Села Давидів Брід та Білогірка, що входять до Давидово-брідського старостату на Херсонщині, під час російської окупації пережили жахливі руйнування. За словами старости Віктора Сокиряка, ступінь пошкоджень у Давидовому Броді сягнула 90%, а в Білогірці 90% будинків взагалі повністю зруйновані. Та навіть за таких умов до сіл повертаються жителі. Подробиці у матеріалі журналістів видання Вгору.
Відбудова за підтримки програм "Пліч-о-пліч", "Євідновлення" та волонтерів
Коли заїжджаєш у Давидів Брід, перше, що впадає в очі, це наслідки обстрілів. Руйнування тут усюди. Зруйнована школа, будинок культури, скрізь понівечені хати без дахів. І лише коли погляд призвичаюється, починаєш вихоплювати в цьому депресивному пейзажі ознаки відбудови. Новенький шифер на деяких хатках і оновлені фасади.Зі слів Віктора Сокиряка, до окупації у Давидовому Броду проживало близько 1200 людей, більшість із них працювали на землі та займалися тваринництвом. У період окупації в селі залишилося лише 40 мешканців. Та після звільнення й із початком відбудови села, люди потроху почали повертатися до своїх осель.
Один з сільських будинків із відновленим дахом. Фото Олександра Андрющенка/”Вгору”
Перші 11 будинків відновили завдяки програмі «Пліч-о-пліч», а саме відбудовникам з Івано-Франківщини, які прийшли на допомогу жителям Давидового Броду.
Валентина, чий будинок був сильно пошкоджений, розповідає, що його вдалося швидко відновити саме завдяки допомозі з Івано-Франківська:
"У нас тільки коробка залишилась, а весь дах, і дошки, все було пошкоджене. Вони нам все замінили й утеплили. Дуже вдячна їм. Швидко все робилося".
Згодом у Давидовому Броду запрацювала державна програма «Євідновлення». За нею подали 176 заяв, і власники повністю зруйнованих будинків отримали сертифікати, за якими змогли придбати житло в інших населених пунктах, а в деяких випадках, – і в рідному селі.
Жителька Давидового Броду Валентина біля свого будинку відновленого іванофранківцями. Фото Олександра Андрющенка/”Вгору”
Віктор Сокиряк уточнює, що за програмою «Євідновлення” проводяться й внутрішні роботи. Деякі будинки зовні відбудовані за програмою Пліч-о-пліч потім, згодом відновлюють і зсередини за “Євідновленням”. Наразі за цією програмою заплановане обстеження 20 будинків.
За уточненням Віктора, програмою “Євідновлення” можуть скористатися тільки жителі, які мають документи на право власності.
"Але це село, в селі багато будинків без документів", – уточнює Віктор.
Тому, як юрист за освітою, він особисто допомагає землякам у відновленні документів, а також намагається залучати до відбудови проблемних будинків волонтерські та благодійні організації, які не вимагають від жителів підтвердження права власності.
Крім того, у селі триває заміна старої чавунної водопровідної мережі 1960-х років, яка через численні обстріли постійно руйнувалася. Зі слів старости, вже замінили 2 кілометри труб на вулиці Центральній і завдяки благодійникам встановили дві нові водонапірні вежі.
Староста Віктор Сокиряк біля напівзруйнованого Будинку культури. Кадр з відео Олександра Андрющенка/"Вгору"
Державної та волонтерської допомоги не вистачає, а заробляти немає можливості
Волонтерські організації, серед яких GR3 Solidarities, Янголи Спасіння, Карітас та інші, допомагають переважно з відновленням дахів. Віктор Сокиряк зазначає:"Дах – це основа будинку, немає даху – будинок впаде, тому врятували, так би мовити, багато будинків завдяки цим організаціям".
