Він захищав Маріуполь, потрапив у російський полон, пережив майже 2 роки катувань і повернувся додому. Історія захисника з Херсона Івана Бабушкіна.
Наприкінці минулого року в Запоріжжі з’явилася нова кав’ярня із символічною назвою – Liberty. Для власника закладу Івана Бабушкіна слово «свобода» має особливе значення – після пережитого полону та тортур він знає її ціну. Історію захисника родом із Херсонщини публікує проєкт «Свій дім».
Маріупольське пекло
Іван Бабушкін народився й виріс у Херсоні, навчався на програміста. У 19 років вирішив змінити життя і піти до армії.
«Узяв академічну відпустку на другому курсі університету та пішов до військкомату. Там працював мій батько, і завдяки його порадам у мене був вибір, куди саме піти. Спочатку це була строкова служба, а через 6 місяців я підписав контракт і перевівся до артилерійського дивізіону. Так я опинився в Запоріжжі, адже наше базування було там. Зараз це 15-та бригада оперативного призначення Нацгвардії України «Карадаг». Полігони, виїзди, навчання – таким було моє життя до 24 лютого 2022 року», – розповідає чоловік.
Перед початком великої війни підрозділ Івана посилено проходив навчання, тренування та злагодження. Потім бригаду відправили на схід, а зранку 24 лютого 2022 року – у підпорядкування полку «Азов».
«Ми тримали позиції біля заводу імені Ілліча в одній із місцевих шкіл. Потім нас розподілили по точках, моя група відправилася у Каменськ (приміське селище Маріуполя, – ред). Росіяни гатили по нас 50-80 приходів з міномета на день. Тут уже ми вступили в прямі контактні бої із загарбниками. Окупанти просто знищували все навколо. Коли не залишилося жодної цілої будівлі й ніде було закріпитися, то ми з боями прорвалися в місто. Це було 12 березня – я запам’ятав, бо драмтеатр ще був цілий».
На той момент уже були значні проблеми зі зв’язком, тому координувати дії підрозділів між собою було дуже важко. Група Івана йшла по руїнах міста. Дійшли ближче до «Азовсталі». За словами чоловіка, із 18 членів групи живими на той момент залишилися лиш 6 – із розрядженою зброєю та без техніки. Через відсутність зв’язку хлопці навіть не знали, що відбувається навколо – ані в місті, ані в країні загалом.
«Ми думали відступити на «Азовсталь», проте не знали, чи є там наші, чи це вже окупована територія. Тому вирішили виходити з міста. Тоді нам би допомогла мапа, але то була лише мрія. У місцевих питали про напрямок шляху. Ми планували дістатися до Запоріжжя, але не розуміли, що відбувається в сусідній області. Згодом зустріли людей, які розповіли, що є автобуси, які досі вивозять людей з міста в безпечну зону. Ми подумали, що це чудовий варіант. Мені навіть вдалося зателефонувати батькові – був момент, коли я піймав зв’язок на кілька хвилин. Я йому сказав, що є шанс, що я через кілька днів буду вдома.
Батько навіть не встиг мені повідомити, що Херсон в окупації, як і майже вся Запорізька область, якою ми хотіли виїхати, бо зв’язок обірвався. Я так собі в голові прикинув, що на дорогу десь 2 дні до Запоріжжя, а потім до Херсона – ще 2. Знову через цивільних ми дізналися, що по дорозі є блокпост, проте не знали, чий він. Підходимо туди й бачимо російські розпізнавальні знаки, тому план знову довелося змінювати».
Хлопці порадилися й вирішили видати себе за туристів чи студентів. Зброю закопали та знищили всі свої документи, які могли б їх розсекретити. А далі роз’єдналися та розчинилися серед інших цивільних, які виїжджали. Адже 6 молодих чоловіків в одній компанії – то було б дуже підозріло.
Однак план не спрацював. Хтось із членів групи, коли підійшла його черга, сказав, що вони приїхали на море. В окупантів одразу виникло логічне запитання – яке море в лютому? Хлопців затримали. Заздалегідь вони домовилися, що в разі чого до останнього не зізнаються, що вони військові. Однак окупанти все одно про все дізналися.
«У нас одразу взяли анкетні дані, провели допит, запитали, де позиція підрозділу, хто керівник тощо. Після цього нам повідомили, що ми перебуватимемо в полоні, а для початку треба пройти фільтрацію. Вона займе близько двох тижнів. Я тоді подумав: «Два тижні – це ж дуже багато». Знав би я, що мене чекає попереду…»
Російський полон – суцільне збочення
Спочатку Івана відвезли в Докучаєвськ, який був окупований ще з 2014 року. Там провели допит про службу у війську й відправили до управління по боротьбі з оргзлочинністю в так званій «ДНР».
