Під час окупації Херсона росіяни більше ніж місяць тримали в нелюдських умовах, у підвалі на вул. Лютеранській, 4 (будівля Нацполіції області) відомого краєзнавця Олексія Паталаха, члена Українського геральдичного товариства, автора багатьох книжок, серед яких «Відлуння Великого Степу», «Станиці над Бугом», «Від Січі до Чорноморії». Та змушували його прославляти “заслуги” Російської імперії, попри реальні історичні факти.Мене схопили 6 вересня, – розповідає Олексій. – Десь о 9 ранку я вийшов з квартири, зібрався на ринок по продукти. На сходовому майданчику, переймає мене група озброєних людей. Шестеро в масках, камуфляжах. І озброєні дуже непогано, у них не автомати Калашникова були. Щось більш модерне. Пізніше дізнався, що це була ФСБ. Звеліли назватися і надати паспорт: “Ага, ти нам і потрібен!”. Сказали повернутися до стінки обличчям, руки за спину. Надягли кайданки. Дістали ключі з моєї кишені, відчинили квартиру, наказали першим зайти, сісти на диван. Потім самі забігли. Я в 90-ті був свідком, як брали кримінальних авторитетів. Але тоді не було такої помпи. А ці прикривалися щитами, лазерами все просвічували, що тільки не робили! Побачили на кухні щойно законсервований сік виноградний і помиту соковарку. Питають: “Наркотики синтезируешь?” – “Та ні, то сік виноградний”. – “А откуда виноградик, украл?” – “Чого вкрав? З дачі”. – “А, значит, еще и дачу надо учесть!”. Побачили кінську вуздечку, нагайку: “Что, садомазохизмом занимаешься?”. Потім причепилися до віцмундира з моєї колишньої козацької канцелярської служби. А коли знайшли добірку журналів про українське козацтво, які видавали гетьманці в імміграції, отетеріли: “Ааа, американский шпион! Как давно работаешь на ЦРУ?” Найбільше їх розлютила стаття «Кубань – південно-східний бастіон України».
Серед тих військових був один, який позиціював себе теж козаком, кубанським. Навіть почав дискутувати з Олексою щодо того, хто такі кубанці. Але не впізнав портрета Захарія Чепіги (акварель В'ячеслава Машницького за мотивами старих гравюр) – кошового отамана, який провів чорноморців на Кубань. З оселедцем, з вусом, з пірначем, і ще й з орденом святого Володимира, який за Ізмаїл отримав. І оцей, що називався кубанцем, тиче пальцем на той портрет: «Это кто, Бандера?». Після того ще багато розпитували в Олекси – чому не любить Леніна, Сталіна, радянський союз, чому у нього немає портрета Зеленського та інших українських президентів, жовто-блакитного прапора...
Потім наказали збиратися й одягти шапку. А у мене замість неї – зимовий кашкет. Причепилися, що це кашкет “СС Галичини”. Я кажу: “Взагалі-то, такі носили провінціальні поміщики у часи Пушкіна і Гоголя. От, будь ласка, у мене повне зібрання Гоголя з ілюстраціями Боклевського. Дивіться, приблизно такі ж Іван Іванович, Іван Никифорович тоді й носили”. – “Ну, ладно”. Взяли шарфик моєї покійної мами, зав'язали мені очі та кажуть: “Поедешь с нами”. Я єдине спитав їх: “Мене розстріляють?”. Ті почали сміятися: “Нет, пожарим и съедим”. Отже, думаю, найближчим часом вб'ють. Привезли десь недалеко, у центр міста. Спустили в підвал, перед камерою зняли кайданки, запхнули всередину й наказали сидіти з зав'язаними очима, поки не стихнуть їх кроки.
Камера, як потім роздивився Олексій, була одинарною. Склепіння бетонне, вікно, закрите металевим листом з просвердленими отворами, замість нар – дерев'яний поміст, на стіні полички. Світло горіло вдень й вночі. Замість нужника – п'ятилітрова баклага. Ще така ж – для води. У камері водогону не було, й доступу до питної води теж. Дозволяли набирати воду з системи опалення, коли зранку раз на добу на п'ять хвилин водили в туалет. А біля котельної (де в’язні набирали воду) окупанти показово приковували кайданками когось зі своїх синіх від побиття, закривавлених жертв.
