Ніхто не народжений для війни. Та після повномасштабного вторгнення до лав ЗСУ стали люди з різних сфер – науковці, бізнесмени, політики, студенти. Цивільні, які ніколи раніше не тримали в руках зброю, спершу боронили свої міста і села, а тепер воюють у найгарячіших точках на Сході, Півдні та Півночі України. Хтось із них – рядовий солдат, інший уже командує підрозділом. Вони не будують військову кар'єру, а роблять що можуть, аби побороти російську навалу і повернутися до справи, якою займалися до війни.
Про кількох таких людей розповідає Укрінформ.
СТЕПАН БАРНА: «В АРМІЇ ПОТРІБНІ ЕФЕКТИВНІ ВІЙСЬКОВІ МЕНЕДЖЕРИ»
45-річний Степан Барна захищає Україну з перших днів повномасштабного вторгнення. Він – командир взводу БпЛА «Барні» мотопіхотного батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», яка виконує завдання на Донеччині. У 2014 році Степана Степановича обрали народним депутатом, у 2015–2019 роках він очолював Тернопільську ОДА, а нині – чинний депутат Тернопільської облради.
- Я завжди розумів, що буде повномасштабна війна і українцям потрібно до неї готуватися, – каже Барна. – Як голова Тернопільської ОДА, створив 105 бригаду територіальної оборони і був її командиром. Ми проводили в області навчальні збори, стрільби на полігоні, виділяли на це кошти з місцевого бюджету. Я популяризував службу в резерві, і в 2018 році підписав контракт оперативного резерву другої черги з 105 бригадою ТрО, а згодом – першої черги з 10 окремою гірсько-штурмовою бригадою «Едельвейс». Багато хто в області тоді сміявся з мене, мовляв, навіщо все це. Але, як з’ясувалося у лютому 2022-го, ми все робили правильно. І підготовка, отримана під час цих навчань, дуже допомагає мені на фронті.
Наступного дня після указу Президента про загальну мобілізацію Барна прибув до місця розташування 10 ОГШБ як резервіст оперативного резерву. Він і нині служить у цій бригаді.
Запитую військовослужбовця, чи складно після керівної посади звикнути до виконання наказів у війську. Він каже, що в ЗСУ усвідомив: щоб стати керівником, потрібно навчитися підпорядковуватися.
- Дійсно, під час свого політичного шляху, громадської роботи мені не доводилося виконувати накази без обговорень і дискусій. Тому це був певний злам для мене. Але я відчував відповідальність не лише за себе, а й за своїх побратимів і врешті впорався з цим викликом. Війна – колективна справа, тут виграє команда завдяки ефективним рішенням. Недотримання цього принципу призведе до втрат, – каже пан Барна.
Під час служби в ЗСУ ексголова Тернопільської ОДА пройшов шлях від рядового до молодшого лейтенанта.
- У війську я спершу був піхотинцем. Багато хто запитував, чому в перший рік повномасштабної війни не пішов на офіцерські курси. Але я не бачив у цьому потреби, адже не мав і не маю на меті робити військову кар’єру. Та й не думав, що війна триватиме так довго. Коли ж отримав завдання від командира сформувати й очолити підрозділ БпЛА, то пішов вчитися, щоб використати свій досвід і знання для цієї важливої справи. Адже в армії потрібні ефективні військові менеджери, які дбають не лише про особовий склад та його забезпечення, а й про навчання, підготовку, постійний розвиток, використання новітніх видів озброєння, – зауважує Барна.
Його підрозділ БпЛА після місяця навчань зайшов на бойові позиції на Донеччині й успішно знищує ворога.
- Спершу працювали як позаштатний підрозділ ударних дронів. Коли командування бригади побачило результати роботи, постало питання формування штатного підрозділу БпЛА – окремого взводу в складі мотопіхотного батальйону. У липні цього року мене призначили командиром цього взводу. Ми виконуємо завдання на Сіверському напрямку Донеччини. Активно працюємо над рекрутингом, набираємо і готуємо фахівців, також ефективно вбиваємо москалів. Багато наших пілотів у цивільному житті не мали справи з дронами. Але тепер вони – справжні профі, 75–80% наших FPV-дронів влучають у ціль, – розповідає військовий.