Рита та Ольга, подруги й куми з одного села, розповідають, як після повернення додому отримали грошову допомогу від Карітасу – 52 тисяч гривень на відновлення дахів. А пізніше за програмою «Є-відновлення» – 109 тисяч гривень на внутрішній ремонт. Однак, навіть попри таку суттєву допомогу, повністю відновити житло досі не вдалося.
"Відбудовуємося вже три роки та ніяк не можемо відбудувати все, що в нас було", – констатують жінки.
Вони запевняють, витратили чимало коштів і з власних заощаджень. Наприклад, з наданих фондом Карітас 52 тисяч гривень 49 пішло лише на закупівлю матеріалу, а найманим працівникам, які ладнали дах, довелося платити вже з власної кишені. А на встановлення вікон і дверей Ольга витратила кошти з продажу корови й бика – єдиних уцілілих в окупації з мініферми у 9 голів.
Жительки села Давидів Брід Ольга та Рита. Фото Олександра Андрющенка/”Вгору”
Жінки переконані, головна проблема в селах, які понівечила війна, є відсутність роботи та втрата основного джерела заробітку – утримання великої рогатої худоби, бо через замінування випасати корів немає де.
Ольга з Ритою працевлаштовані від Центру зайнятості та займаються доброустроєм села за мінімальну зарплату, а більшість селян, зі слів жінок, і такого заробітку не мають.
За словами Віктора Сокиряка, з 1200 мешканців Давидового Броду нині в селі проживають лише близько 600 людей, причому 74 жителі – внутрішньо переміщені особи. Віктор переконаний, селяни хочуть повертатися, але відсутність роботи та проблема замінованості місць, де раніше випасали худобу, змушує їх залишатися десь у містах або за кордоном.
Собача буда – чи альтернативне тимчасове житло?
Якщо допомога з відновленням чи отриманням сертифіката на придбання нового житла затримується, у зруйнованих домогосподарствах встановлюють модульні будиночки..webp)
Наталія Іванівна, її зруйноване житло і встановлений поряд модульний будиночок. Фото Олександра Андрющенка/”Вгору”
Дехто з селян, за словами Віктора Сокиряка, назвав ці споруди собачими будками. А от Наталя Іванівна, мешканка Давидового Броду, дуже задоволена. Будинок, в якому вона жила сильно постраждав від обстрілів, а документів на право власності жінка не має, бо проживала там багато років. І каже, поневірялася по чужих квартирах, доки на її подвір’ї не встановили модульний будинок.
"Я дуже задоволена, що мені цей будиночок дали у своєму дворі, у своєму селі. І будиночок непоганий, я вам хочу сказати, як у місті, однокімнатна квартира,– ділиться Наталія Іванівна"
Олександр, співробітник підприємства "Чорноморськ Буд Груп", якого журналісти “Вгору” зустріли у Білогірці, розповідає: ця компанія у співпраці з ООН та благодійним фондом встановлює дерев'яні блокові будинки для постраждалих від обстрілів. Будинки бренду "РARAMETRIQ" – виготовляють в Одесі. За словами Олександра, вони повністю укомплектовані: у кожному будинку є ліжко, холодильник, душова кабіна, санвузол, пральна машина, бойлер, кухня й плита. Для опалення у кожній кімнаті встановлені керамічні панелі, а на випадок відсутності світла у будинках є буржуйки.
На Херсонщині такі будиночки команда Олександра встановлювала в Архангельському, у Високопіллі, Давидовому Броду і в Білогірці.
Модульний будинок, доставлений командою Олександра у Білогірку. Фото Олександра Андрющенка/”Вгору”
Життя серед руїн і прагнення працювати на своїй землі
Білогірка у порівнянні з Давидовим Бродом має апокаліптичний вигляд. Наче її усіма силами намагалися зрівняти з землею. Переважна більшість будинків тут не пошкоджена, а зруйнована дощенту. На дорожньому полотні де-не-де стирчать хвостовики мін і ракет, що вгрузли глибоко в асфальт. Озираючись довкола, мимоволі замислюєшся над питанням, хто взагалі може захотіти жити серед самих руїн? Але ж ні. Виявляється й тут є життя, а місцеві відчайдухи потроху намагаються відбудовувати свої потрощені ворогом оселі.