Камера, де утримували Олексу. Фото з архіву Олени Тарасенко
Надвечір першого дня ув’язнення до Олексія прийшов, як потім з’ясувалося, керівник цієї ротації тюремників із позивним Ворон. Він ходив увесь час у балаклаві.Питає:“ Знаешь, за что тебе взяли?”. Відповів, що навіть уявлення не маю. “А потому, что интеллигент, писатель. За твои книжки взяли. Один писатель-интеллигент опаснее роты солдат. Потому что такие как ты, отравляют умы своими книгами. Читал я твои опусы, очень долго смеялся, что Потемкин – белорус”. Я не витримав, зауважив, що це ж історичний факт, йому за акцент навіть знижували оцінки в університеті. А він: “Нет уже никаких белорусов, и украинцев скоро не будет”. Потім питання з геральдики ставив. А наприкінець намагався довести, що вороги до слов'ян завжди приходять із заходу.
Наступного ранку історику принесли з бібліотеки обласної поліції книжку про партизанський рух на Вінниччині, надруковану ще за радянських часів. Мовляв, щоб ознайомився та зробив правильні висновки. Ту добу його не годували. Але потім давали в обід або кашу, або макарони із запахом тушкованки. Іноді приносили окріп без чаю, а коли – пакетик чаю без окропу.
На третій день ув’язнення до Олексія підселили сусіда. Звали його Володимир. Він був скульптором по дереву. А за радянських часів служив санітаром в Афганістані, коли почалася війна на Сході, був санітаром у зоні АТО.
Четвертого дня надвечір Паталаха викликали на допит. Проте це був не допит, а психологічний тиск. Відбувалося все в кабінеті Ворона. Спочатку той розпочав дискусію. Розповідав, звідкіля на світі взагалі з'явилися українці, хто тут на півдні уздовж Дніпра та на інших територіях сучасної України жив, хто панував. А потім вибухнув монологом, з якого випливало, що Московія завжди допомагала Південній Русі, зокрема, викупляла у татар полонених.
А уявляєте, чим завершилася його тирада? – досі дивується почутому Олексій. – Що до 1991 року тут жили руські люди. В 1991 році їх вигнали звідси злі американці. Перед тим усіх клонували й заселити сюди клонів. Тобто нас. І ті американці вклали нам у мізки програму, що ми жили тут здавна, тому ми такі. … І це казала людина, про яку я в результаті бесід, чесно кажучи, зробив висновок, що вона ерудована й не позбавлена інтелекту! А відправляючи назад до камери, він ще додав: “Не будешь пиздЕть, не будем пиздИть”.
Одразу після Олексія на допит викликали його співкамерника. Володимира катували електрострумом. Але чоловік навіть радів, бо – не довго.
Більш того, він сказав, що нам сьогодні пощастило, – ділиться історик. – Бо ця ротація росіян “адекватна”. Мовляв, б’ють лише тоді, коли підозрюють, що людина знає якісь цікаві для них дані військового характеру. Минула ротація ж “розважалася” тим, що гамселили та катували усіх, навіть без будь-яких питань. Та попри “адекватність” цих тюремників, ми з камер постійно чули крики в катівні. Постійно.
Саджали на електричний стілець і краєзнавця. Йому пощастило, під час допиту пристрій зламався.
Під час ув’язнення Олексія переводили в різні камери. Найменше він пробув (хвилин 40) у камері, де, за словами тюремників, утримувалися “опгшники” (тобто члени організованих злочинних груп).
У 90-х я знав багатьох бандитів, – продовжує Олексій Паталах. – Вони на них не схожі були. Скоріше, на офіцерів, на бізнесменів. Їх там було восьмеро, хоча камера була невеличка. По хлопцях видно було, що їх катували. Вони сказали: “Твоя задача зараз – звідси вибратися. Вижити”. Отак…
Потім оселили у приміщенні колишньої душової. Підлога, стіни – бетонні, обкладені кахлем. З меблів – стіл та стілець. Замість ліжок – гофрокартон. Олексій намагався спати, сидячи за столом. Підлога була холодною, а після перенесеного у важкій формі ковіду, у чоловіка вціліло лише 40% легенів. Запалення могло стати фатальним. Та розслабитися навіть під час дрімоти не вдавалося, бо у стільця (чи випадково, чи навмисно) ніжки було підпиляно і той міг “скластися” від будь-якого необережного руху.
