я вирішив виїжджати з Херсона.
Як я виїжджав з окупації
Я зібрав найнеобхідніше, видалив всю інформацію з телефона. Що зміг, перекинув друзям, які вже були не в Херсоні й попросив їх зберегти. Виїжджав я довго та тяжко. Безліч блокпостів росіян та постійні перевірки. Особливо ретельно перевіряли чоловіків. На останньому — був найтяжчий огляд та спілкування, моральний тиск.
Телефон сканували в якомусь пристрої. Така собі чорна скриня, казали, що начебто в ній могли побачити все, що збереглось у хмарному сховищі за пів року. А ще ставили такі провокативні запитання типу — "Чи ти бачив у Херсоні орків?".
Були такі, хто не проходив. Їх кудись відправляли. Не знаю, чи повертались люди. В мене питали куди їдеш і чому. А що відповісти? Я як і багато хто казав, що їду до родичів, допомогти та повернусь. А ще про те, що в Херсоні мені немає де жити. Певно тому й спокійно пропустили.
Паспорт та код я завжди носив з собою, бо окупанти постійно перевіряли. Це єдине, що збереглось у мене. А ще пам'ять про маму, мій дім, та минуле, і як виявилось, гарне життя.
Читайте також
"Сни про Херсон". Щоденник історика, який він писав в окупації, став книгою
"Мене надихає незламний характер херсонців": художник малює місто під обстрілами
347 день війни: хроніка подій в Херсонській області
Читайте нас у Тelegram: Суспільне Херсон
Джерело – Суспільне
