Єгор Протопопов, доброволець з Херсона та ветеран війни, що триває, вже неодноразово був героєм публікацій та сюжетів у ЗМІ. Сьогодні він і сам працює на телебаченні – після важкого поранення та втрати двох ніг довелося змінити професію. Втім, свій досвід адаптації після поранення чоловік вважає успішним. «Життя після поранення існує», – говорить Єгор, але на його якість впливає багато факторів. Про важкий шлях України до справжньої безбар’єрності, адаптацію людей з ампутаціями та готовність соціуму приймати та підтримувати своїх громадян говоримо далі.
Коли розповідають історії про важкі доленосні випробування, то часто використовують фразу «Цей день розділив життя на «до» та «після». За останні кілька років (з початку повномасштабного вторгнення) таких днів у житті нашого співрозмовника було декілька. Все почалося з перших вибухів 24 лютого 2022 року, які Єгор фактично проспав у себе вдома в Кіндійці. У те, що почалася війна, до кінця не вірив, навіть коли почали бомбити аеропорт у Чорнобаївці. Остаточно усвідомлення прийшло наступного дня, коли побачив електричні стовпи на землі після обстрілу та обірвані дроти, обвалену стелю у себе вдома, розбиті вікна у сусідів. 25 лютого ввечері на його вулиці з’явилися перші загиблі цивільні. Понад місяць в окупації дався дуже важко. Тиск на цивільних, обшуки, пограбування, розстріли у Бузковому парку, куди чоловік трохи не встиг (бо шукав пляшки для коктейлів Молотова), і таким чином лишився живим.
«Ми вирішили виїжджати з окупації, коли зрозуміли, що жити у ній не зможемо. Це було складне рішення. Адже старші члени родини тоді не готові були їхати у невідомість. Зелених коридорів не було, а проїзд замінованими ділянками через поля, зруйновані села та блокпости ворога – це була рулетка. За кілька днів до виїзду російські військові розстріляли цивільні машини в колоні, яка намагалася залишити окуповану територію. Згорілі цивільні автівки біля Дар’ївки, знищені будинки біля Снігурівки, села-привиди – це все було настільки страшно і боляче, – згадує Єгор. – Ми проїжджали повз згорілі машини, дружина закривала дитині очі, бо там могли залишатися тіла».
Після виїзду з окупації родина опинилася на Львівщині. Тут їх на деякий час прихистили далекі родичі. На другий день після приїзду Єгор, як і багато тих, хто пережив окупацію, пішов до військкомату. Досвіду військової служби не мав, стріляв у тирі непогано.
«Коли ми ще були в окупації, справді було дуже страшно. Я тоді подумав: настане день, коли не я, а вони будуть мене боятися. Я хотів зброю, хотів бути на стороні сильних, боронити та повертати своє. Мені огидно було від того, що вони (русня) своїми брудними чоботами ходять по моїй хаті в Херсоні, торкаються наших речей. Я не думав, що буду воювати, до їхнього вторгнення. А коли це сталося, то інших варіантів не було, бо там наш дім», – згадує чоловік..
40 секунд, щоб вижити
9 вересня 2022-го року Єгор Протопопов востаннє був у боях. Він потрапив під мінометний обстріл під Пісками.
«Звідти вечорами ми вже бачили вогні Донецька, це десь 3–4 км до аеропорту, фактично передмістя. Міна прилетіла у лисячу нору (вид окопу) просто під ноги. Перед тим, як потрапити на фронт, ми вивчали тактичну медицину. При надмірній кровотечі у тебе є 40 секунд для того, щоб затягнути турнікет і її зупинити. Кров лилася з обох ніг. Я одразу зрозумів що ситуація важка, довелося накладати одразу три турнікети. Останній вже не зміг як слід затягнути, подумав, що це кінець», – згадує поранення.
Що було далі, чоловік пам’ятає не дуже добре. Говорить, що завдячує життям побратимам, котрі не залишили його на полі бою й змогли евакуювати, навіть попри те, що один із хлопців тягнув його з відстріленими пальцями на руках. Що з Єгором сталося насправді, родина не знала. На той момент він вже кілька днів не виходив на зв’язок.