Одного з нових співкамерників звали Костянтином, у нього знайшли мисливську рушницю. Був, здається, і Юра, йому приписували торгівлю наркотиками. Ще один хлопець (як звали не пам’ятаю), – дезертир з Миколаївської територіальної оборони. Вирішив, що це не його війна, треба дбати про сім'ю в Херсоні. Потім вкинули до нас голову одного ОСББ з Таврійського мікрорайону. Він такий побитий був, що не міг ступати ногами. За ним до нас вкинули чоловіка, що не ладен був розплющити очі через синці. Ми думали, може, якийсь наш диверсант. А виявилося – звичайнісінький продавець з продовольчого магазину в Білозерці. Якомусь чинові з росгвардії не сподобалося, як він його обслужив. Проте “вишенькою на торті” став 14-річний підліток з Киселівки, Віталій. Він йшов по ліки для матері разом зі своїм дядьком. По дорозі перейняв їх патруль ЛНРівців. Тим щось не сподобалося у телефоні дядька. Забрали їх на місцеву бійню, роззули, вкинули в яму, куди скидали тельбухи забитих тварин. Стріляли під ноги, кричали, що зараз вб’ють. Потім приїхало ФСБ і забрало їх. Привезли до нашого підвалу й запроторили по різних камерах. Хлопець дуже наляканий був. Звичайний простий сільський хлопець…
Незабаром замість Ворона істориком “зайнявся” такий собі слідчий з позивним Павлович. За словами Олексія, цей чоловік на відміну від попередника балаклавою не прикривався, ходив із відкритим обличчям. На вік – років 40, кремезний, борода – руда з білою плямою. У нього була улюблена приказка: “Знаешь, мне тебя жалко. Хотя, пожалуй, нет. Жалости у меня уже не осталось”.
Паталаха перевели в так звану “інтелігентну камеру”, теж одинарну, з дерев'яним помостом. Там були двоє в'язнів: Вадим – футбольний фанат, безробітний кухар і Максим, картопляний фермер із Чулаківки – затримали, відгамселили та кинули до камери, бо не сподобалася його посмішка.
Максима, коли мене туди перевели, в перший же день відпустили, відправили на лівий берег. А ми з Вадиком часто медитували. Нас часом взагалі забували погодувати. Вадим згадував ті страви, які готував. І ми цілий день уявляли їх. Невдовзі до камери привели третього, Олександра. До війни працював у поліції, а потім погодився служити новій владі. Його взяли за корупцію. Цей Олександр перед тим зламав ногу і був у гіпсі. Його побили так, що перелом відкрився знову. Але йому дозволяли передачі, то ж ми іноді їли нормально.
Напередодні псевдореферендуму серед тюремників пройшла ротація. За старшого прийшов якийсь Євген – невисокого зросту, з претензією на інтелігентність.
Після того нас майже не чіпали. Хоча Вадима під час допитів один раз побили до крові. І я йому навіть ту кров зупиняв. А 4 жовтня мені сказали збирати речі, на вихід. Зав'язали очі. Повозили довгенько, петляли по вулицях, потім висадили біля дому. Захожу у свою квартиру, там – повний розгардіяш. А в кухні чомусь такий запах, як у камерах був. Як з'ясувалося пізніше, у квартирі була засідка снайперів. Зжерли мої консерви, варення, вино майже випили. Прищіпки покрали. І чомусь не користувалися унітазом, а справляли малу потребу в пластикову пляшку, яку потім ховали за газову плиту.
Через нелюдські умови, в яких Паталах провів майже місяць, у нього дуже погіршилося здоров’я, почалися проблеми з легенями. Чоловік щодня ходив у лікарню на процедури. Але десь за тиждень йому передали, що Євген знову планує з ним зустрітися, поговорити про співпрацю.
Олексій втік з міста на дачу в плавнях на річці Кошовій, куди не всяка техніка може пробратися. Ловив там рибу та спілкувався зі своїм котом, аж поки місто не звільнили.
Правозахисники також розробили пам’ятку, як зафіксувати докази воєнних злочинів Російської Федерації проти мирного населення України.
Ірина Ухваріна, sheriffua.org
На фото зверху Олексій Паталах. Фото Ірини Ухваріної