До війни з Миколаєва до Херсона хорошою дорогою можна було доїхати за годинку з гаком. Нині це забирає вдвічі більше часу. Але на це не зважаєш - їдемо ж у щойно звільнене від російських окупантів місто.
ДОВГА ДОРОГА З БЛИЗЬКОГО МИКОЛАЄВА
Значна частина основаної траси виявилася непроїзною – там іще працювали сапери, тому довелося пересуватися польовими дорогами. Але в цьому було і щось особливе. Адже бачити на вулицях зруйнованих війною сіл людей з українською символікою, які повиходили з будинків, щоби привітати нас, було до сліз щемливо. Водночас тут скрізь видно сліди ворожих «прильотів». Боляче дивитися на розбиті хати, посічені осколками снарядів паркани, зарослі бур’янами городи, де давно не ступала нога господаря. І зовсім розчулив дбайливо вирощений, але так і не зібраний урожай болгарського перцю на кількагектарному полі з крапельним зрошенням! Червоні і жовті перчинки, яких вродило тут дуже рясно, і яких так бракувало цієї осені на столах мешканців українських міст, ще раз нагадали, як раптово селяни змушені були залишити свої домівки і господарство, рятуючись від смертоносного залізяччя російських «асвабадітєлєй».
Врешті заїхали в Херсон. На щастя, місто не зазнало великих руйнувань під час окупації. Хоча брудних слідів діяльності московитів тут вистачає. Відступаючи, вони залишили місто без електрики, води і зв’язку, вивівши з ладу об’єкти критичної інфраструктури.
НІ НА МИТЬ НЕ СУМНІВАЛИСЯ, ЩО ЗСУ НАС ЗВІЛЬНЯТЬ
…Головний майдан, попри всі правила безпеки прифронтового міста, вщент заповнений людьми, які прийшли святкувати звільнення рідного міста від російських окупантів. Багато хто тримає жовто-блакитні прапори та іншу українську символіку, люди співають, щиро радіють, обіймаються, вигукують «ЗСУ! ЗСУ!», «Херсон – це Україна»!» У цей день у них був особливий гість – Президент України Володимир Зеленський. Він приїхав у звільнене місто, щоб власноруч підняти над ним прапор України.
Звучить гімн, і херсонці не стримують емоцій, які накопичили за довгі вісім місяців окупації… Вони пам’ятають кожен день, проведений в очікуванні українських воїнів. А у тому, що це станеться, більшість не мала жодного сумніву.
Столична делегація покидає головну площу міста, але херсонці не розходяться. Тут підключили пересувну станцію мобільного зв'язку, щоб місцеві мешканці змогли зателефонувати своїм рідним, друзям і сказати, що живі, що вільні! Чоловік підійшов до журналістів і попросив телефон, щоби подзвонити до Німеччини, куди виїхала його сім’я. Вони вперше розмовляли зі звільненого Херсона, і це розчулило всіх…
Загалом херсонці дуже відкриті і погоджуються розповідати про своє перебування в окупації. У них тиждень немає електрики, води, зв’язку та опалення, але вони, без перебільшення, щасливі.
Знайомлюсь із вчителькою фізики та астрономії місцевого ліцею Ольгою Набіт. Вона мати двох дітей, але її родина з міста не виїжджала і ні на мить не сумнівалася, що воно буде українським.
«Спочатку ми чекали, що це станеться ще 13 березня – у день визволення Херсона від фашистів, потім розраховували на 9 травня. Згодом бачили, як активізувався фронт у серпні, думали, ось-ось… Тоді «запланували» собі нову дату - 14 жовтня. Але коли це сталося, навіть не повірили. Ми вже три дні у стані ейфорії», - розповідає пані Ольга.
Вона каже, що окупанти дуже тиснули на освітян. Спочатку намагалися підкупити грошима, а коли це не допомогло, в хід пішли погрози. «Казали, що заберуть дітей, тому я вимушена була своїх переховувати. Чоловік майже не виходив з дому, бо вони постійно шукали активістів. Мене особисто кілька разів примушували виходити з маршрутки і допитували, погрожували і підвалами, і розправою… На українську мову реагували вкрай негативно. Але ми вірили в наші ЗСУ і ні на мить не сумнівалися, що вони нас звільнять, щира їм за це дяка», - каже моя співрозмовниця.
Жінка також розповідає, що їжа в магазинах була, але російська, і коштувала вона дорого. Та українська держава підтримувала працівників освіти і платила їм зарплату навіть у таких умовах. Тому вони намагалися здебільшого розраховуватися гривнями. Завдяки тим людям, які вірили, що росія тут ненадовго, в місті працювали термінали.