«Це були найстрашніші дні в моєму житті, – згадує Олена, дружина Єгора. – Треба було тримати покерфейс. Бо поруч його мама, донька, їй 12 було. Я виходила на роботу в нічну зміну. І ось такі дні і ночі, коли він не виходить на зв’язок, ти п’єш літрами каву і молишся у чорне небо, а всередині все горить. Я телефонувала в його бригаду, не давала спокою брату, просила знайти. Мене заспокоювали, казали, що там просто нема зв’язку. Але я знала, що він живий. Я навіть говорила зі смертю, казала, що не віддам. Хай вдавиться. Ти завжди відчуваєш, що відбувається з твоєю близькою людиною. Бо ти – оголений нерв. Для цього насправді не треба ніяких слів чи зв’язку».
«Військовий шпиталь, хірургічне відділення – це пекло, – згадує Олена. – Це біль, кров, стогін. Люди ще не усвідомили, що з ними сталося, хтось не може прийняти, що тепер немає руки чи ноги. Родичі приїжджають здалеку, хтось спить на кріслі, на каталці чи в коридорі, на краєчку ліжка. Когось не бере знеболювальне. Але ти заходиш в те пекло з посмішкою. Ти маєш вселити впевненість і віру, що все буде добре, що ми вистоїмо. Було багато волонтерів. Вони янголи на землі. Приносять поїсти чи попити навіть нам, отим мамам, дружинам, сестрам, котрі ночують в коридорі на стільчику. Я плакала на сходах, в маршрутках, в таксі, але в шпиталі – ніколи».
«Ти місяць лежав, а потім сів. В голові паморочиться, страшно залишитися самому, боїшся, що не впораєшся з тим візком», – згадує. – В перші місяці людей з ампутаціями сильно турбують фантомні болі: відтята нога може свербіти, мерзнути, дуже боліти. Або ще гірше: відчуття, наче вона кружляє десь під стелею. Сни про війну сняться й досі. Зараз це просто жахи, а в перші дні в реабілітаційному центрі ти серед ночі підхоплюєшся бігти, бо ворог наступає, а ніг нема. Такий розпач».
Втратити руку чи ногу, прийняти свій новий стан, переусвідомити досвід війни – це велика психологічна травма. І для людини, котра отримала інвалідність, і для членів родини, які проходять цей шлях поруч з ветераном. Багато дружин та матерів, рідше батьків, вимушені були залишити своє звичне життя та оселитися у реабілітаційному центрі, щоб підтримувати та опікуватися своїми рідними. Найважче було хлопцям без рук, їх годували з ложечки. Одного разу був військовий з понівеченим обличчям. Таких нечасто показують у ЗМІ. Він майже не бачив і був у глибокій депресії.
Олена згадує: «Я насправді заздрила тим дружинам, котрі могли залишитися і жити у центрі. Я працювала вночі, а о 6-й ранку сідала на перший міжміський автобус і їхала в область. 80 км: 40 в одну сторону майже щодня. Ці 50 хвилин я могла відпочити. Головне, не проспати зупинку, бо можна випадково прокинутися десь в Дрогобичі. Пам’ятаю, що тоді вперше почала помічати, як гарно виблискує сніг у місячному сяйві чи при світлі фар – поверталася останнім автобусом. З часом приходить прийняття і усвідомлення того, що я могла стати вдовою, але мій чоловік живий. Коли бачила, як він поступово через біль, злість та неймовірні зусилля повертається до життя, відчувала себе щасливою».
У реабілітаційному центрі усі обов’язково мають пройти курс психологічної реабілітації. Єгор говорить, що не мав натхнення ходити до психолога: «Для мене навіть поїхати у їдальню на візку було досить складно. А тут ще й до психолога на перший поверх спускатися. Я був роздратований. Ці всі кольорові картинки на стінах, дитячі малюнки – яскравий світ двоногих людей, це все діяло мені на нерви. Зовсім не було бажання ділитися внутрішніми демонами з якимось психологом, котрий ту війну й не бачив. Але я відчинив двері. Він сидів за столом, а потім… поїхав. Мій психолог був на візку, як і я. Не буду брехати, в той час я відчув, що зможу з ним говорити, бо ми на одній хвилі. Пізніше дізнався, що він був льотчиком. Літав з 2014-го. Травмувався під час бойового завдання».
