Для Ліни Маршалової юриспруденція – не випадкова справа. Більше ніж тридцять років тому зналися ще з її батьком – гарною людиною, яскравим та дотепним юристом з Голої Пристані. Ліна Володимирівна – приватна нотарка. Рік тому, шостого червня, коли окупанти підірвали Каховську ГЕС, я був далеко від Херсонщини. Звістка приголомшила, розумів, що моя рідна Гола Пристань у великій біді. Чомусь зразу згадалася Ліна, мабуть, тому, що саме 6 червня – у неї день народження. Батько її помер вже давно, а неходяча старенька матуся жила у Гопрах під доглядом доньки. Зв'язку, на жаль, не було жодного… 
Війна і нагальні проблеми
Війна, як і для багатьох українців, для Ліни Володимирівни розпочалася неочікувано.
Розбудив ранішній дзвінок сина. Він сказав: війна! Перше, про що подумала, – треба бігти в офіс, щось робити з документами, які там залишилися. Людям було призначено оформлення справ на 25, на 26 лютого, вони залишили документи, треба було їх якось уберегти.
Коли ці питання владнали – далі був шок, перші місяці окупації в Херсоні. І поїздки на лівий берег, на малу батьківщину, де перебувала мама, яка потребує догляду. Так і їздили перші місяці окупації між Голою Пристанню та Херсоном.
“А з квітня 2022 року, коли вже проїжджати через усі перепони на шляху було неможливо, а потім стався і підрив Антонівського мосту, я залишилась з чоловіком у Голій Пристані. Були там майже… Майже рік кожен день чекали, що ось-ось-ось-ось буде звільнення”.
Бачили, як це дуже гарне місто на очах руйнували, яке нелюдське ставлення було до місцевих, як в тих будівлях, де колись працювали установи й надавали різні послуги, стали розміщуватися катівні. І як люди жили у постійному відчутті страху, що з ними можуть будь-що зробити без будь-яких на те причин. Ховали все. Телефони, документи, самі ховалися, щоб не наражатися на небезпеку. Але це майже було неможливо, бо йдеш ти до якогось людного місця, наприклад, на ринок, і тут же поруч окупанти з автоматами. З часом відчуття страху трохи притупилося. Один із найбільших стресів, які Ліна пережила в окупації – це 6 червня 23 року, у свій день народження, коли окупанти підірвали Каховську ГЕС…
Потоп. “Найжахливіша ніч у моєму житті”
“Мене часто питали, чому ви кудись не виїхали, чому якось не рятувалися ще до підтоплення. Про це питають багатьох людей, які потрапили в ті жахливі події. Що я відповім? Ми не вірили, що вода буде підійматися так високо і так швидко. Ще до 17-ї години 6 червня води у центрі Голої Пристані не було. А потім вона пішла бурхливим потоком. І ми зрозуміли, що треба лізти на горище”.Зі слів Ліни Володимирівни, десь до 9-ї години вечора, коли вже стемніло, був відключений інтернет, вимкнули й світло. Вона, мама, чоловік, собаки, сусіди – всі піднялися на найвищу точку в їхньому будинку. Майже на 4 метри. Сиділи там у повній темряві, наслухаючи бурхливі потоки води й не розуміючи, що їх чекає назавтра…
По вулиці вже торохтіли моторні човни, якісь волонтери рятували людей.
Стали кликати на допомогу. Перше, що спало на думку, – зробити пліт. На горищі позривали дошки, обв'язали їх електричними кабелями, десь знайшли та приладнали шматки пінопласту. Думали посадити на пліт маму, прив’язати її ремінцем і плисти на сухе місце…
Евакуація та довга дорога додому
Потім була евакуація до Залізного Порту. Ліна Володимирівна, захлинаючись слізьми, розповіла моторошну історію: про нелюдське ставлення окупантів, про те, як довелося ділити маленький шматочок хліба і баночку паштету на вісімнадцять ротів, як деякі адекватні у звичайному житті люди втрачають людське обличчя… Якийсь час довелося бути в тих нелюдських умовах, а коли знайшли надійних людей, які зголосилися доглядали за мамою, – Ліна з чоловіком вирішили повернутися до Херсона. Нове випробування – це шлях додому. Через Росію, з усіма труднощами й перепонами, на які тільки здатна Росія: з усіма перевірками, знущаннями, перш за все, – моральними.
“Колотиловка і Покровка… Останні кілометри, коли пішки переходили між Росією та Україною, а це дуже важкий перехід вгору, по камінню. Літо, спека – в якийсь момент я розревілась і сказала чоловікові, ні, я не дійду, помру тут. Він каже, ні, дивись, он ще трохи залишилось, он вже Україна. Я йду і думаю, дорога додому, дорога додому. У нас не було іншої думки. Тільки у Херсон. Тільки додому…”
Ліна знову заплакала, почала просити вибачення. Навіть сильні й мужні люди плачуть. А ця жінка саме такою і є. А ще вона любить Україну і робить все можливе, щоб українці були вільними та щасливими. Вона повернулася і вже майже рік працює не деінде, а в Херсоні, який постійно обстрілює ворог. Всі рідні, нарешті, покинули окуповану ворогом територію. Сподіваюсь, що цього року день народження у неї буде більш щасливим…
Олександр Андрющенко, ВгоруАвтор фото у матеріалі Олександр Андрющенко
P.S.: У матеріалі також використані кадри аматорського відео з особистого архіву Ліни Маршалової, зробленого у Голій Пристані 17 червня 2023 року.