Міст, що з’єднує центр Херсона з мікрорайоном Корабел, став одним із трагічних символів війни. У 2022 році на ньому стояв блокпост, де херсонці проходили щоденні перевірки, терпіли погрози і постійний тиск з боку ворога. Нині ж він майже зруйнований, внаслідок російських ударів.
Минулого тижня російські війська декілька разів атакували Острівський міст. Це – єдиний шлях для проїзду транспорту. Тому активно триває евакуація місцевих жителів з мікрорайону. Відомо, що станом на 18:00 5 серпня, поліцією, рятувальниками та волонтерами вдалося вивезти 754 людини (49 дітей та 85 маломобільних). Про це повідомляли у ХМВА.
На цьому тлі по-особливому звучать спогади жителів Херсона про те, яким було життя на Острові під час окупації та про міст, що ведо до мікрорайону. Ці розповіді зібрав професор Херсонського державного університету Олександр Черемісін у межах роботи над виданнями «Літопис цивільного спротиву Херсона у вимірах повномасштабної агресії Росії проти України у 2022 році» та «Херсон 2022: з Україною в серці».
Декілька спогадів херсонців він оприлюднив на своїй сторінці у фейсбук.
«Я жила на Острові. В нас пост стояв на в’їзді на мосту, і один пост, як на гідропарк їхати, стояв біля пам’ятника. Кожен день нас зупиняли, кожен день перевіряли документи, кожен день запитували якісь незрозумілі речі: кого ми підтримуємо, як ми до цього ставимося. Тоді якраз відбулась ротація, і приїхала та армія, яка була в Бучі. Ґвалтівники які. Вони до нас дуже жорстко віднеслись. Вони перевіряли і документи, і чіпали. Були дуже неприємні. Дякуючи Богу, в мене було два телефони, і мій особистий телефон залишився тоді вдома, бо якби він не залишився вдома, а був би зі мною, то, мабуть, я би потрапила на підвал, тому що моя проукраїнська позиція була з перших днів, і в телефоні моєму це було. Це було страшно. 10 годин вони з нами розмовляли. Дуже страшні речі казали», – згадує жінка.
Один із місцевих жителів розповідає, як росіяни приїхали до гаражного кооперативу під приводом пошуку вибухівки. Тих, хто не зміг приїхати і відчинити свій гараж, чекало «вскриття» автогеном або бронетехнікою. Сам же чоловік на той момент вже перебував на підконтрольній Україні території.
«Що ж… будуть та й будуть. Зріжуть то й зріжуть. Щось там придумаємо, заварять. Потім скинули фотографію, що намагались спочатку зрізати. Щось в них не вдалося зрізати. Під’їхав типу «Тигр», одну сторону смикнув та й все. Слава Богу каркас вцілів, тільки двері відтягнули. Вони зайшли із собакою. Ну і вийшли. Як мені сказали, що нічого не забрали», – говорить чоловік.
Ще тоді у 2022 році загрозу підриву мосту Острів міг опинитися майже в ізоляції. До того ж шлях туди був обмежений. Ось, що згадує одна з жінок:
«У людей з’явився страх залишитися голодними, страх голоду. А все тому, що обмежені були шляхи, ще не могли розібратися хто де. Обмежені були шляхи і поставка продуктів. На Острові це було, мабуть, і вербалізовано. Чому? Тому що був постійний ризик підриву мосту, і тоді острів був би зовсім відрізаний. Я навіть пам’ятаю, ми переговорили з моїм братом, брат у мене пересувається на велосипеді, але я боялася, щоб він їхав з міста на Острів. І він говорить: «Ну, якщо раптом щось, я човнами вас перевезу». Човен там у них був на тій водній станції».
Багато історій присвячено проблемі нестачі води. Люди щодня стояли в чергах із баклажками біля свердловини, часом годинами:
«В той день я поїхала за водою на Острів і знову-таки стояла у величезній черзі в гаражному кооперативі. Люди між собою розмовляли, сказали про те, що вночі окупанти повалили телевізійну вишку. Тому, після того як я набрала воду, я вирішила проїхати околицями, щоб побачити, чи це правда».
***
«Поки не почалися обстріли, я їздила на Острів. Вже тоді там не було блокпосту, тому я там набирала воду в усі баклажки, які були. І постійно кожен день починався з того, що я їду за водою, навіть якщо вдома був запас. Однак, як тільки вільнялася одна баклажка, я її хапала і їхала набирати воду, тому що розхід води був величезний. Ось ми жили: двоє моїх батьків, я, двоє дорослих дітей і ще маленька дитина. Звичайно, вода була потрібна».
***
«Кожен день – по 5–6 баклажок 5-літрових. Йдеш, займаєш чергу, набираєш, приносиш воду. Це, звісно, було важкувато. Потім сусіди-хлопці, поки була можливість, їздили на Острів, там теж була свердловина, привозили воду».
Далі ще декілька спогадів херсонців, оприлюднених Олександром Черемісіним про життя під час окупації, зокрема проходження блокпосту на мосту, що сполучав Острів з центром міста.
«Я з братом з 1 березня до моменту виїзду тільки один раз взяли машину, коли перевозили мій інвентар тренування з одного залу в інший. До цього часу ми рухалися тільки велосипедами, і на жоден блокпост за сім місяців ми не потрапили. Єдиний блокпост, який неможливо було об’їхати, – це був на Острів, але ми туди не їздили. А так по місту ми знали, на якій вулиці є блокпост, і все, ми туди не їхали, а об’їжджали окольними шляхами, іншими маршрутами».
***
«Ні, з окупантами я не спілкувалась. Єдине, що одного разу мені треба було їхати на Острів знімати тонування, тому що вони вимагали, щоб машини були нетоновані. Мій майстер проживав на Острові, а на мосту був блокпост. Лише один раз я наважилась проїхати туди і назад через цей блокпост. І тоді, під час огляду машини, спілкувалися. Але це так: «Відкрийте багажник» – подивився салон. У салоні в мене були діти. А більше спілкування не було. Звичайно, я їх постійно бачила, і такий дискомфорт викликало те, що вони могли стояти з автоматами в черзі або проходити повз. Однак мені пощастило, що я з ними не спілкувалася».
***
«Перший блокпост був на мосту на Острові, вонючі такі, як зараз пам’ятаю, солдати підійшли, перевіряли: «А ви куда?». В нас речі у багажник вмістилися, почали відкривати, а речі в цих сумках навіть наверху, на машині склали, і нас пропустили. Коли ми туди їхали, в мене була така надія, що черги не буде за такі гроші, а ми приїжджаємо, а уже черга на цю паромну переправу платну, ми 18-ті, і я розумію що … а вже йдуть чутки, що Василівку завтра-післязавтра закривають. І я розумію, що, напевно, нас наше місто вкотре не випустить і ми не виїдемо. Але, дякуючи, я не знаю, наглості, чи як це сказати, мого чоловіка… Він підійшов до цієї людини, яка керувала посадкою (я думала, що паром – це паром, а це залізо 10 на 10 і на нього заїжджають машини, ніяких бортів, нічого.)».
Фото з архіву Владислава Скрипніченка: фейсбук/Старий Херсон
Джерело – Гривна