«Відношення до нас було, як до терористів. Ще 2 тижні мене тримали на гаражах. Після цього відправили в ту саму сумнозвісну Оленівку, де я провів 2 місяці. Після цього перевезли до Донецького СІЗО, де я був ще місяць-два. Там тримали здебільшого бійців «Азову» та морпіхів. Зрештою я опинився в Горлівській колонії, де затримався майже на півтора року. Загалом у полоні я був 1 рік і 10 місяців, а звільнили мене 31 січня 2024 року».
За ці майже 2 роки Іван Бабушкін побував чи не в усіх пенітенціарних закладах «ДНР». Він каже, що всі ці місця об’єднує одне: катування та жахливе ставлення до полонених.
«Важко було в Оленівці, був там такий собі охоронець Кірюша, він же Кирило Вікторович. Людина із садистськими схильностями, найжорстокіший з усіх. За всі півтора року було лише кілька днів, коли нас не били. А так діставалося майже щодня. Однак справжнє пекло – це Таганрог, де я опинився напередодні обміну. Порівняно з цим місцем, СІЗО окупованої Донеччини – просто пансіонат. Там наших хлопців буквально ламали та вбивали, як фізично, так і психологічно».
Про обмін Іван не знав до останнього. Декілька разів його планували, але росіяни скасовували. Тому побачити рідну землю та свободу хлопець вже й не сподівався.
«У мене був шок, коли нас раптово привезли на Сумщину та обміняли на росіян. Ти не усвідомлюєш, що ти вже вдома, не можеш повірити одразу й перші 2-3 дні просто перебуваєш у ступорі. Я одразу побіг телефонувати мамі, батькові та дівчині. Найрідніших людей я не бачив і не чув майже 2 роки. Лише раз окупанти мені дозволили поспілкуватися з батьком через інтернет».
Якщо коротко описати російський полон і все, що там відбувається, то Іван каже – це збочення:
«Усі, хто працює та обслуговує цю систему, – збоченці на 100%. Їм це подобається, вони отримують задоволення, інакше пояснити цей садизм неможливо. Це точно не заради грошей. Причому це стосується всіх – від так званих вертухаїв до адміністрації цих закладів. І сама їхня держава це підтримує – просто така політика, а не бажання однієї якоїсь конкретної людини. Це коло по інтересах».
Після перебування в полоні хлопець схуднув на 10 кілограмів, має проблеми із зором та слухом. Проте найбільше постраждали зуби.
«Зуби – це у всіх, це вам кожен скаже. Тому що годують там тим, що в нормальному житті й свиням не дають. Неймовірно гаряча каша, в якій попадається каміння. І ти маєш з’їсти це за 3 хвилини, інакше заберуть і сидітимеш голодним».
Від дачі під Херсоном залишилися лише стіни в дірках
Після пережитого Іван почав відновлювати здоров’я, звільнився з армії й одружився зі своєю дівчиною. Молоде подружжя відкрило власну кав’ярню в Запоріжжі.
«Про кав’ярню я думав ще в ув’язненні – у голові створив концепцію та спланував деталі. Після звільнення обговорив це з коханою, і вона підтримала ідею. Я зняв приміщення, ми близько 2 місяців робили ремонт. І ось 20 листопада 2024 року ми офіційно відкрилися. Кав’ярня називається Liberty – думаю, що не треба пояснювати переклад та значення цього слова особисто для мене».
Близькість фронту та постійні обстріли міста Івана не лякають. Він каже, що в Запоріжжі не так критично, як у Херсоні.
Ще перебуваючи в полоні, Іван дізнався, що Херсон звільнили. Після обміну йому було важливо побувати в рідному місті.
«Я коли приїхав, то побачив жах: зруйновані будівлі та вирви від снарядів. Особливо постраждали навколишні села. В одному з них, а саме в Янтарному, була наша дача, яку давно збудував батько. Від неї залишилися тільки стіни в дірках, а даху зовсім немає. Я мовчу про двері та вікна».
На головній світлині: Іван Бабушкін з дружиною. Фото: інстаграм/liberty.coffeeclub
Фото в тексті: sviydim.media та інстаграм/liberty.coffeeclub
Джерело – Гривна