Додає, що робота підрозділу БпЛА – це постійні виклики і вдосконалення.
- У нас був двотижневий період, коли ми взагалі не могли літати. Окупанти почали «гратися» частотами, майже всі наші дрони падали, а їхні – долітали. Ми багато працювали, але змінили ситуацію. Адже сучасна війна – надзвичайно технологічна. Тому ми постійно вчимося, завдяки підтримці благодійників, волонтерів, усіх українців купуємо технічні новинки і знищуємо ворога, – каже командир взводу БпЛА.
Степан Барна втратив на війні рідного брата: Олег Барна воював у складі 68 окремої єгерської бригади, загинув 17 квітня 2023 року під Вугледаром. Пан Степан має законні підстави для звільнення з військової служби.
- Мотивують продовжувати боротьбу побратими і мій підрозділ: з хлопцями ми дуже багато пройшли і стали ріднею. Є бажання помститися за брата, за те, що Росія зробила з українськими містами, за вбивства дітей, цивільних. Коли я бачу результати роботи свого підрозділу, що ми за добу знищили десятки окупантів, то розумію, що дали можливість вижити нашим хлопцям. Адже кожен убитий окупант на нашій землі – це врятоване життя українського солдата: батька, сина, брата, коханого, – наголошує військовослужбовець.
- Я пообіцяв побратимам, що відвезу їх у Зарваницю, покажу нашу Тернопільщину, пригощу місцевим пивом, – каже Степан Барна. – А ще дуже хочу, щоб Україна розвивалася, міцнішала, змінювалася на краще, рухалася до вступу в НАТО і ЄС. Заради цього ми тут стоїмо.
Юлія Томчишин, Тернопіль
Фото надав Степан Барна
ПЕТРО БУШАРОВ: ЗНИЩУВАТИ ВОРОГА ОСОБИСТО
Відомий запорізький шоумен, волонтер, засновник потужного благодійного фонду «Паляниця» та БО «БФ «Власноруч» Василь Бушаров сьогодні з гордістю розповідає про свого сина-військовослужбовця.
Петрові Бушарову в травні виповнився 21 рік. Він студент Київського політехнічного інституту, але навчання поставив на паузу – пішов на фронт.
- Повномасштабну війну Петро зустрів в Києві. На той час він навчався в КПІ. Вступив на ту ж спеціальність, що я свого часу в Запорізькій «машинці», – «Ливарне виробництво чорних та кольорових металів і сплавів». Петро жив у гуртожитку, влаштувався на роботу в один зі столичних ресторанів помічником кухаря. На початку війни йому було 18 років. Він як студент мав право на відстрочку. Та 24 лютого 2022 року син вирішив, що спробує прорватися з Києва до Запоріжжя. Я його просив залишитися, але він вирішив їхати. Я сказав: окей, рішення приймаю. Це для мене була жахлива ніч, – згадує Василь.
Дорога до рідного міста забрала понад 20 годин. Через тиждень Петро пішов до військкомату, але там почув, що ще занадто молодий. Тож записався до Запорізької ТрО.
- Він сказав, що ворога хоче знищувати особисто, – розповідає Василь.
Тоді в Запоріжжі вже діяв благодійний фонд «Паляниця», який заснував Бушаров. Він тісно співпрацював з різними військовими частинами, зокрема розвідкою, артилерією, дронарями.
- Була можливість сина відправити на навчання до будь-якого підрозділу, навіть в Америку, бо має досить високий рівень англійської. Але… він сказав «ні». Хотів спробувати потрапити до «Азова». Пройшов курс молодого бійця. Упродовж 1,5–2 місяців тренувався, і восени 2022 року вступив до лав бойової бригади. Відтоді перебуває на різних ділянках фронту. Був і на Запорізькому напрямку, і у Великій Новосілці. Його розумові здібності зробили його командиром СПГ – станкового протитанкового гранатомета, його ще називають «Сапог». Днями мені написав, що отримав посвідчення учасника бойових дій. Тепер мій син є ветераном війни, – розповідає Бушаров.
Петро має позивний «Павук». На питання батька-волонтера, яка допомога потрібна, завжди відповідає: все є, з усім справляємось.
