Про значимість звання, мистецтво під час війни та сенси говорили в інтерв’ю.
Що для вас означає звання Народного артиста України?
Я гадаю, що це звання найбільш значиме для моїх батьків, для моєї першої вчительки Лідії Лимаренко. Тут треба більше говорити не про значимість, а про вдячність до людей, які були поряд зі мною всі ці роки та підтримували – керівництву, колегам та, звичайно, ЗСУ.
Де та як ви дізналися про це? Якою була ваша перша реакція?
Мені написали один знайомий: «Вітаю з присвоєнням звання». Ну, і, загалом, я не повірив. Запитав, де він про це прочитав. Після чого він відповів: на сайті Президента. Дружина Валерія зайшла, почитала. Я був у шоці, адже цього не очікував. Просто… Ну, день змінив свої барви!
Я пішов у тренажерну залу, аби зняти емоційне навантаження, знизити рівень адреналіну. Підіймав більшу вагу, ніж до цього. Щоправда, тренування поєднував із телефонними розмовами – усі дзвонили, вітали. Дочка взагалі запитала: «Тату, як ти це зробив?»
Я вважаю, що у кожного артиста є уже відповідальність за те, що він вийшов на сцену перед глядачем, який повинен йому повірити. Актор має віддати глядачу свою «душу», натомість отримувати зворотній емоції, щоб тойкругообіг прекрасного у природі був.
Я вже розповідав цю історію, як один артист отримав звання «Заслужений», підійшов до режисера та запитав: «Як я тепер маю грати?». На що режисер відповів йому, що на сцені не треба грати, там треба жити. Ось тут для мене взагалі нічого не міняється.
Я людина трішки скромна, може, так і нескромно казати. Я ніяково себе почував, коли телефонували, вітали та казали, що я давно цього гідний. Я дякував, звичайно. Але я дуже невпевнена у собі людина. Весь час переживаю, коли виходжу на сцену, щоб все склалося добре, щоб виконати режисерський задум. Це важливо.
Ні. Мене після першого року роботи у театрі ледь не звільнили за професійну непридатність.Потім я вирішив довести більше навіть самому собі, що здатний робити на сцені те, що маю всередині.
Пам’ятаю, коли виходили на сцену народні артисти України Василь Чорношкор, Анатолій Толок, у залі були бурхливі овації. Це мене так вражало. Але тоді я й не мріяв, що матиму звання, а тільки розумів: треба працювати ще більше.
Хто з ваших викладачів, колег, оточеннянайбільше вплинув на вашу акторську майстерність?
Я довго не міг зрозуміти, чого я хочу в житті після закінчення школи. І навіть не мріяв про акторську професію. Ми приїхали з мамою до Херсона, я планував вступати тоді ще у Педагогічний чи Сільгоспінститут. Але, проходячи повз училище культури, побачив надпис, що триває набір на режисуру та майстерність актора. Мені так сподобалася назва! А я до того і в театрі жодного разу не був – вперше прийшов після кількох місяців навчання на виставу «Три мушкетери». Мене вона так вразила і тоді я дійсно зрозумів, що професія мені насправді цікава, бо актор може бути ким завгодно – і мушкетером, і капітаном, і гончарем, і вуличним музикантом, іким завгодно взагалі!
Так ось, говорячи про вплив людей… Лідія Іванівна Лимаренко – моя перша вчителька з режисури, з майстерності актора, яка привила мені любов до театру, до мистецтва, навчила думати, імпровізувати. Ну, і, звісно, це мої колеги. Перше, що записано у мене в конспекті по режисурі: «Театр – це мистецтво колективне». І без свого колективу, без режисерів, без колег – один у полі не воїн. І хоч у моновиставах актор один на сцені, але ж і вони неможливі без звукорежисера, художника з освітлення, костюмера, реквізитора… Завдяки всім цим людям ми робимо те, що називається театром.
На початку своєї творчої кар’єри я грав більше героїв: Ромео, Лукаша в «Лісовій пісні», Андрія у виставі «Тарас Бульба»… Але справжнім відкриттям навіть для мене самого було, колипочав грати характерні ролі – Сивілла в «Енеїді», Джиммі у виставі «Продавець дощу», та навіть у моновиставах, де я намагався знайти якусь особливість саме цього персонажа. Мені так сподобалося, і це, як каже наш режисер Сергій Павлюк, різнопланово і кожен раз по-різному. Мені самому цікаво знаходити такі нюанси, щоб «зернопроросло в колосся».
Що надихає продовжувати мистецьку діяльність попри небезпеку, працюючи у місті на лінії фронту? Ви розповідаєте зі сцени про актуальні події. Та ж вистава «Лишатися (не)можна…» або «Перевізник» – вони про Херсон.
Велике щастя та безмежна вдячність нашим хлопцям і дівчатам на фронті за те, що зараз ми можемо працювати.
Так, на нас дуже вплинула окупація. Я собінавіть такого ніколи не міг уявити. Тебе зрадили, я вже про це неодноразово говорив, люди, з якими ти працював, з якими ти на одній сцені співав українські пісні, український гімн! Зрадили не тільки тебе, а й всю країну, всіх українців. Оце страшне. Про зраду розповідаю у своїй моновиставі «Юда» – після повномасштабного вторгнення відбулося її переосмислення. Так само і в «Get happy».
