Родина Сомових та їхні восьмеро дітей два місяці жили в підвалі окупованого Берислава, що на Херсонщині. Потім їм вдалося виїхати.На Черкащині родина змінила вже чотири помешкання. В усіх роблять ремонти, розповів Олександр Сомов. Він та його дружина Жанна так часто змінюють житло не через примхи. На вихованні мають вісьмох дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування. Всі різного віку і різної статі.
Як жили під окупацією, пояснив пан Олександр, і досі важко згадувати без сліз. Перші два місяці майже не виходили із підвалу:
"Я ходив на рибалку кожен день. Мені було без різниці вб’ють чи не вб’ють, але я зловив того карася, продав. Тоді ціна була 10-15 гривень за рибину. І купив на ті гроші хліб".
Коли діти почали хворіти – вирішили тікати. Виїжджали п’ятьома машинами. Відстань у 50 кілометрів долали вісім годин, проїхали понад 60 російських блокпостів.
"Виходити з машини ні в якому разі не можна було, бо їдеш – всі машини постріляні. У мене в телефоні вони одну фотографію знайшли в камуфляжному костюмі. Кажуть: "Це натівська форма". Роздягли мене до трусів, оформили на два тижні в підвал. Це все під дулом автомата", – розповів пан Олександр.Зрештою, переписали всі дані і таки відпустили.
У будинок на Монастирищині родина заселилася в середині літа. Город засадили у травні, ще коли в хаті жили інші люди, пояснила Жанна.
Додала: своє життя родина бачить тільки на землі, у приватному будинку. Щоб і свій город, і свій майданчик для дітей, підказав Олександр Сомов:
"На вулиці повинна бути бесідка. Двір він об'єднує: той поливає, той прополює. А що у квартирі?".
Біля хати родина проводить увесь вільний час, зазначила пані Жанна."Тато мій дуже хотів багато онуків. Так вийшло, що він їх не діждався. Але ми виконали його мрію. Він хотів, щоб дитячий крик, сміх був у дворі"
Своїх дітей, додала, вони з чоловіком не мають, а про велику сім’ю мріяли завжди. 23 роки тому усиновили першого хлопчика. Потім ще трьох дітей. А шість років тому створили дитячий будинок сімейного типу:"Треба, щоб менше було оцих дитячих будинків, а більше отаких сімейних, щоб діти почувалися як удома. Ми брали маленьких, які фактично не були в дитячих будинках. Бо як розказують діти, там буває ображають".
Уся родина з тугою згадує про рідну Херсонщину. Проте майбутнє починають будувати вже на Черкащині. Вже і пригледіли ділянку під власний двір – із будинком, городом, майданчиком, турніками, гойдалками.Суспільне Черкаси
