Їй 14 років. Вона пише вірші про війну та військовослужбовців. Її батько віддав своє життя за незалежність України. Історія Лори Байбуз, - доньки загиблого бійця Андрія Байбуза.
Лора Байбуз навчається у Херсонському академічному ліцеї. Дівчина мріє стати перекладачкою. Розповідає, почала писати вірші через декілька місяців після загибелі батька:
"Після загибелі батька, я почала писати вірші, щоб люди пам’ятали, що в нашому світі є герої, вони як живі, є так і загиблі, але вони завжди будуть нашими героями. Мій батько був дуже хорошою людиною. Я завжди брала з нього приклад. Я дуже хотіла б бути схожою на нього. Мені було дуже прикро, що його вже немає зі мною і зараз в мене вже немає його підтримки".
Лора планує цього року видати свою збірку віршів. Зараз їх в неї вже більше 30, а поки вірші дівчини можна знайти у соц.мережах.
Батько Лори, Андрій Байбуз пішов на фронт в березні 2015-го. Маргарита Ісаєва розповідає, її син хотів піти ще 2014-го, тоді він не зміг пройти медичний огляд, бо були проблеми зі здоров’ям – тиск, контузія, але, Андрій наполягав і наступного року пішов служити.
"13 березня 2015 року він пішов. Приїхав додому і каже: "Ось так я вирішив". Якщо він вже вирішив, то переконати було неможливо. В армії, він завжди був там, де були найгарячіші точки. Він був у Краматорську, Слов’янську, Красногорівці, шахта "Бутовка". Останній його бій був на Світлодарській дузі. Де була потрібна допомога хлопцям, він завжди був першим", - говорить Маргарита Ісаєва.
Маргарита Ісаєва остання людина, кому Андрій Байбуз встиг зателефонувати перед своєю загибеллю.
"Він зателефонував мені о 6-ій ранку. Ми завжди по можливості спілкувались зранку. Він тоді сказав: "Ми повинні сходити в одне місце, тут недалеко, але телефон не будемо брати з собою. Телефон буде тут на базі. Як тільки я повернусь, то тобі зателефоную". І ось дзвінок о 13:20. Я була тоді на роботі. Запитую: "Ти вже повернувся?". Він намагався триматися і каже мені: "Я не повернусь. Уявляєш, не добіг 20 м". Потім зв’язок перервався. Після цього він знов телефонує. Я питаю: "Андрійко, ти поранений? Що з тобою?" Він мені каже: "Трохи є подряпини. Не добіг 20 м. Ось поруч зі мною лежить "Шайтан". Кажу йому: "Де ваші хлопці?". Він сказав, що хлопці пішли за допомогою. Я запитую: "Ти що залишився один?". Він мені відповідає: "Товариш прапорщик, як ви мене розумієте…Бережи Ларису" і більше я нічого не чула. Потім, я вже дізналась, що його сепаратисти просто вбили", - згадує Маргарита Ісаєва.
У цій квартирі Андрій Байбуз проживав разом зі своєю родиною. Любив картини, книжки. Тут у нього була своя маленька бібліотека, - говорить Маргарита Ісаєва. Після загибелі Андрія, жінка вирішила зробити тут квартиру-музей в пам’ять свого сина.
"Кажуть, у хлопців є передчуття. Цю фотографію вони зробили 2016-го року влітку. Він говорив мені: "Якщо мене не стане, тільки цю фотографію можна ставити на пам’ятник". І ось наприкінці грудня цього ж року він загинув. Тема війни завжди була для нього болюча, тому коли настав його час, він своє не упустив.
Анна Тонг, Володимир Чепинога.
Джерело – Суспільне