Олександра прожила в окупованому Херсоні сім місяців. Вона свідок, як до невпізнанності змінилось місто за цей час — вулиці заполонили російські окупанти, їх дружини та діти, з кожним місяцем їх ставало все більше, а жителів Херсона — менше. Хоч як не було важко, але жінка не збиралась покидати рідне місто, тому і прожила сім місяців в окупації. Виїхала, коли погіршився стан здоров'я, а необхідної медичної допомоги, вона не могла отримати. Зараз, коли минуло трохи часу від виїзду на підконтрольну Україні територію, херсонка Олександра розповіла Суспільному свою історію подорожі з окупації.
"Я вибралась із пекла.Сім місяців у "концтаборі" позаду. Добу у дорозі. Човном через річку, понад тридцять ворожих блокпостів та останній шанс виїхати з окупації. Такою була моя дорога з пекла, яка і сама стала для мене пекельним випробуванням"
Про виїзд я серйозно почала замислюватись у вересні. Життя ставало все нестерпнішим. До побутових проблем, вирішувати які з часом ставало все складніше, додались емоційні: на тлі хронічного семимісячного стресу, неврозу та страху, почались проблеми зі здоров’ям. Це стало останньою краплею. Далі відкладати було неможливо.
Я почала шукати шляхи. У вересні перевізники ще їздили на підконтрольну територію, але порівняно з літом, їх кількість вже суттєво зменшилась. З більш ніж десяти номерів, які дали знайомі, більш ніж половина вже не відповідали. Тому зросла і вартість поїздки. У вересні окупанти погано пропускали через Василівку. А з 23 по 27 вересня (на час проведення псевдореферендуму), фактично заблокували і виїзд, і в’їзд.
Багато перевізників лишились заблокованими в Запоріжжі, адже назад їх не випустили. Окрім того, почались розмови про нові правила виїзду з 1 жовтня — ліцензії для перевізників та дозволи на виїзд для пасажирів. Тому кількість охочих виїхати зросла в рази, а ось транспорту і перевізників майже не лишилось.
"Мій виїзд тричі скасовували. Перевізник називав дату, я сиділа на валізах — і рейс скасовували. І знову — пошуки. Коли вже опустились руки, просто дивом звільнилось два місця".
Виїзду з Херсона ще з серпня практично не має, бо можна застрягнути на поромі на кілька діб у черзі. Тому автобуси їдуть лише з лівого берега, з Олешок. У річковому порту ходять катери, які раніше возили на дачі, або є приватні перевізники на моторних човнах. Перший катер відходить о 7 ранку. За 30-40 хвилин ми були в Олешках, там чекав автобус. Забитий вщерть людьми, бо всі розуміли, що це останній шанс вибратись.
З окупації люди виїжджають майже без речей. З собою — лише невеличка валізка та коти й собаки, в кого є. З нами в автобусі їхали дві собаки та кіт. Дорога невимовно складна. Вже на виїзді з Олешок — перший блокпост, і так — усю дорогу до самої Василівки. Я нарахувала понад тридцять блокпостів, потім збилась.
Зупиняють не на кожному, але на більшості. Заходять в автобус з автоматами і просять паспорти у чоловіків. У жінок просили лише кілька разів. На кількох блокпостах чоловіків виводили з автобуса, примушували роздягатись, шукали татуювання.
"Під час кожної такої "зупинки" в автобусі напруга — люди навіть дихати бояться. Нас попередили, що краще сидіти мовчки, нічого не брати до рук і виконувати всі їхні команди."
В автобусі їхали люди з маленькими дітьми, які щоразу лякались людей зі зброєю і плакали. Окупанти поводились зухвало, деякі демонстративно довго передивлялись документи, ставили питання: "Куди їдете? Що ви там забули?". Запам’ятала одного, який дуже ретельно і довго передивлявся документи, прискіпувався до чоловіків з питанням: "Чи не їдуть вони вступати до лав ЗСУ?". А потім віддав паспорти і, виходячи з автобуса, кинув фразу: "Куди ви всі претесь ?! Їдуть і їдуть туди".
Їхати Херсонщиною неможливо... Я плакала всю дорогу: все розбите, знищене, сплюндроване. Вигорілі ліси, безлюдні занедбані міста та села. Раніше охайні зелені вулиці стоять в бур’янах, розбиті. Все чорне, обгоріле. Всі поля перериті ворожими окопами. Земля стоїть пусткою, необроблена, дуже багато кинутих полів, де так і не прибрали врожай соняхів.
"Найстрашніші блокпости починаються під Василівкою, їх два. Перший — на під’їзді. Там стоїть черга кілометрів у п'ять, а може й більше. Зручностей ніяких, навкруги — поле. Люди стоять у черзі по кілька діб, іноді й по тижню."