- Він хоч і великий бородань, але мандаринки та «редбул» їх радують, як дітей, – говорить Василь.
Нещодавно Петро з побратимами взяли в полон ворожого солдата.
- Словʼянськ, Дружківка, Краматорськ – це ті напрямки, де вони. Петро якось мені зателефонував – і чую голос такий… дуже спокійний. Кажу: а що з настроєм? Він відповідає: сьогодні вбив першого росіянина в стрілецькому бою. Вони зайшли на наші позиції, довелось оборонятися, відкрити вогонь…
За час війни Петро поховав багатьох своїх побратимів.
- Він може там не бути, може спокійно навчатися в КПІ. Багато людей спеціально вступили до вишів, аби не йти в армію, а він пішов з вишу до армії, – каже батько.
Василь ззовні виглядає спокійним, але сльози час від часу наповнюють очі. Він зізнається, що намагається абстрагуватися від різних думок.
- Я не можу на це вплинути чи змінити, тому намагаюсь підтримувати його. Всій своїй родині я кажу, щоб писали частіше, питали про щось. Петро народився якимось дорослим. Я його й виховував по-дорослому, але тепер він в багато разів старший за мене. Я іноді щось запитую, а він мені каже: «Ну ти ж не військовий, що я тобі скажу? Ти не зрозумієш. Поговорімо краще про погоду». Клята війна, кляті ворожі солдати. Те, що відбувається тепер, – це страшно. Я всіляко буду йому допомагати чим зможу, – говорить.
Василь бачився із сином улітку. Він приїжджав до Запоріжжя забрати автомобіль «Volkswagen Transporter», який Василь пригнав для військових на прохання мами загиблого Петрового побратима.
- Вона дала гроші, я їздив до Німеччини і привіз автівку. Син приїхав її забрати. Уже у вересні авто виходило з позицій і потрапило в ДТП. Слава Богу, сина в машині не було. Водій автівки лежав у комі два тижні. Тепер шукаємо нову для хлопців, будемо намагатися привезти.
Василь як волонтер точно знає, що важливий навіть найменший донат. Він каже, що російська пропаганда робить досить якісно одне – переконує людей у тому, що будь-які їхні дії не дають користі. Це робиться для того, аби змусити впасти у відчай і бездіяти.
- Можна творити неможливі речі, коли ми разом. Маленькі і великі донати мають бути. Без них ми впадемо. Все просто: знайди одного волонтера і допомагай йому, але кожен день. Ми бджоли, які всім вуликом можуть дати п**ди ворогу, – говорить Василь.
Він щиро пишається своїм сином та іншими військовими.
- Не знаю, чи вдалося б мені виховати крутішого чоловіка. Навряд. Те, яким тепер стає мій син, – неймовірний сплав, я б хотів, щоб саме такі люди, такі українці будували нашу країну, – говорить.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка
СЕРГІЙ НЄМЦЕВ: ДОСВІД СПІЛКУВАННЯ В ЕКСПЕДИЦІЯХ ДОПОМАГАЄ НА СЛУЖБІ
Науковець, археолог, керівник археологічної експедиції, викладач вишу з Херсону, головний спеціаліст відділу моніторингу і комунікації з органами влади департаменту відновлення та культурної реінтеграції деокупованих територій Міністерства культури, а нині солдат ЗСУ Сергій Нємцев ще до широкомасштабного вторгнення був героєм публікацій Укрінформу. Одна з них – про музей археології Херсонського державного університету, який створив і очолив Сергій.
У березні 2022 року Сергій виходив у Херсоні на мітинги проти росіян. У травні зміг вибратися з окупації, а після звільнення обласного центру вже як співробітник міністерства допомагав вивозити ті експонати, які не змогли чи не встигли вкрасти росіяни з краєзнавчого музею. Далі – мобілізація, нині – служба у бойовому підрозділі.
- Як співробітник Міністерства культури, я отримав повістку, пішов у військкомат і за два дні опинився у військовій частині. Тепер проходжу службу у зведеному загоні 153 окремої механізованої бригади, на Харківському напрямку, солдат, – каже Сергій.
