Олена Тарасенко працювала в Херсоні водійкою тролейбуса. Коли російські війська окупували місто, сідала у вільний від роботи час за кермо пасажирського автобуса й вивозила людей на підконтрольну Україні територію. А на зворотному шляху привозила містянам медпрепарати, харчі, засоби гігієни. Росіяни схопили її 22 вересня начебто для “звичайної перевірки”. Але жінку вісім діб тримали в нелюдських умовах у підвалі на вул. Лютеранській, 4 (там до війни розташовувалася Нацполіція області) і катували на електростільці.
«Забрали мене вдома у мами на Острові. Взагалі я живу на Шуменському, сусіди потім казали, що окупанти туди теж приходили, – розповідає про пережите Олена. – А перед цим до нас по ліки завітала сусідка. Ліки я привезла із Запоріжжя. Хвилин за сорок, десь о пів на десяту вечора, у двері знову подзвонили. Думала, то тьотя Надя ще, мабуть, щось забула. Спокійно відкрила двері, не глянувши у вічко, а там – п’ятеро автоматників у балаклавах…»
Мати Олени, 81-річна жінка, плакала, питала у чому ж винна її дитина, благала залишити доньку вдома. Старенькій відповіли, що не знають причини, а виконують наказ: знайти та доставити. І все буде гаразд, “там” розберуться й через пару днів вона повернеться. Мовляв, не лише Олену, багатьох наразі просто перевіряють.
Після ретельного обшуку квартири старший із військових, сивий чоловік років 50 (інші були молодими), наказав Олені збиратися: тепло вдягтися й взяти із собою рушник, зубну щітку. Оточили її й повели вниз сходами. На кожному поверсі стояло ще по автоматнику, які приєднувалися до конвою. На вулиці – три невеликі мікроавтобуси. Жінці наказали сідати в чорний бус. Один військовий сів зліва від неї, другий – справа, ще по два автоматники сіли спереду й позаду. Коли автівка рушила, наказали натягнути шапку.
«Потім вже роздивилася, що то була демісезонна шапка наших поліціянтів, яка з опущеним відворотом була як мішок, діставала мені аж до підборіддя. Скільки їхали, важко сказати. Але не дуже довго. Чула, коли вони зупинялися на блокпосту з Острова, казали щось про службу ФСБ. Потім зателефонували: “Открывай ворота, мы подъезжаем”. Коли вивели з мікроавтобуса, повели сходинками кудись униз. Я голову ледь вгору звела, щоб бачити з-під шапки. Один з військових мене ще за руку взяв, щоб не впала. І так до самої камери довів. На дверях камер замків не було, їх підпирали стовпчиками. Наказали зайти й не знімати шапку, поки двері не закриють. Потім почула скрип і жіночий голос: «Все, можеш зняти шапку».
Сусідку по камері звали Антоніною.
Судячи з розмірів, приміщення було розраховане на одну людину. Ніяких меблів, лише один дерев’яний поміст під стіною навпроти входу.
Такими за розміром та “умовами” були камери.
Замість матраців та ковдр – шинелі та кітелі українських поліціянтів. Замість туалету – п’ятилітрова пластикова баклага з відрізаним горлом. Замість умивальника чи крана з водою – дволітрова пляшка. Денне світло в камеру не проникало, цілодобово горіла електролампочка. Антоніну ув’язнили через те, що відмовлялася переоформляти за російським законодавством підприємство, де вона виконувала обов’язки директора. На той час Антоніна провела там вже 10-11 днів, а загалом – майже 20 діб.
«Іноді годували раз на день, а могли два дні нічого не приносити, – продовжує розповідь Олена. – Порції… Одноразову тарілку пластикову для перших страв. наповнювали десь на третину. Приносили лише якусь кашу. Одного разу щось схоже на пшеничну, а так – перловку. Чимось вариво ще було полито, іноді в каші траплялися розтерті схожі на тушкованку шматочки. Таке враження, що вони нам віддавали недоїдки. Ми вимушені були їсти ці залишки, щоб не померти з голоду. Аби якось заповнити час та не зійти з глузду від криків з катівні, переказували одна одній книжки, фільми, співали. Нас усіх попереджали, щоб розмовляли лише російською. З камери чули, як хлопців за це порушення карали. Але нас чомусь не чіпали. Поки були удвох з Антоніною, місця більш-менш вистачало. А вже коли в камеру ще двох жінок (матір з донькою) запроторили, доводилося спати по черзі. Чекали, сидячи на краєчку того ж помосту, де співкамерниці спали. Бо підлога була дуже холодною. Щоправда, ті жінки у нас не довго пробули. Як матір звуть, не пам’ятаю, а доньку – Тетяною. Вони з якогось села, жили там вже довго. Переїхали туди чи з Молдови, чи ще звідкілясь. Під час “референдуму” їх привезли на дільницю, а там з’ясувалося, що у матері немає українського громадянства. Затримали обох. Звинуватили, що мати – громадянка іншої країни, тож не мала права перебувати на виборчій дільниці».