Автобуси пропускають іншою чергою, але через велику кількість блокпостів, у Василівку ми приїхали пізніше, ніж повинні були. Тому нас відігнали в кінець. В автобусі їхали старенька паралізована бабуся на візку, ще одна жінка після інфаркту, маленькі діти. Бабусі стало погано, люди взяли медичні документи і пішли на блокпост до окупантів. Ходили тричі, просили, щоб пропустили.
За пів години до комендантського часу благання спрацювали — нас пропустили. Далі — найголовніша перевірка. Люди виходять з автобуса, виносять усі речі, окрім їжі, і все вивалюють на землю. Відкривають усе — косметички, перевіряють дно у всіх сумках, переривають усі речі, навіть — спідню білизну. Все потрібно витягати з пакетів.
"Вздовж дороги йде військовий з автоматом і передивляється речі. Якщо в автобусі знайдуть якусь не винесену сумку чи пакет, проблеми будуть в усіх".
Далі — люди чимдуж збирають речі разом із землею та брудом, згрібають усе дуже швидко, поки в окупантів не змінився настрій, і автобус не передумали випускати. На виїзді з Василівки — ще один блокпост. Так звана "тарілка", колишній пост ДАІ. Там стоїть ФСБ. У всіх пасажирів збирають документи. Військові їх фотографують, перевіряють документи на авто, дітей. Якщо до когось виникають питання, виводять окремо.
Далі – "сіра зона"...
"Всі дороги – заміновані. Міни на узбіччях лежать насипом, скрізь. Кілька кілометрів – бездоріжжям, ґрунтовою дорогою крізь вщерть розбите село. А далі —воля".
Всю дорогу "сірою зоною" в автобусі було лише одне питання : "Де наші?" і "Коли вже наш блокпост?". Особисто я на цей момент чекала довгих сім місяців. Коли зовсім не було сил жити — ні моральних, ні фізичних, я мріяла, як одного дня побачу наших військових та український прапор. Звісно сподівалась дочекатись на ЗСУ у Херсоні, але так сталось що до ЗСУ поїхали ми самі, проте на радість від зустрічі це не вплинуло. Зморені дорогою та постійною напругою люди ніби ожили. За майже добу в дорозі ніхто не доторкнувся до їжі, не їли навіть діти. Лише пили воду і передавали по автобусу заспокійливі і серцеві ліки.
"Хлопці, які сиділи попереду першими побачили наш прапор . Далі крик: "Наші! Слава Україні!". У відповідь здригнувся автобус від дружньої відповіді: "Героям Слава!".
Плакали усі: жінки, діти, навіть чоловіки. Коли в автобус зайшов наш військовий, весь автобус ридав. Він розгубився: "Чого ви плачете?". Всі як один відповіли: "Від щастя".
Далі ще були довгі перевірки на наших блокпостах, напередодні окупанти дали людям на останньому блокпосту коробки з цукерками, в яких знайшли вибухівку. Ми стояли біля автобуса і раділи. Навіть повітря тут інакше, так пахне воля і Батьківщина.
В Запоріжжя ми приїхали опівночі. Заїжджали колоною у супроводі поліції. Всі смертельно змучені, але щасливі. Ми їхали і звикали до того, що в нас відібрали – до працюючих мобільних телефонів, людей, банкоматів та супермаркетів.
З нами в автобусі їхали понад 30 людей. Кожен з нас лишив вдома усе. Ми вийшли серед ночі у чужому місті, зі своїми невеличкими валізками, і ще довго не розходились, бо плакали від щастя. Окупація — позаду, кожен з нас ще довго звикатиме до того, що можна вийти з дому з телефоном, що в тебе є зв’язок, що на вулицях ходять люди, їздять автівки, працюють супермаркети. Позаду — дім і все, що ти мав. Попереду — невизначеність. Ми прощались і плакали, за цю дорогу зріднились. «
"Все буде Україна і ми повернемось додому! Обов’язково!". Остання фраза, яку ми сказали один одному".
P.S За кілька днів почали приходити новини з блокпоста у Василівці. І ми дізнались, що наш автобус був останнім, який випустили окупанти. Після того люди стояли у черзі по кілька тижнів, оформлюючи незрозумілі документи на виїзд, а декого завертали назад навіть з пропуском. Тоді ми зрозуміли, що в прямому сенсі "вскочили в останній вагон". І мені дотепер не віриться, що вдалось вибратись з пекла окупації.
Читайте також
Читайте нас у Тelegram: Суспільне Херсон
Джерело – Суспільне