Пані Ольга каже, що її родина жодного разу не ходила за “гуманітаркою”. Вона не приховує, що боляче було спостерігати, як чимало херсонців вишиковувалися в довжелезні черги за подачками росіян. Та засуджувати їх ніхто не поспішає, бо хтось і справді голодував, хоч були й ті, хто вирішив, що «рускій мір» тут назавжди.
«За моїми особистими спостереженнями, серед любителів «руского міра» були малозабезпечені або ті, хто понабирався кредитів чи вів асоціальний спосіб життя. Ми їх називали тарганами, і наші хлопці їх вигнали, але не всіх. Ще чимало залишилося, вони сховалися і сидять по норах», - стверджує учителька.
Вона також розповідає, що батькам пропонували вивезти дітей на оздоровлення до росії, і чимало погодилися, хоча насильно ніхто в автобуси не запихав. Деяких батьків навіть не насторожив той факт, що діти повинні були обов’язково мати при собі оригінал свідоцтва про народження. Цих дітей досі не повернули.
ЕВАКУЮВАЛИСЯ, БО БОЯЛИСЯ ВУЛИЧНИХ БОЇВ…
Знайомимось з пані Аллою, вона працівниця міської служби зайнятості. Жінка не приховує, що під час окупації сама сиділа без роботи. Вона стверджує, що частина херсонців, які погодилися на так звану «добровільну» евакуацію, були налякані розповідями про можливі вуличні бої та сильні обстріли. Тож люди піддалися пропаганді, але дехто з них уже шкодує і хоче повернутися, хоча це складно, бо назад їх не пускають.
«Я знаю, що тих, хто виїхав, селили в дитячих таборах або санаторіях Сімферополя, Анапи. Правда, тільки до весни, а потім пообіцяли якісь гроші - і на Сахалін, бо росіяни видають паспорти вже з пропискою там. Хочу сказати, що примусової евакуації по суті не було, тобто в автобуси насильно не запихали. Просто люди залякані, багато різної інформації, не знали у що вірити», - висловлює свою думку жінка.
При цьому, сама вона ні на мить не сумнівалася, що місто знову стане українським. А коли оголосили евакуацію, багато хто розцінив це як початок кінця окупації. Росіяни відходили вночі, глушили зв'язок, щоб ніхто нічого не чув і не передавав. Але люди кажуть, що все розуміли навіть з гучного ревіння їхньої військової техніки.
«Орки поводили себе нахабно, постійно нас перевіряли. Я телефон чистила двічі на тиждень, бо вони прискіпувалися до інформації у ньому. Їм дуже не подобалася наша Дія, Фейсбук і Вайбер, якщо бачили, примушували видаляти. На блокпостах чоловіків роздягали, шукали татуювання. Дехто з них, якщо бачив на картці гроші, примушував перераховувати їм, могли забрати цінні речі, ноутбук, наприклад. Загалом, при них ми скотилися до рівня середньовіччя. У місті на кожному кроці була розливайка, дітям без обмеження продавали спиртне, цигарки. Ніхто нікого не контролював, влада не діяла, але, треба зазначити, що комунальні служби працювали. Прибирали сміття, була вода й електрика», - каже пані Алла.
…Я підходжу до невеличкої на зріст молодої жінки. Вона стоїть, обгорнута нашим прапором, і її переповнюють емоції. Це пані Діана, вона працівниця ІТ-галузі. «Останні три дні я майже не сплю, не їм… Важко повірити, що той терор, через який нам вдалося пройти, закінчився. Мені хочеться щодня приходити сюди, у центр, спілкуватися, радіти. Ми були тут з чоловіком, з батьками, друзями, ще тільки котів своїх сюди я не приводила», - усміхається моя співрозмовниця.
Діана не приховує, як було страшно і важко. Коли виходили з дому, люди брали обмежену суму коштів, щоби придбати лише необхідне. Вас могли запросто пограбувати, а поскаржитися було нікому: коли викликали поліцію, приїздили орки.
НАРОДЖЕНА, ЩОБ ЗРОСТАТИ У СВОБОДІ
Серед великого різнобарвного натовпу на головній площі Херсона одне молоде подружжя привертає до себе увагу. Усміхнені обличчя і прикрашений українською символікою дитячий візочок. Знайомлюсь - це Олександр та Анна. 29 вересня у них народилася донечка. Сьогодні вони приїхали сюди разом з нею, щоб відчути атмосферу загальної радості, бо досі не можуть повірити, що їхня донечка ростиме у себе вдома, в українському Херсоні.