Потім матір з донькою забрали. Замість них привели Аллу. Її спочатку звинуватили у торгівлі наркотиками, а потім – зброєю. Хоча жінка жодного стосунку до тих злочинів не мала.
Коридор місця ув’язнення.
До туалету, ополоснутися та набрати у пляшку для пиття води з системи опалення усіх бранців виводили лише раз на добу, вранці.
І на все давали п’ять хвилин.
«Вбиральня».
«Помитися можна було тільки навстоячки над туалетом, та не всі встигали. Тому з Антоніною все робили по черзі: сьогодні я виношу “горщик”, а вона набирає воду для мене, назавтра – я. Бували охоронці, які нас не квапили, чекали, поки закінчимо “процедуру”. А інші підганяли, ще й у вічко дверей туалету підглядали».
Коли почалися критичні дні, жінки змушені були розірвати на ганчірці один з кітелів, який служив їм ковдрою. На них за це спочатку нагримали, але потім “зглянулися”, принесли пачку прокладок.
Допитували Олену один раз.
Звинуватили її ось у чому. По-перше, вона серед цивільних людей, яких евакуювала, вивозила українських військових. Хоча серед пасажирів волонтерки були лише жінки з дітьми. І все це окупанти щоразу фіксували на своїх блок-постах. А по-друге, що вона – навідниця, бо з 2014 року волонтерила у херсонському Центрі допомоги військовим та була адміністраторкою групи “Армія SOS” у Фейсбук.
«Я майже нічого не розуміла, чого вони від мене домагаються, – каже Олена. – Але якось мене вивели з камери, знову наказали натягти шапку до підборіддя. Привели кудись, посадили у крісло, таке як офісне, тільки не крутиться, з залізними ручками. Примотали мої руки до залізних ручок, змотали скотчем ноги. І щось до пальців причепили. Щось у мене таке спитали дивне, навіть вже не пам’ятаю, я теж щось відповіла й одразу відчула удар струму. Не такого потужного як з розетки б’є, але все одно дуже неприємного. Й кожного разу, коли їм не подобалася відповідь, чи я затримувалася з нею, чула таке клацання, як клацає мишка від комп’ютера, й одразу – удар струму. А той чоловік, який запитував, російською розмовляв дуже швидко. І поки я сиджу, думаю, що ж він сказав, він встигав натиснути на ту кнопку. Зрештою я не витримала, почала на нього кричати: “Что ты меня током лупишь без конца? Ты говори нормально, я тебя – не понимаю, не понимаю!!!”… Мені здалося, я там хвилин двадцять була. Але Антоніна сказала, що допит тривав півтори години. Там час – не вгадаєш. Добре, що в Антоніни годинник був, і ми по ньому орієнтувалися. Якби не це, точно можна було б із розуму поїхати».
Електростілець.
Але найстрашнішою стала ніч напередодні звільнення Олени. Ввечері, десь з 18 години, у коридорі почувся тупіт, лайка, звуки ударів, крики.
«З того що чулося, – вони начебто спіймали “терористів”, котрі когось “дурили”. Спочатку над хлопцями в коридорі знущалися. Потім кудись поволокли. А близько 21 години до нас прийшли. П’яні, перегаром дуже відгонило. Кажуть: “Алка, Аленка, – вышли в туалет! Нам з Тонькою поговорить надо.” Випхали нас до туалету. Двоє залишилися в камері з Антоніною. А третій, на прізвисько Бурят, стояв біля відчинених дверей з автоматом. Двері до нашої камери видно, якщо з туалету виглядаєш. Я ж ото висунулася, сподівалася почути, що там відбувається. Бо дуже за Тоню хвилювалися. А Бурят побачив, одразу затвор на автоматі пересмикує: “Ану зайди, пристрелю!” Алла мене “за шкірку” й швидко затягла до туалету. Каже: “Не лізь, все одно нічого зробити не зможемо”… Розмовляли вони з нею хвилин сорок, про що саме – не чутно, лише “бубу-бубу”. Потім наказали нам повернутися. Антоніна плакала. Сказала, що її не били, не зґвалтували. Але пригрозили доставити до камери її вагітну доньку. І розповідали, як будуть мучити доньку у неї на очах. Я Тоню обійняла, щоб заспокоїти. Вона ще довго ридала на плечі, поки зовсім не знесиліла й заснула».
На ранок 30 вересня Олену викликали з камери, наказали взяти речі. Знову наказали натягнути шапку. Потім возили доволі довго по місту. Кружляли, мабуть, намагалися приховати, де саме утримували. А згодом випустили біля будинку матері.
Усі фото місця ув’язнення – з архіву Олени Тарасенко, зроблені незабаром після звільнення Херсона.
Джерело – Гривна