Снаряд в асфальті на дорозі до Білогірки. Фото Олександра Андрющенка/”Вгору”
Повернувшись до рідного села після звільнення Херсонщини, жителі Білогірки Сергій і Тетяна оселилися в модульному будиночку, привезеного волонтерами. На подвір’ї подружжя, як і скрізь у селі, все було розбите й розвалене.
"Було страшно ходити, бо кругом було заміновано, у дворі – міна, кругом – снаряди. Та хоча й руїни, але ми були вдома, – каже Тетяна."
Білогірку поступово розміновували, і Сергій із Тетяною теж розгрібали завали, виносили сміття й буквально по цеглинці почали збирати частину зруйнованого будинку, щоб було хоча б де їсти й де спати. У будівництві їм час від часу допомагали приїжджі волонтери. Коли грошима, а коли й матеріалами – підвозили шифер, дошки….
Допомоги від держави подружжя не отримувало. Кажуть, підготували документи, подали на сертифікат, але нового житла не придбали, бо хочуть залишитися вдома.
"Я поїхав до нотаріуса, хотів взяти сертифікат, а мені сказали, треба відмовитися від будинку, від усієї землі. А я не хочу. Я тут потихеньку відбудую. У мене тут земля, я ж не можу це все лишити. Я все життя проробив ось тут на цій землі, – емоційно говорить про наболіле Сергій."
Жителі Білогірки Тетяна і Сергій на своєму подвір’ї. Кадр з відео Олександра Андрющенка/”Вгору”
У мирні часи він вирощував зернові й олійні культури, овочі, а також кавуни – щороку по 3 по 4 гектари. Цьогоріч пшеницю ще не сіяли, бо чекали завершення розмінування. Натомість вродила цибуля.
А загалом, за словами Сергія, люди, які працювали на землі, повернулися в Білогірку. Крім них із Тетяною наразі в селі проживає близько десяти сімей, усього 22 чи 23 людини.
"Хлопці всі займаються городиною, кавунами. Є в селі й діти – двоє дівчат і хлопчик. Молоді сім'ї, ще, може, народять. Ще село розбудується! – мріє про відновлення Білогірки Сергій."
За словами подружжя, на відміну від багатьох інших населених пунктів, в їхньому селі є вода, волонтери пробурили свердловини, – тільки бери й роби. Тож вони вірять у свої сили та хочуть працювати й жити на своїй землі.
"Потихеньку ми будуємося. Ось Танічка у мене майже як каменяр, а я, як підсобник. Вона сьогодні будувала. Але головне – мир. Головне, щоб мир настав, – підсумовує Сергій."
Не дуже далеко від подружжя живе Анатолій, який першим повернувся до Білогірки після деокупації. Спочатку жив удвох із зятем, а згодом до них приєднався онук. І зимували вони втрьох у тоді ще геть порожньому селі. Довкола – лише руїни. Довелося в буквальному сенсі починати життя з нуля.
"Очам страшно, а руки роблять, – усміхається Анатолій й каже – Потрошку почали відбудовувати. Свою хату відбудував."
Як і Тетяні з Сергієм, у будівництві йому допомагали волонтери. Державної допомоги отримав лише 10 тисяч, щоправда, не може пояснити, на що саме призначалася виплата, каже – на хазяйство.
Житель Білогірки Анатолій. Фото Олександра Андрющенка/”Вгору”
Жити серед розбитого, розбомбленого села Анатолію не страшно, зізнається, що вже звик. А на питання, що його тримає саме тут, у Білогірці, відповідає просто:
"Ми тут народилися, виросли. Тут і земля наша."
Ганна Щидловська, Вгору
