Ірина вже 16 років служить медикинею у 34-му Херсонському полку Нацгвардії України. Раніше вона була медсестрою в нейрохірургічному відділенні обласної лікарні. Після війни мріє створювати зручний одяг для людей з інвалідністю, тому зараз навчається онлайн на модельєрку. Вона розповіла, як встигає і служити, і вчитися, а також що її мотивує та дає сили.
У 34-му полку Нацгвардії України медикиня Ірина відповідає за ліки — знає, де що лежить, і видає медикаменти військовим, коли це потрібно. Каже, що її робоче місце — це як маленьке царство: кожна коробочка на своєму місці, і вона може знайти потрібний препарат навіть із заплющеними очима.
До Ірини приходять зі списками ліків. Вона перевіряє, що є в наявності, а якщо чогось бракує — підбирає заміну. І все це — для того, щоб допомогти бійцям"Аптечки бувають різні. Залежно від бойового завдання, я вже знаю, який комплект краще підійде — той чи інший. Але моя робота — це не лише аптека. Я ставлю крапельниці, роблю уколи, перев’язую рани, знімаю шви. Виконую все, що робить медична сестра", — розповідає Ірина.
До того як приєднатися до Національної гвардії, Ірина 14 років працювала медсестрою в нейрохірургічному відділенні обласної лікарні. Там вона здобула важливі знання та практику, які знадобились під час служби."У нейрохірургії я отримала дуже сильну базу знань як медсестра. Коли прийшла в частину, ці навички стали мені корисними — і під час війни, що почалася у 2014 році, і вже під час повномасштабної", — розповідає медикиня.
"Коли ми виїжджаємо, щоб надати медичну допомогу, завжди беремо з собою спеціальний рюкзак. Це мій помічник — у ньому є все необхідне: перев’язувальні матеріали, ліки, ножиці, ліхтарик. Навіть ліхтарик дуже важливий — іноді треба щось добре підсвітити. Там також є ковдри, бандажі, пластирі. Все, що може знадобитися", — пояснює Ірина.
Душевну рівновагу вона знаходить у вишивці. Це її спосіб відпочити від служби та зберегти внутрішній спокій. Першу сорочку вона вишивала майже три роки — у складних умовах, але з великою любов’ю."Я купила тканинку тихенько, і вже пізно ввечері, в підвалі, під настільною лампою вишивала собі сорочку. Назвала її — “Переможна сорочка”. Вона вишита за стародавніми узорами чорними нитками з вкрапленням червоного, блакитного і жовтого. Для мене це сорочка надії та перемоги. Чорний — це символ достатку і родючості. Я мрію, щоб наша українська земля завжди була плодюча", — розповідає Ірина.
Окрім служби, Ірина вже два роки навчається дистанційно у школі шиття — освоює професію конструкторки-модельєрки. Після завершення війни вона мріє започаткувати власну справу — створювати адаптивний одяг для людей з інвалідністю."Я знаю, що після війни буде багато людей з інвалідністю. І вони теж мають право гарно одягатися, мати зручний і комфортний одяг. Це має бути адаптований одяг — щоб його було легко носити, одягати й знімати. Саме цим я хочу займатися далі, допомагаючи людям", — розповідає Ірина.
Вона з особливою любов’ю говорить про рідне місто. Для неї Херсон — найкраще місце на землі, і вона не уявляє життя деінде. Попри війну, Ірина мріє про його відродження."Херсон для мене найгарніший, і жити будь-де я не хочу. Мрію про відбудову міста — щоб замість дерев’яних вікон на кожному будинку з’явилися нормальні. Щоб підіймалися зруйновані будівлі, щоб на вулицях знову світили ліхтарі, і щоб повернулися люди", — каже Ірина. suspilne.media