Перші залізні ноги
Багато хто думає, що знову почне ходити, щойно отримає протези. Це, на жаль, не так. Не говоритимемо про збір документів, неабияку бюрократію, недосконалість законодавчої системи – все це найчастіше лягає на плечі найближчих родичів. Адже без повного пакета документів зробити протези державним коштом неможливо. Для людей з ампутаціями збирати усі необхідні папірці – складний квест. Адже часом доводиться їхати навіть у військову частину (а вона, в свою чергу, швидше за все, на лінії фронту), стояти у довгих чергах, ходити кабінетами. Поступово система спрощується, є зрушення у позитивний бік. Але все відбувається не так швидко, як цього б хотілося ветеранам та їхнім родинам. Ходіння на протезах – складний процес, він вимагає сили волі та багато тренувань. Єгор мав мрію: позбутись інвалідного візка і більше ніколи в нього не сідати. Своє бажання він виконав сам, щойно отримав протези. Інвалідний візок стоїть на балконі його орендованої квартири у Львові. Після виходу з реабілітаційного центру Єгор продовжує багато тренуватися. Йому вдалося позбутися навіть милиць. По рівній місцевості він може ходити навіть без тростини на своїх двох залізних ногах.
Життя з нуля
«Сьогодні все доводиться починати з нуля. Ти в новому місті, ти біженець, в тебе немає житла і ти на протезах. Це могло б стати сюжетом для якогось трилера». Проте Єгор не схильний до драм. «У мене була мета: повернутися до звичайного життя настільки, наскільки це можливо у моєму стані. На шляху було багато перепон, а також великих та маленьких досягнень».
У перший рік після ампутації, перебуваючи в реабілітаційному центрі, ветерани піднялися в гори. Це була Тустань.
Друге, що зробив Єгор після повернення до цивільного життя, це знову почав їздити за кермом автомобіля. Насправді це необхідність і свобода водночас. Цього року у той день, коли попав під міномет, вперше за два роки поплив з протезами.
Сьогодні Єгор працює режисером монтажу на Суспільному.
«Для мене важливо робити щось, що я вважаю потрібним, корисним. Після війни в тебе часто є відчуття, що світ якийсь несерйозний. Там ти був на межі життя і смерті, на межі, де все зайве злітає з тебе, як лушпиння. Після цього ти вже не зможеш робити у цивільному житті те, у що не віриш. Робота з інформацією, новинами, слідкувати за тим, щоб правда залишалася правдою, я вважаю це важливим», – каже Єгор.
Якщо говорити про доступність та безбар’єрність, сьогодні чоловік живе у Львові. Це досить сучасне місто, хоча до справжньої безбар’єрності ще далеко. Будинок, де чоловік орендує квартиру, без ліфта, доводиться підійматися на протезах на 4-й поверх. Це досить складно. Так само, як і діставатися у віддалені місця, особливо взимку в ожеледицю. Не раз доводилося падати. На щастя, в реабілітаційному центрі навчили, як це робити правильно і як вставати після падіння. Та й люди зазвичай допоможуть.
Не інвалідний, а дитячий – 10 місяців тому Єгор знову став татом. У нього народилася друга донечка.
Protez Hub
Протезування військових та цивільних не стоїть на місці. Війна змушує реагувати на виклики. Багато протезних підприємств з прифронтових міст реінтегрувалися до Львова. Свої залізні ноги Єгор також отримав тут. На жаль, тепер він дуже прив’язаний до своїх протезистів. Коли щось виходить з ладу, життя зупиняється. Доводиться їхати по «швидку допомогу», щось підточити, підправити, бо інакше не зможеш нормально ходити. Сьогодні до України, а особливо західної її частини приїжджають протезисти-ортезисти та лікарі з різних куточків світу.
Тим часом в іншому кінці Львова тестує протез Олександр. Важке поранення отримав на фронті, у штурмовій бригаді, проте не покинув службу. Для нього дуже важлива мобільність. Новий протез дозволяє стрибати і бігати. Говорить, одного разу понад тиждень провів в окопах: «Найважче було – не знімати протез багато днів, неможливість помити його, витрусити пісок».
«Життя на протезах, дійсно, щоденне випробування. І хоча про ветеранів на протезах в народі говорять «титани», насправді це такі ж люди, які потребують підтримки, поваги, розуміння і трохи вдячності у вигляді безбар’єрності, – говорить наостанку Єгор. – Пандус в закладі, паркомісце, поручні біля сходів – це так мало і водночас так потрібно, аби почуватися вільно у країні, заради свободи якої ти віддав частину себе».
Олеся СКРИПКА, newdayua.net