За його словами, до 153 бригади його призначив ТЦК, а всередині підрозділу він мав можливість доєднатися до зведеного загону, який вже воює. Попросився – і його перевели. Каже, так вирішив, бо переконливим був офіцер, який приїхав у батальйон агітувати.
У війську до цього Сергій Нємцев не служив.
- Власне, це мої перші пів року у війську. Археологія дуже далека від військової справи. Але мені здається, що досвід комунікації з незнайомими людьми (в експедиції, у складних побутових умовах) допомагає на службі, – зазначає він.
Уже мав коротку відпустку, і це знову про улюблену справу: узяв участь в історичному фестивалі LEGIO Historica, який повернувся цьогоріч до Херсону.
- Це й була мета відпустки – фестиваль. Для чого він і чи потрібен у прифронтовому Херсоні, який живе під обстрілами? Він для того, щоб показати: що б не було, але життя налагоджується. Попередній фестиваль у нашому місті був на початку жовтня 2021 року. У 2022-му ми провели його якомога ближче до Херсону – у Кропивницькому, де знайшли прихисток багато містян. У 2023–2024 роках ми їздили з фестивалем в Одесу, Чернігів, Луцьк. А тепер він повертається додому, – розповідає Сергій Нємцев.
Говоримо з ним про Херсон, археологію. А ще про російські наративи – оті, що, мовляв, цивілізація на Півдні України з’явилася лише завдяки російській імперії.
- Повна х**ня, балаканина старого дідугана, який читає лекції з «історії» перед тим як шарахнути ракетою. Ми знаємо, що тут було багато всього цікавого до приходу росіян наприкінці XVIII століття. Археологія надзвичайно багата, починаючи від зразків першого землеробства на півдні Східної Європи: там існували буго-дністровська культура, пам’ятки нижньомихайлівського типу, рогачицька культура, – і аж до скіфів, бо, судячи з усього, один з їхніх центрів був десь на межі Херсонської і Запорізької областей, в районі Кам’янки-Дніпровської і нашого Верхнього Рогачика. То яка тут Росія? А ще десяток античних полісів, які були учасниками міжнародних відносин в античному світі, – коментує Сергій Нємцев.
Не можемо не згадати про музей археології ХДУ.
- Музей не постраждав, все збережено, ми його евакуювали: останнє, що я встиг зробити перед мобілізацією, – з’їздити у Херсон і допомогти в перевезенні колекції в Івано-Франківськ, – каже Сергій.
Музей археології ХДУ росіяни не розграбували. На думку Сергія, окупанти досить пізно почали навіть вдавати, що створюють власний «університет», тож і не встигли зайти до всіх приміщень і дістатися до музею у підвалі однієї з університетських будівель.
Власне, каже він, окупанти і краєзнавчий музей грабували в останній момент.
- Росіяни вкрали те, що було в експозиції, а це менш ніж 5% від загального обсягу всіх колекцій. Так, вони вивезли коштовні метали, нумізматика постраждала, колекція зброї. Але, як на мене, найцінніше, що було у нашому музеї, збереглося: це колекції природничого відділу, археологія вся, крім тієї, що була в експозиції, – каже Сергій Нємцев.
Зрада директорки краєзнавчого музею Тетяни Братченко його не здивувала. У майбутньому, на його переконання, музей треба розділити на окремі складники, можливо, з єдиною структурою, але з правами автономності щодо виставкової та наукової роботи: на музей природи, музей Херсону а окремо – археологічний.
Сергій упевнений, що з власної волі Росія вкрадені з херсонських музеїв експонати не поверне. Але наразі важко спрогнозувати можливі варіанти розвитку подій.
Нємцев сподівається, що коли завершиться війна, він зможе повернутися у Херсонський держуніверситет, до археології, музейної справи. А поки що повертається у свій підрозділ.
- Ми маємо продовжувати боротьбу, щоб зберегти державність. Інакше новий шанс буде не дуже скоро. Після національно-визвольних змагань 1918–1922 рр. він з’явився через 70 літ, – каже Сергій про власну мотивацію захищати країну зі зброєю в руках.
Ірина Староселець, Херсон
Фото авторки, Олександра Андрющенка та із соцмереж
Джерело – Укрінформ