«Думала, що буду народжувати під звуки вибухів визволення Херсона. Спочатку хотіли назвати доньку Вікторією, але в ту ніч дуже бахкало, тому назвали Веронікою, що в перекладі означає та, що приносить перемогу. Так і сталося!» - розповідає Анна.
Вона каже, що досі місто було мертвим, і лише за останні три дні ожило. Майже всю вагітність жінка провела під окупацією, з ліками було сутужно, діставали, що де могли через знайомих. Причому, шукали наші, українські ліки, бо російські виявилися неякісними.
«Найяскравішим враженням останніх місяців була картинка, як наші люди вільно пересуваються Херсоном з українськими прапорами. Це було щось неймовірне, такі емоції словами не передати. Я навіть не соромився плакати. Зараз мої батьки ще в окупації, на лівому березі. Ми дуже за них хвилюємося, але маємо надію на швидке визволення», - розповідає Олександр.
Він каже, що знає випадки, коли пропадали люди, коли загарбники просто на вулиці розстріляли молодого хлопця… А до батька його знайомої, який не мав жодного стосунку до військових, прийшли з автоматами і забрали прямо з дому. Де він – досі не відомо.
«Ми намагалися не виходити зайвий раз на вулицю. На референдум не ходили, але знаємо, що до багатьох орки приходили додому, переписували тих, хто там проживає, шукали вільні квартири і заселяли своїх», - розповідає чоловік.
Попри безумовну радість й усміхнені обличчя, ці люди ще довго згадуватимуть і переживатимуть найтяжчі моменти окупації. Пані Альона - власниця магазину тканин. Каже, що весь цей час намагалася працювати і продавала різні товари, щоб якось вижити. Росіяни весь час тиснули, примушували перереєструвати бізнес, але вона витримала. Ця жінка разом з однодумцями брала участь у демонстраціях ще на початку окупації. Вони приходили у центр міста щодня і висловлювали свою громадянську позицію, демонструючи, що Херсон завжди був і буде українським. «Спочатку орки спостерігали за нами, коли ми були тут, на головній площі, а потім взялися нас розганяти. Кидали шумові гранати, пускали сльозогінний газ, стріляли по ногах. Ми перемістилися до парку Шевченка. Але й звідти змушені були тікати, бо назустріч нам уже їхали машини з озброєними солдатами, які виловлювали протестувальників. Щоразу, коли йшли на мітинг, не мали впевненості, що повернемося додому, але по-іншому не могли», - пригадує моя співрозмовниця.
Її подруга, пані Олена, каже, що їм відомо про випадки, коли росіяни кидали у підвали активістів. «Наша колега просиділа в підвалі 25 днів, її били, катували, кілька разів возили на розстріл із мішком на голові. Але, зрештою, вивезли у Білозірку й відпустили. Вона разом з іншими бранцями пішки добиралася додому. Але так щастило не всім, були активісти, яких хапали вдома чи на вулицях, били, а потім вони пропадали, про деяких нічого невідомо й досі. Думаю, у нас попереду ще багато відкриватиметься інформації про все це», - зітхає жінка.
Майже всі люди одностайні в тому, що попри страх, херсонці дуже підтримували одне одного і роблять це досі. Скажімо, ще на початку війни, коли виникла потреба у крові та речах для поранених, увесь Херсон пішов її здавати, і вся лікарня була завалена різними речами. Зараз у місті немає води і світла. То люди, у яких є свердловини, дають воду безкоштовно всім, а ті, у кого є генератори, виставляють на вулицю переноски з розетками, щоб можна було зарядити телефон чи інші пристрої.
«Наші люди завжди ігнорували орків. Коли ті заходили до кав’ярні чи магазину, всі херсонці демонстративно полишали ці заклади, або коли ті заходили перевіряти документи в тролейбус, усі відверталися», - наголошує ще одна місцева мешканка пані Анастасія.
Усі ці розповіді – лише невелика часточка того, що довелося витерпіти цим людям. У кожного, хто пережив окупацію, – своя історія. Але всі вони об’єднані прагненням жити у вільній незалежній Україні!
…Коли ми вже виїжджали з Херсона, зупинилися на околиці, щоби сфотографуватися на фоні стели з назвою незламного міста. Та раптом зовсім близько пролунали вибухи, і ми змушені були швидко покинути це місце. То було чергове нагадування, що війна триває і до повної перемоги у нас попереду ще багато роботи.
Алла Мірошниченко, Миколаїв-Херсон
Фото автора, Ніни Ляшонок та Олександра Корнякова
Джерело – Укрінформ