«…Почалася війна, це клята війна. Вона все сплутала. Уже нічого не було зрозуміло. Та треба було мати пречудові мізки, щоб в усьому розібратися. Треба було мати якості, яких у мене не спостерігалось. Я вмів грати на трубі, але вже не міг Дивно, наскільки це марна річ: грати на трубі, коли навколо війна. І, тим паче, коли ти хворий…».
Це цитата з вистави. Але насправді, бачачиочі людей, чуючи їхні теплі слова та оплески, я розумію: глядачам це потрібно. Багато хто скаже: «Нащо це робити?». Але я з цим не згоден! Тому що у кожної людини є душа, яка також потребує відпочинку, підзарядки якоїсь, розумієте?Наше мистецтво спрямоване на те, щобторкатися душі.
Щодо «Перевізника». Оцей досвід з окупації, негативний, старший досвід, звісно, що відображається і на сцені.
«Лишатися (не) можна…» – це документальна вистава, і там по суті ми нічого не граємо, арозповідаємо свої життєві ситуації, свої історії з окупації. Дуже боляче ще раз це все переживати, ще й доносити глядачу. Я був задіяний у документальній виставі Андрія Мая «6,5», де розповідав історії переселенців з Донецької області. Тоді це якось було ніби не зі мною. Так, я співчував, співпереживав, проживав історію цієї родини… Та зовсім інше відчуваю, розповідаючи про свій досвід… Це важко – повертатися в той час знову і знову, але потім відбувається очищення. Очищення сльозами.
Її дуже гарно перед одним із показів охарактеризував Олександр Книга. Він сказав, що є багато болючих жіночих історій, а тут – сповідь саме батька, історія очима чоловіка, який також страждає, переживає… Ця вистава не про війну, а про життєві ситуації. Я гадаю, що зараз потрібні також і вистави, де, можливо, навіть не буде згадуватися про війну, щоб люди хоча б на годину-дві могли відволіктися. Це моя думка.
Скоро їдете з моновиставою «Ця бісова гірка правда» на фестиваль?
Так, у Португалію на Міжнародний театральний фестиваль «MIT – MOSTRA INTERNACIONAL DE TEATRO». Кажуть, планується кілька показів.
Чи змінилася ваша внутрішня мотивація з роками? Що надихає зараз?
Я взагалі вважаю, що зараз у нас є одна мотивація на всіх – робити все для того, аби допомагати ЗСУ, аби скоріше цей жах закінчився і люди вдихнули на повні груди.
А щодо мотивації працювати в мистецтві… Знаєте, знайдіть хобі, яке вам подобається, і зробіть його своєю роботою. Це можна назвати так, розумієте? Я просто не уявляю, як можна не співати пісні, не грати на сцені… Це стало сенсоммого життя.
Перед останнім показом моновистави, де задіяний, у Херсоні був сильний обстріл. Я думав, що відмінять, що ніхто не прийде… Як тут пролунав перший дзвоник. Зайшла помічниця режисера Світлана Іздебська та каже: «Люди прийшли». «Як прийшли, коли такі обстріли?», – запитав я.
У цей момент ти розумієш: не маєш права думати про те, що не вийдеш до глядачів, не подаруєш їм хвилинки радості, щастя. Оце мотивація! Нічого собі! Якщо люди себе мотивували, аби під обстрілами прийти на виставу, то я просто не маю права не вийти на сцену.
Ви більше артист драми чи артист-вокаліст?
Моя професія називається «Артист драми». Є актор кіно, є артист драми в театрі. Я вважаю себе універсальним артистом, і таким мене називають колеги. Я граю на багатьох музичних інструментах, співаю, можу танцювати… І люблю характерні ролі! Мені все цікаво!
Гітара, баян, акордеон, на барабанах грав, трохи – на трубі.
Мрію зіграти у мюзиклі, де буду виконувати партії на багатьох інструментах. Може, в рок-опері якійсь…
Мені подобається в оркестрі грати. Я завжди дуже хвилююсь, бо там фахівці сидять, а я хоч і розбираюсь у нотах, маю добре відчуття ритму, та все одно боюсь сфальшувати.
У мюзиклі можете проявити себе як універсальний артист?
Я люблю музику. І сім’я у мене музична. Дружина Валерія – хормейстерка. Діти займаються в музичній школі. У нас музика лунає постійно.
Родина надихає?
Яке головне правило ви винесли для себе за всі ці роки на сцені?
Коли ти правдивий на сцені, коли глядач тобі вірить – це, я вважаю, і є майстерність актора.Це найбільше, чого може бажати актор.
А що треба робити для того, аби бути правдивим?
У кожного до цього різні підходи, розумієте. Хтось від природи такий талановитий, що у нього все відразу виходить. Я стільки таких бачив! Я – актор, якому треба попрацювати, поперетирувати, відшукати щось своє. Мені треба удосконалюватися, копирсатися…
Треба бути правдивим, таким, як у житті.
Над чим зараз працюєте?
Разом із режисером Сергієм Павлюком репетируємо комедію на трьох акторів. Поки онлайн. Після липневої відпустки, маю надію, працюватимемо вже на сцені.
ДОВІДКА. Сергій Михайловський народився 1 жовтня 1978 року. Закінчив Херсонське училище культури, спеціальність – «Режисура та майстерність актора». Сценічну діяльність розпочав у 1998 році – став артистом драми Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М.Куліша. У 2005 році закінчив Херсонський державний університет. Освоїв фах режисера молодіжних театрів. За час роботи був задіяний у більш, ніж 70 виставах і театралізованих концертних програмах.