Тарас Воронцов був одним з добровольців, які намагалися протистояти російським військовим на початку окупації Херсона. Він вступив у бій з ворогом у складі 2-ї роти 194-го батальйону 124-ї бригади ТрО, загинув у Бузковому парку Херсона 1 березня 2022 року. 7 квітня 2022 року його перепоховали у селі Музиківка на Херсонщині.
Історію херсонського захисника опублікував «Укрінформ».
Тарас народився у селі Чабанівка на Хмельниччині 21 листопада 1972 року. Коли йому виповнилося п’ять років, сім‘я переїхала на Херсонщину, у Музиківку. Після школи хлопець вирішив одразу працювати. Спочатку трудився на консервному заводі, потім – у приватному садівництві, на концерні «Електромаш», а з 2014 року і до останнього дня пропрацював санітаром на реанімаційному автомобілі станції екстреної (швидкої) медичної допомоги. У юності Тарас пройшов на флоті строкову службу. Після 2014 року проходив військову підготовку на виїзних навчаннях.
У родині Воронцових – два сини. Коли розпочалося широкомасштабне вторгнення, молодший був підлітком, а старший служив у Нацгвардії та зустрів війну в Гостомелі. Ранок 24 лютого 2022 року на все життя закарбувався в пам‘яті дружини Тараса – Олени. Вона розповідає, що прокинулася від гучних вибухів, а Тарас не міг повірити у те, що відбувається. Їм зателефонував із поля бою син та сказав: «Мамо, війна».
«Через день у селі почали збиратись чоловіки, щоби захищати Херсон. Так мій Тарас потрапив до військкомату, звідки був розподілений до 2-ї роти 194-го батальйону 124-ї бригади ТрО. Спочатку їх відправили додому, але потім повернули. Він одразу мені сказав: «Якщо не ми, то хто? В мене син воює, я не можу сидіти вдома». Відмовляти його не було сенсу – не той характер», – згадує Олена.
Дружина Тараса каже, що востаннє розмовляла з чоловіком 1 березня близько 7 ранку. Він сказав: «Усе, ми на позиціях. Прощай». По його голосу жінка зрозуміла: він усвідомлював, що попереду – смертельний бій.
Олена розповідає, що чоловік дуже дорожив своїми синами, був з ними суворим, але справедливим.
«Вони його поважали. Тарас у нас був серйозним: вони мали робити так, як він сказав. Я ніколи не втручалася у цей виховний процес, розуміла, що він робить так, щоб їм було краще у житті. Для наших синів тато завжди був прикладом, вони дослуховувались до його порад. У старшого сина характер дуже подібний до батькового. А ще Тарас привчав дітей до спорту», – каже Олена.
У мирному житті Тарас мав хобі – мотоцикли. А в дитинстві бабуся, яка дуже любила онука, навчила його гарно вишивати. Вони сиділи разом вечорами і маленький Тарас вишивав разом із нею, поки його батько не сказав, мовляв, нічого займатися дівчачою роботою. Вишивки Тараса, на жаль, не збереглися – згоріли під час пожежі.
«Мені здається, якби його батько тоді не перебив, Тарас вишивав би і у дорослому віці. Він мені навіть не давав свої речі зашивати – сам це робив, умів тримати голку в руках», – зауважує Олена.
Інше захоплення Тараса – мотоцикли. Цю пристрасть він передав синам, особливо молодшому: вони разом розбирали, ремонтували мотоцикл, за цим заняттям могли провести цілий день. Тарас також майстрував із дерева: так він відпочивав та виготовляв корисні для господарства речі.
Олена і Тарас прожили разом 22 роки, до того ще три роки зустрічалися. Олена зауважує, що їхня сім’я була поглинута своїм родинним життям, вони дуже любили проводити час разом.
«Він був душею компанії, дуже любив жартувати. Міг розвеселити і підтримати, коли треба. Нам всюди було добре разом: чи в кав‘ярні в місті, чи на городі або біля будинку вдома. Він міг усіх заохотити до роботи, підтримував позитивний настрій», – додає Олена.
Тараса цінували колеги, де б він не працював, а коли змінював місце роботи, залишався з людьми добрими друзями. Не терпів несправедливості, завжди мав свою думку та позицію, був прямолінійним, за що його поважали друзі, колеги та родина.
Начальник Херсонської ОВА Олександр Прокудін вручив державну нагороду – орден «За мужність» ІІІ ступеня Тараса його молодшому синові.
«У момент, коли прапор з нагородою опинився в руках Артема, я побачила, як він різко подорослішав, як випрямилася його спина і він зніяковів», – каже дружина Героя.
Жінка додає: «Я припускаю, якби чоловік не пішов тоді до військкомату, то шкодував би про це потім. Якби він не зробив цього тоді – пішов би зараз, упевнена в цьому».
Вічна слава і шана Герою!
Фото надані родиною.
Джерело – Гривна
